Економічна теорія

Підприємства та їх основні види

Народне господарство кожної країни є складною економічною системою, в якій виокремлюють різні сфери (наприклад, матеріального та нематеріального виробництва), галузі, підприємства та їх філіали, де працюють мільйони робітників десятків тисяч професій. Первинною ланкою цього складного організму є підприємства, на яких зайнято від 1—2 до кількох сотень тисяч осіб. Підприємства тісно пов'язані між собою різними видами економічних зв'язків: технологічних, техніко-економічних, фінансових, управлінських, власницьких тощо. З погляду економічної власності найдосконалішою для їх взаємодії є акціонерна форма. Всі великі, середні й навіть частина малих підприємств можуть існувати у формі акціонерних товариств (компаній).

Сутність підприємств та їх види. Внаслідок суспільного поділу праці народне господарство будь-якої країни поділяється на окремі сфери (наприклад, сфери матеріального та нематеріального виробництва), галузі. Кількість галузей залежить від глибини суспільного поділу праці. У колишньому СРСР налічувалося до 400 галузей народного господарства, у США — майже 700 лише у сфері промисловості.

Підприємство — основна ланка народного господарства, самостійний суб'єкт, який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення прибутку.

Для досягнення цієї мети підприємство може ставити перед собою конкретніші техніко-економічні цілі, зокрема, досягнення вищих і стабільних темпів економічного зростання, збільшення обсягу продажу тощо.

Як у первинній ланці народного господарства, на підприємстві зосереджена сукупність продуктивних сил (засобів виробництва, працівників тощо) і відносин економічної власності. Останні функціонують з приводу привласнення наявних на підприємстві об'єктів власності та розподілу створеного працівниками необхідного та додаткового продукту. Суб'єктами відносин власності є саме підприємство як юридична особа, його працівники. Підприємство як юридичну особу характеризують наявність у нього свого статуту, балансу доходів і витрат, рахунка в банку і права укладати договори з іншими юридичними особами. Водночас за наявності більшості з цих ознак, але існуванні підприємства за рахунок держави або головної компанії тощо воно має лише оперативно-господарську, а не економічну самостійність. Таку самостійність воно набуває тоді, коли діє на принципах комерційного розрахунку, ефективно господарює, привласнює доходи, в тому числі прибуток, і здійснює власні витрати. Як юридична особа, підприємство має свою назву, під якою виконує свої обов'язки, відчужує майно тощо. Кожне підприємство вступає у відносини з іншими підприємствами (купуючи комплектуючі вироби, сировину, надаючи й отримуючи послуги), державою (сплачуючи податки до бюджету тощо), банками (отримуючи кредити та сплачуючи відсотки за ними).

Крім того, на підприємстві відбувається одиничний поділ праці. Залежно від технологічного процесу виробництва, розміру підприємства на ньому функціонують основні, допоміжні цехи, дільниці, різні служби, відділи. Одиничний поділ праці між працівниками здійснюється за професіями, спеціальностями. Підприємство вступає у відносини кооперації, спеціалізації, комбінування з іншими підприємствами, тобто є важливою ланкою техніко-економічних відносин.

Підприємства слід відрізняти від фірм, компаній. Фірма переважно утворюється з кількох підприємств (кожне з яких виготовляє один вид продукції виробництва), тобто є багатопрофільною, вкладає інвестиції в різні галузі, більша за розмірами. Це забезпечує їй більшу стійкість в період несприятливої економічної кон'юнктури. Якщо фірма створена з одного підприємства, то ці поняття тотожні. У західній економічній літературі підприємство називають фірмою.

Причиною виникнення фірм американський економіст Р. Коуз називав необхідність зменшення трансакційних витрат, Ф. Найт (США) — необхідність мінімізації ризику та невизначеності. Проте ці причини є похідними щодо зумовленості появи фірм розвитком продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, передусім в одиничній формі (спеціалізації, кооперації).

На підприємствах відбувається поєднання працівників із засобами виробництва, причому від характеру такого поєднання значною мірою залежить тип підприємства. Якщо, наприклад, засоби виробництва належать окремому власникові або групі власників і працівників наймають на умовах продажу робочої сили за певну заробітну плату, такі підприємства є капіталістичними. Якщо засоби виробництва викупили працівники, як це відбулося на 11 тис. фірм США, то воно стає колективним трудовим підприємством. Отже, основним критерієм розмежування підприємств є тип власності.

