Економічна теорія

Сутність і структура продуктивних сил і виробничих відносин

Матеріальне виробництво як основа життєдіяльності людства. Основою розвитку людського суспільства є матеріальне виробництво, створення матеріальних благ. Тому першим історичним актом людини є виробництво засобів, необхідних для задоволення її життєвих потреб. Виробництво матеріальних благ у кожній суспільно-економічній формації має особливості, відбувається за допомогою різних знарядь праці тощо. Водночас йому властиві й деякі спільні ознаки. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою, в якій суб'єктом є людство, а об'єктом — природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Так, з надр планети щороку добувають майже 25 т руди, корисних копалин і будівельних матеріалів на кожного жителя. Ця взаємодія означає процес праці, який охоплює такі основні моменти: праця людини, предмети праці, засоби праці.

Праця — цілеспрямована, усвідомлена діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою і водночас змінюють, вдосконалюють себе.

При цьому людина досягає і власної свідомої мети, що визначає спосіб та характер її дій, і якій особистість підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин. У західній економічній літературі в контексті позитивістського підходу спрощено тлумачиться праця. Так, американський економіст Г. Манків визначає працю як «час, який люди присвячують роботі».

Предмет праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.

Предмети праці бувають двох видів: надані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); ті, що підлягають попередній обробці (видобута руда, яку переплавляють на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці — створена за законами природи річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.

Основними є механічні засоби праці (машини, устаткування), які є «кістковою» та «мускульною» системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці — робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім «мускульної» системи виробництва, слід виділяти й «судинну» систему — труби, бочки, посудини тощо. Залежно від виконуваних у процесі праці функцій, певна річ може бути і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий токарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, — до предметів праці.

У процесі еволюції економічної системи, зокрема переходу до комплексного автоматизованого виробництва та побудови інформаційної економіки (така характеристика відображає зв'язок останньої з розвитком продуктивних сил), категорії «предмети праці», «засоби праці» та інші наповнюються сутнісно новим змістом. Оскільки в такій економіці основним продуктом діяльності стають інформаційні ресурси (інформація, знання тощо), то предметами праці є первинна інформація, а засобами праці — способи її перетворення, збереження і передавання. Проте це не заперечує значення відносин власності на засоби виробництва як основи виробничих відносин, оскільки засоби праці в інформаційній економіці передбачають створення складних капітальних інформаційних систем, які комусь належатимуть.

Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів, і визначальна роль у ньому належить людині.

Якщо процес праці розглядати з погляду його результату — продукту, то він є процесом виробництва, а засоби і предмети праці — засобами виробництва. При цьому праця, взята поза певною суспільною формою, є продуктивною працею. Деякі західні вчені (У. Ростоу, Т. Тоунвер та інші) також визнають провідну роль матеріального виробництва в житті суспільства, його зумовленість розвитком продуктивних сил.

Продуктивні сили і виробничі відносини. До загальної для всіх суспільно-економічних формацій структури продуктивних сил належать засоби виробництва (засоби праці і предмети праці) і люди, які мають виробничий досвід і приводять у рух ці засоби. Деякі економісти виділяють лише ці елементи продуктивних сил, що є ознакою антиісторичного підходу.

Головною продуктивною силою є людина. Це зумовлено тим, що людина є творцем усіх інших елементів продуктивних сил; без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); потреби та інтереси людини діють як основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Зіставлення засобів праці, предметів праці і людини дає підставу для висновку про активну роль людини в процесі праці й пасивну роль засобів виробництва. Цей висновок, у свою чергу, свідчить про неспроможність теорії факторів виробництва, яка проголошує рівність капіталу (його ототожнюють із засобами праці) і людини. Предмети праці належать для продуктивних сил тією мірою, якою вони використовуються для продуктивного споживання і як джерело енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

Натепер до продуктивних сил відносять також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що містить матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні і суб'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. У процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, поповнюються якісно новим змістом. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники переважно мають високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії уряд уже проголосив потребу переходу до загальної вищої освіти. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів.

Внаслідок процесу постійно поновлюваної взаємодії всіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. При цьому виникають такі суспільні продуктивні сили, як кооперація, поділ праці тощо.

