Економічна теорія

Конкуренція, монополії і антимонопольна діяльність держави

Конкуренція і її форми. Однією з рушійних сил розвитку економічної системи є конкуренція.

Конкуренція (лат. concurrentia — змагання, суперництво) — боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків.

Сутність конкуренції глибше розкривається у дії відповідного закону.

Закон конкуренції — об'єктивний економічний закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між відособленими товаровиробниками (у їх суперництві й боротьбі за найвищу результативність виробництва), з одного боку, і споживачами їх продукції — з іншого, внаслідок чого підприємці змушені знижувати витрати виробництва, поліпшувати якість товарів і послуг тощо.

Його дія для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва й систем заробітної плати тощо.

Дія інших економічних законів також відбувається у формі примусових сил конкурентної боротьби, внаслідок чого конкуренція стає важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму. Тому Й. Шумпетер визначав конкуренцію як суперництво старого з новим, тобто з новими технологіями, новими формами організації, новими товарами та ін., а боротьба старого з новим є однією з форм суперечності як категорії діалектики.

Закон конкуренції — важлива рушійна сила розвитку економіки, тому що сам закон і кожна з форм його руху (конкуренція між товаровиробниками і конкуренція між споживачами) пронизані внутрішніми суперечностями, які, у свою чергу, є джерелом економічного прогресу. Такими найважливішими суперечностями на сучасному етапі з урахуванням взаємодії монополії і конкуренції є суперечності:

— між дрібними та середніми підприємствами за найвигідніші умови виробництва й збуту продукції;

— між великими компаніями, що ставлять перед собою аналогічні цілі;

— між підприємствами монополізованого й немонополізованого секторів економіки з властивими їм потребами та інтересами;

— між підприємствами монополізованого і державного секторів економіки;

— між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами;

— між пропозицією виробників і попитом споживачів;

— між підприємствами-споживачами;

— між різними категоріями і верствами населення і всередині них за можливість придбати товари та послуги високої якості за мінімальними цінами;

— між національними і транснаціональними корпораціями.

На нижчій стадії розвитку капіталістичного способу виробництва панувала вільна конкуренція між власниками невеликих підприємств, які виробляли товари на невідомий ринок, у формі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. Вільна конкуренція зумовила розвиток концентрації та централізації виробництва і капіталу й на певному етапі (остання третина XIX ст.) призвела до виникнення монополій.

Вільна конкуренція — конкуренція, для якої характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.

Методи конкурентної боротьби — це діяльність суб'єктів ринку, спрямована на поліпшення якості товарів і послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо. На думку американського економіста М. Портера, підприємство веде конкурентну боротьбу трьома основними методами:

1) продаж товарів за нижчою ціною, ніж конкуренти;

2) вироблення товарів з вищими якісними характеристиками (диференціація продукту);

3) вироблення товарів з особливими властивостями, що задовольняють потреби вузького кола споживачів (глибока спеціалізація виробництва).

Водночас використовуються й «мирні» методи обмеження конкуренції, зокрема укладення концернами таємних угод про єдину політику.

Конкуренція як складова господарського механізму діє через попит, пропозицію та ціни. При цьому вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм діє за конкуренції покупців. Конкуренція між виробниками і споживачами формує ринкову ціну товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.

За вільної конкуренції процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та цін, що означає саморегулювання економічної системи. Товаровиробники орієнтуються на задоволення потреб споживачів. Ідеальною моделлю у цій схемі є ситуація, коли споживач завжди має рацію, не має його дискримінації, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.

Жодна з фірм за таких умов не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою цим вимогам у сучасних умовах відповідають ринки сільськогосподарської продукції та деяких послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільно необхідних витрат виробництва.

Різновидом вільної конкуренції є чиста конкуренція між багатьма продавцями і покупцями з приводу продажу-купівлі однорідних товарів без диференціації продукту (наприклад, ринок борошна).

За капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і всередині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрігалузевої та міжгалузевої.

Внаслідок суспільного поділу праці виробництво товарів, надання послуг здійснюються на підприємствах окремих галузей промисловості. Так, у США налічується до 700 галузей у промисловості, а кількість випущених товарів в економіці країни сягає 1 млрд. найменувань.

Внутрігалузева конкуренція — боротьба між товаровиробниками, які діють в одній галузі народного господарства.

Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному підприємстві встановлюється індивідуальний робочий час на виробництво певного виду товару, а отже, індивідуальна вартість виробництва. Оскільки ціни на ринку тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу продукції, результатом внутрігалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних витрат виробництва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість.

Внутрігалузева конкуренція сприяє зниженню витрат виробництва, впровадженню досягнень науки і техніки, стимулює процес концентрації виробництва і капіталу. Натепер ця конкуренція стала переважно конкуренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках конкретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп'ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо).

Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства.

Через різні умови виробництва у цих галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують різну масу продукту. Тому в епоху вільної конкуренції товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, де був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом спричиняло зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, вироблені в галузях, в які переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, утворюється єдина загальна норма прибутку, і в кожній галузі на рівний капітал буде отримано рівний середній прибуток. Цей прибуток є елементом середніх ринкових цін, або цін виробництва. Отже, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.