Відповідно до цього критерію в Україні та багатьох інших країнах функціонують кілька основних видів підприємств.

Державні підприємства — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.

Колективні трудові підприємства — засновані на власності трудового колективу. Їх поділяють на колективні трудові підприємства (народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій тощо.

Колективні (або акціонерні) капіталістичні підприємства — засновані на власності кількох власників капіталу, які наймають робочу силу.

Приватнокапіталістичні підприємства — засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.

Індивідуальні підприємства — засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці.

Сімейні підприємства — засновані на праці членів однієї сім'ї.

Спільні (або змішані) підприємства — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу. Майже 90% таких підприємств у розвинутих країнах є підприємствами з обмеженою відповідальністю.

Співвідношення між основними видами підприємств, насамперед між державними і недержавними, змінюються в процесі еволюції економічної системи, конкретної соціально-економічної ситуації в суспільстві.

Особливою формою підприємства є кооперативи, які в більшості країн створюються не для отримання прибутків, а для надання допомоги членам кооперативу.

Найефективніший вид підприємств у розвинутих країнах — колективні трудові (народні) підприємства, в яких усувається антагонізм між працею і власністю, працею і економічною владою, працею та управлінням власністю; на них відкриваються найбільші можливості для розвитку творчих, організаторських, інтелектуальних і фізичних сил людини.

З правового погляду виділяють договірні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, відкриті й закриті акціонерні компанії тощо. В юридичній практиці в країнах Заходу поняття «підприємство» не існує.

Договірне (повне або змішане) товариство засновують юридичні та фізичні особи, які не об'єднують свої капітали і не створюють нової юридичної особи, зберігають господарську та юридичну самостійність, мають самостійні баланси тощо. Учасники договірного товариства на підставі договору про спільну діяльність передають спільне майно в управління одного з них. Учасники такого товариства поділяються на дійсних членів (які є рівноправними) і членів-вкладників (які мають лише дорадчий голос). Крім того, у повному товаристві повну відповідальність за зобов'язаннями несуть усім майном всі учасники, а у змішаному — один або кілька дійсних членів. Вкладники таку відповідальність несуть лише у межах своїх вкладів. Прибуток розподіляється згідно з домовленістю, зафіксованою в договорі. Договірне товариство не має права випускати цінні папери.

Товариства з обмеженою відповідальністю створюються внаслідок об'єднання пайових внесків. Відповідно до їх величини розподіляється прибуток. Члени цього товариства відповідають за зобов'язаннями підприємства лише розміром вкладеного у пай капіталу і не мають права продавати свої паї на відкритому ринку. Такі товариства можуть створювати підприємства, організації, громадяни та інші суб'єкти. Установчі документи цих товариств — статут і установчий договір. Для створення товариства з обмеженою відповідальністю в різних країнах встановлюється неоднакова мінімальна сума статутного капіталу. Товариства з обмеженою відповідальністю позначають літерами Ltd, або повною назвою limited.

У західній економічній літературі за критерієм власності розрізняють лише приватні та державні (або публічні) підприємства. Такий підхід, по-перше, означає ігнорування проміжних форм, ланок між цими типами власності, заперечення реального плюралізму форм власності; по-друге, позаісторичний підхід до проблеми, сповідування одного з економічних стереотипів минулого, оскільки називаються лише типи власності, що існували до кінця XIX ст., до масового виникнення акціонерних компаній, а в наступний період — й інших колективних форм власності; по-третє, ігнорування окремого, відносно самостійного типу економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючого (якщо ігнорується колективна власність, то ігноруються й колективні інтереси).

Приватне підприємство — вид підприємства, в якому суб'єктом є одна фізична особа, що несе повну відповідальність перед креди- торами і самостійно управляє всіма стадіями виробничої та комерційної діяльності.