Кооперація праці — форма організації праці, виконання робіт, за якої значна кількість людей планомірно і спільно бере участь в одному або різних пов'язаних між собою трудових процесах.

Завдяки такій кооперації праці виникла нова продуктивна сила. Було побудовано гігантські піраміди, інші споруди ще в рабовласницькому суспільстві.

Поділ праці — процес відокремлення різних видів людської діяльності, що виявляється у спеціалізації працівника на виготовленні одного продукту, окремих його деталей або на виконанні певної трудової операції.

Поділ праці також примножує продуктивні сили суспільства.

Системі продуктивних сил властиві власні внутрішні закони та суперечності розвитку. Такими, зокрема, є закон переходу функцій від особистісних до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, закони відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, закони зростання продуктивності праці тощо. Дія цих законів пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни в розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їхньому змісті. Зокрема, між елементами продуктивних сил наявні суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Продуктивні сили — фактори (передусім людина), які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Оскільки продуктивні сили виражають ставлення людини до природи, то, з одного боку, вони пов'язані з природою, географічним середовищем, а з іншого — пов'язані з системою суспільних, насамперед економічних, відносин, у складі яких виділяють техніко-економічні, організаційно-економічні та суспільно-економічні (тобто виробничі) відносини.

Виробничі відносини — суспільна форма розвитку продуктивних сил, змістом якої є відносини (зв'язки,) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і духовних благ.

Звідси випливає ще одна важлива відмінність предмета економічної теорії від політичної економії, а саме: якщо політична економія вивчає виробничі відносини у взаємодії з розвитком продуктивних сил, то предмет економічної теорії є повнішим. Крім виробничих відносин, економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, рівня концентрації його тощо), які разом з виробничими та організаційно-економічними (тобто менеджментом, маркетингом та ін.) утворюють економічні відносини. Економічна теорія вивчає ефективність техніко-економічних відносин і тому більшою мірою, ніж політична економія, повинна узагальнювати результати дослідження галузевих економік.

Техніко-економічні відносини визначаються рівнем розвитку техніки, вдосконалюються паралельно з нею (звідси й їх назва) та іншими елементами продуктивних сил і у своїй діалектичній взаємодії формують суспільний характер виробництва, є матеріально-речовою формою розвитку системи продуктивних сил. Ця система — проміжна ланка між продуктивними силами і виробничими відносинами, яка надає цілісності системі продуктивних сил. У діалектичній єдності з продуктивними силами вона утворює технологічний спосіб виробництва — процес діалектичної взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин, внаслідок якої формується суспільний характер виробництва, матеріальна основа еволюції виробничих відносин.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізняють, як правило, три технологічні способи виробництва: заснований на ручній праці, на машинній праці, на автоматизованій праці.

Приділяючи більше уваги вивченню технологічного способу виробництва, економічна теорія значно менше використовує класовий або соціальний підхід, тобто оцінку певного економічного явища з погляду боротьби інтересів протилежних класів. Західні науковці свою теорію називають нейтральною щодо цих інтересів, що є перебільшенням. Певні економічні явища і процеси, які розвиваються в межах технологічного способу виробництва справді не потребують для свого пояснення класового підходу, або потребують його набагато менше, ніж це робила радянська політична економія, особливо у застійні часи. Тому однією з передумов формування нового економічного мислення є запозичення всього раціонального, що створено в економікс, яка є більш прикладною і конкретною наукою, ніж політична економія.

Власність і виробничі відносини. Відносини економічної власності є такою ж суспільною формою розвитку продуктивних сил, як і виробничі відносини. Тому важливо з'ясувати їх подібність і відмінність, економічний статус кожної з цих категорій.

Власність — соціологічна категорія, що виражає сукупність суспільних (економічних, правових та інших) відносин між людьми, прямо або опосередковано пов'язаних з розвитком продуктивних сил.

У процесі виробництва здійснюються два види привласнення: привласнення предметів природи через процес праці, що є його речовим змістом; привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг та інших об'єктів через суспільну форму. Привласнення другого типу, яке відбувається між людьми в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, розподілі, обміні, споживанні), становить якісний аспект відносин економічної власності. На сучасному етапі об'єктом привласнення стає також інтелектуальна власність — патенти, ліцензії, ноу-хау тощо.