На сучасному етапі переважна частка міжгалузевого переливання капіталу відбувається в межах багатогалузевих концернів і конгломератів.

З виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну, або недосконалу.

Недосконала конкуренція — конкуренція між великими компаніями (всередині монополізованого сектору між членами групових монополій) і малими та середніми фірмами.

На сучасному етапі така конкуренція ведеться насамперед між гігантськими об'єднаннями, всередині них, а також між підприємствами немонополістичного сектору економіки та різних форм власності. Галузями, в яких домінує суто монополістична конкуренція, є виробництво побутової техніки й електроніки, верхнього одягу тощо. Олігополістична конкуренція переважає в автомобільній та більшості інших галузей народного господарства. Її особливістю є те, що центр боротьби все більше переміщується зі сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні. Суб'єкти недосконалої конкуренції змагаються за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо). Її найважливіші ознаки — встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.

Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщується зі сфери обігу у сферу безпосереднього виробництва, з галузевого на міжгалузевий рівень. Це означає, що недосконала конкуренція базується на впровадженні нових досягнень науки і техніки у виробництво і спрямована на поліпшення якості продукції. Тому розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.

Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту.

Підприємці при цьому нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а відтак значно підвищують їх), вдаються до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою особливістю цінової монополістичної конкуренції є цінова дискримінація (наприклад, диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської продукції, що швидко псується), за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.

Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту.

Для завоювання більших ринків збуту компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям та ін. Здебільшого нецінова конкуренція відбувається за панування олігополістичної структури монополій. У процесі конкурентної боротьби олігополії укладають між собою як відкриті угоди картельного типу, так і таємні (негласні) угоди. Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компаніями, так зване лідерство в цінах). Нецінова конкуренція повніше відображає інтереси споживачів.

Нечесна конкуренція — різновид недосконалої конкуренції, що ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладення таємних угод про єдину політику цін і навіть диверсії проти конкурента).

Залежно від форми і видів конкуренції формуються відповідні види цін. За панування монополій встановлюються насамперед монопольно високі та монопольно низькі ціни.

Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві й на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.

Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають малі та середні фірми при укладенні контрактів з монополіями, дрібні фермери — від транспортних і промислових компаній при доставці сільськогосподарської продукції на ринок та під час її переробки. Так, для малих фермерських господарств США, що спеціалізуються на виробництві молока, типовою є ситуація, коли з кожного долара, який споживачі заплатили за один літр молока, виробники отримують лише приблизно 25 центів.

Монопольно високі ціни призводять до зменшення платоспроможного попиту населення, «притягують» конкурентів, тому монополії повинні постійно шукати оптимальне співвідношення між кількістю реалізованої продукції та ціною, яке дає змогу привласнити максимальний прибуток.

Коли на ринку панують кілька олігополій (групова монополія), переважно застосовується практика «лідерства в цінах» — щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів гарантійного обслуговування тощо).

Ціни на товари, які виробляють державні підприємства, регулює держава. Такими типовими товарами і послугами є електроенергія, послуги зв'язку й пошти тощо.

Антимонопольна діяльність держави. Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики монополістичного ціноутворення, в розвинутих країнах приймають антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між великими компаніями тощо. Так, «Дженерал моторс» тривалий час орієнтується на отримання 15% прибутку на вказаний капітал після сплати податків з урахуванням завантаження виробничих потужностей.

Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Уперше такі закони були прийняті наприкінці XIX — на початку XX ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше.

Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. Вони ґрунтувалися на такому розумінні сутності монополій, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи їх об'єднання), або цілковита відсутність конкуренції. Таке тлумачення сутності монополій майже не зачіпало олігополій, вони переважно не підпадали під дію антимонопольного законодавства. До антимонопольного законодавства належать також закони, які забороняють або регулюють угоди підприємств, спрямовані на обмеження конкуренції через поділ ринків, угод про ціни, обмеження торгівлі.

Існують американська та європейська системи антимонопольного права. Перша започаткована законом Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936,1950 років є єдиним антитрестівським законом США. Цей закон забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Верховний суд США виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація. Цей закон забороняє трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися негласними угодами або так званим лідерством у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно істотно послаблювало конкуренцію або призводило до утворення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені органи. У США — Федеральна торговельна комісія й Антитрестівське управління Міністерства юстиції. Головною метою антимонопольних законів є обмеження монополій та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка малого бізнесу та сприяння йому. Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття — об'єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у США це відбувається, коли монополізовано понад 60% будь-якого товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій та ін.

Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, в Японії — Комісія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині монополією вважається компанія, яка зосередила у своїх руках третину обігу, в Японії — коли частка компанії перевищує 50%, а частка двох — 75% і більше. В ЄС реєструються лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між учасниками цієї організації.

Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об'єднань у нові форми (групові монополії), у створення вертикальних структур (об'єднання фірм, пов'язаних виробничою і технологічною залежністю).

На початку 1992 р. в Україні прийнято Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності». Він спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, накладання штрафів на підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право приймати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових великих економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Проте цей закон реалізується не надто активно, свідченням чого є монополізація виробництва ВВП у 2003 р. на рівні 40%.