Назва приватного підприємства повинна містити прізвище та ім'я засновника. Якщо власних засобів для ведення справ недостатньо, власник може скористатися кредитом, за який сплачуватиме відсотки. Розширюючи підприємство, власник може частину функцій управління передати іншій особі, наприклад, з числа найманих працівників. Переваги приватних підприємств полягають у тому, що рішення приймаються особисто і невідкладно, не потрібно узгоджувати свої дії з іншими особами, весь прибуток (крім сплати частини доходів до бюджету) привласнює одна фізична особа. Недоліки приватних підприємств є такими: ризик діяльності лягає на самого власника, відповідальність перед кредиторами він несе всім своїм майном, розміри підприємства невеликі, величина привласнюваного прибутку незначна. Найдоцільніше створювати приватні підприємства для виробництва невеликих партій виробів, надання індивідуальних послуг, інтелектуальної діяльності щодо винаходів, окремих товарів, інших робіт, де найефективніша індивідуальна праця.

Використовують також інші критерії класифікації підприємств. Так, за наявністю влади на ринку їх поділяють на конкурентні, олігопольні та монопольні. За характером економічної діяльності — на виробничі, торговельні, фінансово-кредитні, посередницькі, науково-виробничі об'єднання тощо. Така класифікація значною мірою збігається з їх галузевою належністю. За сферою діяльності виокремлюють місцеві, регіональні, національні, міжнародні підприємства; за кількісними показниками — малі, середні й великі; за критерієм домінуючого фактора виробництва — наукомісткі, фондомісткі, трудомісткі тощо.

В усіх розвинутих країнах кількісно переважають малі підприємства, причому до них відносять різні за величиною підприємства: у США, наприклад, це підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Україні у промисловості й будівництві — до 200, а в інших галузях сфери матеріального виробництва — до 50 працівників. Із приблизно понад 25 млн. підприємств США в 2001 р. до малих належало понад 22 млн., але їхня частка в доходах наближалася до 10%. В Україні наприкінці 2003 р. кількість малих підприємств, на яких працювало до 1,7 млн. осіб, становила приблизно 272,7 тис. (діючих), але вони виробляли приблизно 10% валової продукції. У Польщі майже 2 млн. таких підприємств.

Своєрідний ренесанс малого бізнесу почався з розгортанням НТР, яка посилює процес спеціалізації, кооперування виробництва, формує великий попит на вузькоспеціалізовану продукцію. Малі підприємства мобільніші в управлінні, в переорієнтації на випуск нових товарів і послуг, у створенні нових зразків продукції, в експериментаторстві, у зниженні деяких витрат виробництва (через відсутність або низькі витрати на управління, рекламу тощо), у повнішому використанні особистісних і речових факторів виробництва, у необхідності значно менших сум капіталу для їх заснування тощо. Тому великі компанії часто використовують їх як випробовувачів нової техніки, перекладають на них ті види діяльності, які їм невигідні (де не потрібне масове виробництво тощо), а отже, їх існування певною мірою вигідне для великого бізнесу, дає змогу привласнювати частину прибутку малих підприємств тощо. Крім того, ці підприємства забезпечували більшість робочих місць, а великі скоротили їх.

Водночас на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, підвищують інтенсивність праці за рахунок використання сімейної праці, подовження робочого дня. Ці підприємства також економлять на техніці безпеки, поліпшенні умов праці, мають менші можливості для підвищення кваліфікаційного рівня працівників тощо.

Головними причинами їх ліквідації (у США, наприклад, на початку XXI ст. щорічно банкрутує 500—700 тис. підприємств) є такі суб'єктивні фактори:

— намагання значної кількості людей, які не мають підприємницького хисту, створювати нові підприємства (світовий досвід свідчить, що лише приблизно 5% населення країни має такі здатності);

— відсутність належного досвіду управління малими підприємствами;

— труднощі в отриманні кредитів, методи недосконалої конкуренції з боку монополій тощо.

Значного розвитку в останні два десятиріччя у передових країнах набув венчурний (ризиковий) капітал — якісно новий засіб фінансування ризикового підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Ризикові підприємства не повертають вкладені у них кошти і не виплачують відсотки на них. Зате інвестор отримує права на всі запатентовані й незапатентовані ноу-хау, інновації й засновницький прибуток від діяльності такого підприємства в разі успіху.