Власність економічна — виробничі відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення.

Таке визначення розкриває якісний аспект власності як економічної категорії. Другим її аспектом є кількісний, а отже, названі в цьому визначенні об'єкти власності. Це означає, що такі економічні відносини між людьми не є безпредметними, беззмістовними: вони завжди пов'язані з привласненням певних економічних благ. Враховуючи наведену вище відмінність між політичною економією та економікс (перша розглядає економічні відносини між людьми, в тому числі діяльність людей; друга — діяльність людей), слід зазначити, що в політичній економії (як складовій частині економічної теорії) третім об'єктом кожного економічного відношення (перше — відносини між людьми; друге — сама людина з її потребами та інтересами в процесі такої діяльності) є об'єкти власності.

Визначальними з-поміж таких відносин і матеріально-речових об'єктів є відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, або відносини власності на засоби виробництва. Вони становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип. Водночас відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва — важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у сферах безпосереднього виробництва, розподілу, обміну та споживання, тому їх не можна називати основним виробничим відношенням. Таким є відносини власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього процесу виробництва. Саме вони створюють суспільно-економічну форму поєднання особистісних і матеріальних факторів виробництва.

Відносини економічної власності за змістом охоплюють сукупність виробничих відносин, є їх системною сутністю, тобто для вдосконалення чи докорінної зміни відносин економічної власності необхідно вдосконалити або змінити всі форми власності: ціни, заробітну плату, податки, розподіл прибутку тощо. Однак категорії «економічна власність» та «виробничі відносини» неідентичні. «Виробничі відносини» — місткіша економічна категорія, оскільки, крім сутнісних зв'язків, виражає ще й форми вияву такої сутності, є єдністю сутності та явища. Неправомірно ототожнювати власність і виробничі відносини.

Власність загалом є місткою соціологічною категорією, яка має економічний, юридичний, соціальний, політичний, національний та психологічний аспекти. Найважливішими з них є економічний та юридичний. Економічний аспект, будучи самостійним, отримав назву «економічна власність». Сутність юридичного аспекту доцільно називати юридичною власністю.

Юридична власність — загальна умова виробництва, його передумова, вияв волі певного класу з правовим оформленням цієї волі в юридичних актах і нормах у праві власності.

Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов'язаних з певним видом матеріальних чи нематеріальних благ або з речами, то вона, як і економічна власність, має дві складові: вольове ставлення людини до іншої людини або групи людей до іншої групи; ставлення людини до речі. У другому разі речі (засоби праці, предмети праці, предмети споживання та ін.) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі, й становлять об'єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди є власниками цього майна. При цьому встановлюється вольове ставлення людини до речі, вона вкладає свою волю у певну річ. У цьому плані юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення себе на зовнішні предмети, втягування їх у свою орбіту, владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на власний розсуд. Речі при цьому уособлюються, персоніфікуються і протиставляються іншим речам, які або взагалі не перебувають у чиєму-небудь володінні, або перебувають у володінні інших суб'єктів.

Певні речі як об'єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву виключно волі їх власника. У свідомості власника цей процес утілюється у його ставленні до речей як до своїх, що перебувають у сфері впливу волі інших індивідів.

Право власності — санкціоноване державою законодавче закріплення вольових відносин між людьми в правових законах, актах і нормах, які є формою вияву відносин економічної власності.

Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпоряджання, користування.

Володіння — відношення суб'єктів власності до своїх або чужих об'єктів (речей), реальне панування особи над своїми речами.

Розпоряджання — одна з правомочностей власника речі, форма реального володарювання над нею, завдяки якій відбувається її відчуження — продаж, дарування та ін.

Користування — одна з правомочностей власника речі, яка полягає у можливості експлуатувати її, вилучати корисні властивості у процесі споживання.

Деякі автори визнають положення про власність (в економічному контексті) як про сукупність виробничих відносин, але зводять її зміст до цих категорій права.

Західні економісти, як правило, у праві власності розглядають лише одну зі сторін вольових відносин власності — відношення індивіда до речі. Разом з таким визначенням поширилася характеристика власності як контролю над ресурсами. Такий підхід уперше запропонував австрійський економіст К. Менгер.

Якщо основними елементами (або «пучками» — за визначенням американських вчених Р. Коуза, А. Алчіана та ін.) права власності раніше називались три базові елементи (володіння, розпоряджання і користування), то в сучасних умовах право власності розглядається як володіння «пучком» із 11 таких прав. До них належать:

1) право володіння (або виключного фізичного контролю над матеріальними та нематеріальними благами);

2) право використання (тобто право застосування корисних властивостей матеріальних і нематеріальних благ для себе);

3) право управління (тобто право вирішувати, хто забезпечить ефективне використання таких благ і механізм цього використання);

4) право на дохід (тобто право володіння результатами від використання матеріальних і нематеріальних благ);

5) право на відчуження, споживання, зміну або знищення таких благ, що загалом називається правом суверена;

6) право на безпеку (або право на захист від експропріації благ і можливої шкоди, збитків від зовнішнього середовища);

7) право на передавання благ у спадок;

8) право на безтерміновість володіння благом;

9) заборона використовувати блага способом, який завдає збитків довкіллю;

10) право на відповідальність у формі стягнення (тобто можливості вилучення блага для сплати боргу);

11) право на існування інститутів та процедур, за допомогою яких можна відновити порушені правомочності, що загалом отримало назву права на остаточний характер.

Такий внесок західних економістів у розвиток теорії прав власності загалом позитивний. Проте науково необгрунтованою є їхня позиція щодо ігнорування економічної власності. Вона збігається з вимогами позитивної економічної теорії і засвідчує неспроможність цих дослідників заглиблюватися в економічну сутність проблеми, оскільки вони акцентують увагу на формах вияву цієї сутності, а отже, на поверхових зв'язках.

Юридична власність в Україні сприяла формуванню класу капіталістів шляхом надання численних податкових пільг наближеним до влади кланам, директорам підприємств, прийняття відповідних за змістом законів.

Крім економічного та юридичного, у власності виокремлюють й інші аспекти.

Соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та їх взаємодію залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. активно формується клас буржуазії, так званих «нових українців», які збагатилися переважно за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків, та іншими незаконними методами.

Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас «нових українців» формувався і внаслідок надмірного «роздування» державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, здійснення державою вигідної для них політики.

Національний аспект власності розкриває наявність певної частини власності на території політично незалежної країни в руках громадян цієї або іншої країни. Так, в Україні значна частка стратегічних об'єктів опинилася у власності іноземного капіталу.

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності у СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.

Продуктивні сили та виробничі відносини в їх діалектичній єдності та взаємодії становлять суспільний спосіб виробництва, а особливості цієї взаємодії визначаються законом відповідності виробничих відносин рівню, характеру і структурі продуктивних сил. Продуктивні сили відіграють визначальну роль, є його матеріально-речовим змістом, виробничі відносини — суспільною формою. Розвиваючись динамічніше (під впливом потреб, інтересів людей, внутрішніх суперечностей продуктивних сил та їх матеріально-речової форми тощо), продуктивні сили поступово вступають у дедалі більшу суперечність з виробничими відносинами. Ці відносини спочатку є формою їх розвитку, а згодом перетворюються на гальмо зростання продуктивних сил, перестають відповідати їхньому рівню й характеру розвитку, і між двома елементами суспільного способу виробництва виникає конфлікт, що з економічного погляду зумовлює настання епохи соціальних революцій. Основними ознаками такої невідповідності є:

1) відсутність стимулів до праці у більшості працівників;

2) повільне впровадження нової техніки;

3) низька ефективність наукової діяльності, недостатнє впровадження результатів наукових досліджень у виробництво;

4) зниження або надто повільне зростання життєвого рівня населення;

5) втрата країною своїх позицій на світовому ринку;

6) неспроможність уряду здійснювати раціональну економічну політику та ін.