Венчурні підприємства створюють безпосередньо підприємці, менеджери, бізнесмени. Це можуть бути окремі відділення (філії) великих компаній і фінансових груп. Венчурне фінансування стимулює розвиток науково-технічного прогресу, сприяє прискоренню впровадження новітніх досягнень науки у виробництво.

Створення венчурних підприємств вигідне гігантським компаніям, оскільки таким чином вони використовують підприємницький талант дрібних бізнесменів, їхню енергію і творчу ініціативу, частково перекладають на них ризик нововведень. Тому кожна п'ята новинка науки і техніки, успішно впроваджена великими компаніями розвинутих країн, запозичена у невеликих фірм і дає позитивний комерційний результат.

У США у 2000 р. майже 20 тис. невеликих фірм проводили інтенсивні наукові розробки, а обсяг венчурного капіталу за останні 5 років XX ст. зріс із 40 до 90 млрд. дол. Середній прибуток на цей капітал приблизно вдвічі перевищував величину середнього прибутку промислових компаній країни. Значно поширений венчурний капітал і в країнах ЄС.

Щоб якнайповніше використати позитивні аспекти малих підприємств і послабити негативні наслідки їх діяльності, держава повинна надавати їм всебічну підтримку. Для цього у багатьох розвинутих країнах вона допомагає малим компаніям у підготовці кадрів, розповсюджує науково-технічну інформацію, надає податкові пільги для створення нових підприємств, для їх кооперації із середніми та великими фірмами, стимулює залучення нових технологій, субсидіює науково-дослідні роботи, укладає з ними контракти, звільняє від податків у разі впровадження ними передових досягнень науки і техніки тощо. Важливого значення набуває створення таких підприємств в економічно відсталих регіонах країни.

В Україні понад 40% малих підприємств не проводять виробничу діяльність, більшість займається торговельною, посередницькою діяльністю. Головні причини цього — недосконалість законодавства (насамперед податкового), велика ціна кредитів, чиновницьке свавілля, практика створення малих підприємств на базі державних тощо.

В економічній науці та практиці колишнього СРСР панувала думка про абсолютні переваги гігантських підприємств. Це було зумовлено політикою держави на штучне збільшення (внаслідок об'єднання) кількості великих підприємств і зменшення — малих. Політика гігантоманії проявлялася і в економічно необґрунтованому укрупненні колгоспів і радгоспів, що призвело до появи неперспективних, «вимираючих» сіл.

Потрібна науково виважена політика, спрямована на створення підприємств оптимальних розмірів — таких, які забезпечують найсприятливіші умови для використання науки і техніки за мінімальних витрат і виробляють високоякісну продукцію. При перевищенні цього критерію спостерігається зниження прибутків, що зумовлено зростанням транспортних, управлінських витрат (внаслідок посилення бюрократизації прийняття управлінських рішень тощо). Щоб знайти критерій оптимальності, попередньо здійснюють ретельне техніко-економічне обґрунтування підприємств.

Критерій оптимальності неоднаковий для різних галузей промисловості. Так, в автомобільній промисловості оптимальними є підприємства, які щорічно випускають не менше 500 тис. легкових і 130—150 тис. вантажних автомобілів, а для їх створення потрібно не менше 1 млрд. дол. У взуттєвій промисловості — ті, що випускають 4—5 млн. пар взуття на рік. На підприємствах, орієнтованих на розробку нової продукції (на Заході їх називають венчурними), оптимальна кількість працівників — до 15 осіб.

Крім того, при створенні нових підприємств слід дотримуватися критеріїв екологізації (тобто враховувати вплив цих підприємств на довкілля — ліси, ґрунтові та наземні води, врожайність полів, повітря, можливу зміну радіаційного фону тощо) та гуманізації (впливу підприємств на розвиток фізичних, розумових, організаторських та інших здібностей людини).

Принципи діяльності підприємств і підприємництво. Кожне підприємство, незалежно від розмірів, форм власності та інших критеріїв, за соціально орієнтованої ринкової економіки повинно отримувати дохід (в тому числі прибуток) від своєї діяльності. Для цього воно має діяти на принципах господарського (або комерційного) розрахунку. Такими основними принципами є самоокупність, самофінансування, самозабезпечення, матеріальна заінтересованість, економічна відповідальність, господарська самостійність у межах чинного законодавства в поєднанні з контролем державних органів за його дотриманням.

Найважливішими ознаками господарського розрахунку є:

— отримання прибутку за створені необхідні суспільству товари та послуги і підвищення ефективності виробництва;

— економічна відповідальність за наслідки невмілого господарювання, неефективного використання ресурсів (трудових, матеріальних, фінансових), що можуть призвести до банкрутства.

Тому західні науковці називають свою економіку системою прибутків і збитків. Про економічну відповідальність господарського розрахунку свідчить той факт, що у Великобританії впродовж першого року банкрутує кожна четверта фірма, в Японії — 7 із 10 впродовж 5 років.

Економічну відповідальність підприємства несуть перед іншими підприємствами за виконання своїх договірних зобов'язань, за виконання замовлень держави, перед споживачем, перед банками тощо. Договірні зобов'язання вони переважно виконують з точністю не лише до конкретної дати, а й до певної години. Тому у розвинутих країнах відпала необхідність у спорудженні великих складських приміщень, зберіганні значних запасів продукції на складах. Правилом для ділової людини є дотримання й усної обіцянки.

Діяльність будь-якого підприємства нерозривно пов'язана з підприємництвом.

Підприємництво — самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо для отримання прибутків та самореалізації власної мети.

Поняття «підприємництво» не слід ототожнювати з поняттям «бізнес». Друге — більш містке, до бізнесу зараховують будь-який вид діяльності (навіть афери), що приносить дохід або особисту вигоду. Поняття «підприємництво» уперше запровадив у науковий обіг англійський учений Р. Кантільон. Він розглядав його як особливу економічну функцію, важливою особливістю якої є ризик. Ж.-Б. Сей стверджував, що підприємець діє за власний рахунок і на власний ризик, щоб отримати вигоду, володіє при цьому знаннями й досвідом, комбінує фактори виробництва тощо. А. Сміт розглядав підприємця як власника, пов'язував підприємницьку діяльність насамперед з власним інтересом підприємця (особистим збагаченням), реалізовуючи який підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб суспільства. Тому підприємець сам планує і організовує виробництво, розподіляє отримані доходи тощо.

Ґрунтовнішу характеристику підприємництва пропонують американські економісти Й. Шумпетер, П. Дракер та англійський Ф. Хаєк. На думку Й. Шумпетера, зміст підприємництва розкривається у таких його функціях: реформування й докорінна перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини; підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої необхідно поєднувати з науковими розробками, маркетингом та іншими видами; виконання функцій підприємництва залежить від господарсько-політичного середовища, яке визначає його можливості, види, мотивацію тощо. Тому основними функціями підприємця Й. Шумпетер називає виготовлення нового блага або старого блага нової якості; освоєння нового ринку збуту, джерела сировини або напівфабрикатів; запровадження нового методу виробництва; відповідну реорганізацію виробництва. Крім того, підприємець, на думку Й. Шумпетера, не обов'язково повинен бути капіталістом, власником; ним може бути і управляючий. Найбільшою мірою відокремлення власності від управління (а отже, від підприємництва) відбувається в гігантських акціонерних компаніях.

П. Дракер доводить, що тип сучасного підприємця формує запровадження нових комбінаційних чинників, засвоєння організаційних і управлінських нововведень, використання нових джерел і форм фінансування тощо.

Ф. Хаєк пов'язував підприємництво насамперед з особистою свободою, яка дає людині змогу раціонально використовувати свої здібності, знання, інформацію та доходи. Підприємець намагається насамперед оптимально поєднати ці компоненти із ситуацією на ринку (перспективні чи неперспективні вони щодо інвестування, попиту і пропозиції певної галузі економіки, рівня цін тощо), знайти найкращі засоби для задоволення власних потреб і потреб суспільства.

Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна та особистісна.

Новаторська функція полягає у сприянні процесу продукування нових ідей (технічних, організаторських, управлінських тощо), здійснення дослідно-конструкторських розробок, створення нових товарів і надання нових послуг.