Оскільки виробничі відносини менш активні порівняно з продуктивними силами, то вони у межах суспільного способу виробництва прагнуть пристосуватися до рівня й характеру їх розвитку. Це виявляється в еволюції типів і форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала на початкових етапах розвитку буржуазного суспільства, прийшла колективна акціонерна, її діалектично заперечує державна форма капіталістичної власності, а державну — інтегрована (процес її становлення почався у країнах Європейського Союзу). Кожна з них тимчасово і частково розв'язує суперечність між складовими суспільного способу виробництва, згодом розвиваючи й поглиблюючи його на ширшій основі. Отже, суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є визначальною рушійною силою розвитку суспільного способу виробництва, перетворення його на більш розвинутий.

Економічна система. Система — це сукупність певних елементів або підсистем і зв'язків між ними, якій властиві ознаки цілісності: організованість, наявність інтегративних властивостей і функцій, саморух і загальна мета.

Економічна система — сукупність усіх видів економічної діяльності та економічних відносин між людьми у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

Основними підсистемами економічної системи, які утворюються в процесі взаємодії окремих елементів і займають проміжне становище між ними і цілісною системою, є:

— продуктивні сили;

— техніко-економічні відносини;

— організаційно-економічні відносини;

— виробничі відносини, або відносини економічної власності;

— господарський механізм (система народного господарства).

Кожна з цих підсистем, у свою чергу, формується з певних елементів і компонентів з властивою їм сукупністю взаємозв'язків і розвивається відповідно до спільних для всієї економічної системи законів, а також за притаманними лише цій підсистемі законами і суперечностями. Наприклад, окремими елементами продуктивних сил є людина, засоби праці та ін., а компонентами людини — рівень освіти, кваліфікації тощо.

Предметом вивчення економічної теорії є всі елементи економічної системи, а політична економія вивчає передусім виробничі відносини у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, відповідні економічні закони.

У радянській економічній літературі поширеною була думка, що предметом політичної економії є лише виробничі відносини. Такий підхід був однобічний, оскільки виробничі відносини як суспільна або соціально-економічна форма суспільного способу виробництва розглядалися відірвано від визначальної сторони цього способу виробництва, а отже, від змісту — продуктивних сил. За такого підходу неможливо дослідити суперечності цих сторін (які є і джерелом розвитку, і економічною основою соціальної революції), сама людина (як головна продуктивна сила) значною мірою перестає бути об'єктом вивчення.

Наголошування на вивченні лише виробничих відносин значною мірою відповідає вимогам класового підходу, оскільки основою цих відносин є власність на засоби виробництва, а отже, процес формування класів. Однак ігнорування економічною наукою виробничих відносин означає абстрагування від розподілу багатства в сучасному суспільстві, від протиріч між класами й соціальними групами, тобто від реалій дійсності.

Найскладніша підсистема економічної системи — виробничі відносини, або відносини власності в економічному значенні цього поняття. Їх окремими елементами є відносини привласнення між людьми у сфері безпосереднього виробництва, в обміні, розподілі та споживанні. Домінують відносини у сфері безпосереднього виробництва. Якщо розглядати відносини економічної власності як об'єкти привласнення, то їх елементами є відносини між людьми з приводу привласнення: робочої сили, засобів виробництва, досягнень науки, насамперед у формі патентів, ліцензій, інших видів інтелектуальної власності, інформації, результатів впровадження найпередовіших форм і методів організації виробництва, послуг тощо.

В економічній теорії й у політичній економії повинні досліджуватися обидві категорії: виробничі відносини й економічна власність. Водночас більше евристичне (пізнавальне) значення має економічна власність. Це зумовлено такими чинниками:

1) категорія «виробничі відносини» має певною мірою подвійне значення (може розглядатись як відносини між людьми лише у сфері безпосереднього виробництва та охоплювати у широкому розумінні інші сфери — обмін, розподіл, споживання). Щоб уникнути цього, в другому разі використовують вираз «виробничі відносини, що формуються в процесі відтворення»;

2) для розкриття еволюції виробничих відносин під впливом розвитку продуктивних сил оперують поняттями різних типів і форм власності (так, наприклад, на зміну індивідуальній формі капіталістичної власності прийшла акціонерна);

3) економічна власність у процесі руху, в динаміці означає привласнення, тобто є інструментом пізнання процесу привласнення різними суб'єктами певних об'єктів;

4) економічна власність дає змогу повніше дослідити діалектику суспільного способу виробництва, взаємодії різних типів економічних інтересів, політичної влади (оскільки власність і влада діалектично пов'язані між собою, переходять одна в одну) та інших проблем.

Стабільність і організованість сучасної економічної системи залежать від наявності у ній різних типів і форм економічної власності, кожна з яких найбільшою мірою відповідає вимогам розвитку певного елемента продуктивних сил, насамперед інтересам головної продуктивної сили — людини-працівника і людини-власника. Соціобіологічна природа людини зумовлює необхідність органічного поєднання в економічній системі приватного (найбільш відповідної біологічної сутності людини) і колективного типів власності. Колективні типи і форми власності детерміновані особливостями сучасного етапу розвитку продуктивних сил, самого процесу виробництва і найадекватніші соціальній сутності людини. Співвідношення приватного та колективного типів власності неоднакове у різних галузях та сферах економіки. Так, у сільському господарстві (передусім, в окремих його галузях) та у сфері послуг може переважати приватний тип, зокрема у формі індивідуальної, сімейної власності, у базових капіталомістких галузях промисловості — колективні типи і форми.

Раціональне співвідношення між окремими підсистемами та їх елементами найбільшою мірою залежить від господарського механізму, який є: механізмом використання економічних законів, механізмом розв'язання суперечностей економічної системи, функцією реалізації відносин власності, механізмом узгодження економічних інтересів, функцією розвитку людини, її потреб. Отже, найкоротшим визначенням предмета економічної теорії є вивчення економічної системи, законів її розвитку та функціонування. На основі сказаного можна запропонувати розгорнуте визначення предмета цієї науки.

Предмет економічної теорії — система економічних відносин у процесі діалектичної взаємодії з розвитком продуктивних сил у всіх сферах суспільного відтворення, а також пізнання законів та закономірностей такої взаємодії, цілісність і взаємоорганізованість якої забезпечується сучасним господарським механізмом.

Ефективність, організованість, а значною мірою і саморегулювання економічної системи залежать від рівня її гуманістичної, екологічної та демократичної спрямованості. Остання, у свою чергу, найбільше залежить від двох основних чинників:

— ступеня демократизації виробничих відносин, а отже, відносин економічної власності;

— ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і власністю, їх впливу на господарський механізм.

Ступінь демократизації та гуманізації відносин економічної власності залежить передусім від того, чи мають змогу працівники ставитися до власності на засоби виробництва, до інтелектуальної власності тощо як до своєї. Це визначається межами поширення серед них акцій, кількістю акцій у безпосередніх виробників та можливістю привласнювати на них частину доходів, а також від величини соціальних витрат держави, їх співвідношення з обсягом вилучених у працівників податків тощо. Щодо цього, а також щодо участі працівників в управлінні та регулюванні економіки економічна система колишнього СРСР була значною мірою антигуманною, антидемократичною. Це й стало однією з головних причин її зникнення з історичної арени. Командно-адміністративна система характеризувалася майже тотальним відчуженням трудящих від результатів виробництва, від економічної та політичної влади тощо. Ці процеси ще більше посилилися після розпаду СРСР внаслідок капіталізації економічної системи.

Цілісність та організованість економічної системи залежать від наявності у неї спільної мети, яка повинна стати внутрішнім імпульсом діяльності переважної більшості населення, невід'ємним елементом його економічного мислення. Для суверенної України такою метою є досягнення економічної незалежності, що вимагає тривалого часу. Головною метою більшості існуючих у світі економічних систем є виробництво і привласнення прибутку.

Цілісність і організованість економічної системи значною мірою залежать від того, як швидко вона здатна створити елементи, яких їй бракує. Наприклад, для економічної системи України такими елементами є якісно нова фінансово-кредитна система, господарський механізм тощо.

Економічна система, передусім суспільний спосіб виробництва, є базисом, над яким формується надбудова — соціальні, політичні, правові, ідеологічні, національні та інші відносини. В діалектичній єдності та взаємодії базис і надбудова утворюють суспільно-економічну формацію — економічну систему і притаманну їй сукупність інший суспільних відносин, які перебувають у складній діалектичній взаємодії.

Надбудова загалом, окремі її підсистеми (впродовж тривалого періоду) визначаються базисом. Водночас надбудова активно впливає на базис і на окремих короткотермінових проміжках часу деякі її елементи можуть домінувати щодо розвитку базису, тобто у такий спосіб політика може визначати економіку.

Обґрунтування системного визначення предмета економічної теорії і політекономії. Із середини 50-х років XX ст. почалося розгортання науково-технічної революції (НТР), сутністю якої є докорінне перетворення всього технологічного способу виробництва, зокрема кожного елемента системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Революційні зміни в головній продуктивній силі — людині — полягають у тому, що на передній план виходять розумові, організаторські здібності робочої сили, її творчі обдарування, всі сутнісні сили людини. Тому економічна теорія повинна вивчати не лише робочу силу, а й усі аспекти людської сутності. Більше того, оскільки в розвинутих країнах майже 75% сукупної робочої сили зайнято у сфері нематеріального виробництва (у сфері освіти, охорони здоров'я, науки тощо), людина (рівень її освіти, кваліфікації, культури) стає основною формою національного багатства, а відносини між суб'єктами виробництва з приводу відтворення такої всебічно розвиненої людини виходять на передній план порівняно з відносинами щодо виробництва засобів праці або інших матеріальних благ.

Сутністю людини є вся сукупність суспільних відносин, тобто базисні виробничі та надбудовні відносини (соціальні, політичні, юридичні, ідеологічні тощо) у взаємодії з її природною (біологічною) складовою. Проте це не означає, що економічна теорія повинна вивчати всі названі надбудовні відносини так глибоко, як і виробничі відносини. Людину досліджує низка природничих і суспільних наук. Політична економія вивчає її лише тією мірою, якою кожна з підсистем суспільних відносин сприяє реалізації сутнісних сил людини (її потреб, інтересів, мети) та їх впливу на зростання продуктивності праці. Головне у характеристиці соціальної сутності людини визначається її місцем у системі відносин економічної власності, передусім власності на засоби виробництва.

Синтезувавши всі підходи, можна дати повне визначення економічної теорії.

Економічна теорія — наука, що вивчає закони розвитку економічних систем і передусім економічних відносин, які виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг в усіх сферах суспільного відтворення, а також ті аспекти еволюції національної свідомості, духу народу, його культури, психології, моралі та ін., що впливають на прогрес економіки.

Оскільки ядром економічної теорії є політична економія, то розгорнуте визначення предмета останньої охоплює закони еволюції відносин економічної власності та управління нею у взаємодії з розвитком продуктивних сил, і насамперед людини (її потреб, інтересів, цілей) в усіх сферах суспільного відтворення. Таке трактування дає змогу сформулювати повне визначення предмета політичної економії.

Предмет політичної економії — відносини економічної власності і влади у взаємодії з розвитком продуктивних сил, притаманні їм закони і суперечності, економічна політика держави, а також закономірності цієї взаємодії, розвиток основних інститутів суспільства.

На сучасному етапі зростає роль духовних, національних, культурних та інших процесів в економічному прогресі суспільства. Ці аспекти людської діяльності та поведінки мають велике значення для дослідження рушійних сил розвитку людства. Так, Б. Гаврилишин (відомий економіст українського походження) дійшов висновку, що політичний престиж США у світі підтримувався економічним і військовим арсеналом, але головною причиною був «високий дух народу». Серед чинників, що сприяли піднесенню економіки Японії, Б. Гаврилишин називає надзвичайну дисциплінованість, групову корпоративну орієнтацію працівників, що поєднується з високою моральністю. У своїй внутрішній політиці Японія, за його словами, керується прагненням будь-що уникати конфліктів, досягати консенсусу і підтримувати гармонію на всіх рівнях суспільства.

Для прогресу економіки України, науки, культури, розбудови суверенної держави важливе значення мають відродження і розвиток національної самосвідомості українського народу, його духу, уміння досягти згоди між різними політичними силами, соціальними верствами, прагнення до самодисципліни, порядку, повага до законів України та інші чинники людської діяльності, не пов'язані безпосередньо з виробничими відносинами людей.