Організаційна функція передбачає впровадження нових форм і методів організації виробництва, нових форм заробітної плати та їх оптимальне поєднання з традиційними, раціональне поєднання форм одиничного поділу праці, основних елементів системи продуктивних сил та контролю за їх виконанням.

Господарська функція охоплює найефективніше використання трудових, матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інформаційних ресурсів.

Соціальна функція полягає у виготовленні товарів і послуг, необхідних суспільству, відповідно до головної мети, вимог дії основного економічного закону.

Особистісна функція передбачає самореалізацію власної мети підприємця, отримання задоволення від своєї роботи. Так, опитування працівників малих компаній у Великобританії засвідчило, що переважна більшість їх (понад 80%) головними стимулами своєї підприємницької діяльності вважають не особисте збагачення, а можливість відчути себе незалежним і мати задоволення від власної праці. Звісно, ці дані потребують уточнення, оскільки відчути себе незалежним у підприємницькій діяльності можна за умови успішної роботи компанії, отримання відповідних прибутків.

Виходячи з цих функцій підприємництва, підприємець повинен:

1) вбачати в людині основне джерело підвищення ефективності роботи підприємства, нових ідей; проводити політику формування багатьох лідерів і новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику, формувати економічне мислення, вести пошук нових можливостей, бути ініціативним тощо;

2) вміти об'єднувати людей для досягнення спільної мети, надихати співробітників, приділяти значну увагу прагненням людей, їх духовним якостям, домагатися, щоб цінності фірми стали помислами працюючих, вміти переконувати працівників;

3) бути професійно підготовленим для пошуку оптимальних варіантів розвитку підприємства, підвищення його ефективності, орієнтуватися на ефективність і якість, здійснювати систематичне планування, прагнути до всебічної інформованості, оправдано ризикувати, впроваджувати форми і системи заробітної плати, які сприяють економії ресурсів (сировини, електроенергії, палива, зменшення ручної праці), надавати підрозділам певну автономію, прагнути до простоти управління, оптимально поєднувати автономію з централізмом тощо;

4) орієнтуватися на потреби споживачів, підвищувати якість продукції та послуг, що надаються згідно з чинним законодавством, сплачувати податки, не забруднювати довкілля відходами виробництва, оптимально поєднувати індивідуальні, колективні та суспільні інтереси, відповідати за свої дії;

5) діяти цілеспрямовано, енергійно, вірити в успіх справи, бути наполегливим і гнучким, розвивати свої творчі, організаторські здібності тощо.

У Законі України «Про підприємництво» зазначається, що підприємництво — це самостійна, ініціативна, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та зайняття торгівлею для отримання прибутку. Названі й основні принципи, за якими здійснюється підприємництво:

— вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

— вільне наймання працівників;

— залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

— вільне розпоряджання прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності;

— використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на власний розсуд.

Головні умови підприємництва — реальний плюралізм типів і форм власності, наукова правова база, стабільна політична ситуація, виважена економічна політика держави щодо підприємництва, сприятлива суспільна думка тощо.

В Україні найважливішими передумовами підприємництва є проведення роздержавлення і приватизації в оптимальних масштабах і в інтересах народу, формування реального плюралізму типів і форм власності, активна підтримка державою інвестиційних процесів для різних суб'єктів підприємницької діяльності та надання інших форм державної допомоги, особливо малим підприємствам.

Підприємницька діяльність означає працю індивіда, засновану на розвиткові особистісних факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямовану на досягнення найкращого результату в господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед привласнення додаткового продукту. Підприємництвом не вважається виконання будь-якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця не було хоча б одного особистісного фактора і права на свободу такої діяльності. Особистісні фактори підприємництва — це особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання й досвід, становище в суспільстві, права тощо.

Головними завданнями, що вирішуються на початку підприємницької діяльності, є: вибір сфери та масштабів діяльності; вибір місцерозташування підприємства, компанії; вибір форми підприємницької діяльності та назви фірми; фінансування й інвестування.

Підприємництво — один із важливих факторів соціально-економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтримку у таких основних формах:

— надання свободи підприємницької діяльності;

— надання підприємцю статусу комерсанта;

— створення умов для відкриття і реєстрації підприємства. При виборі форми підприємництва беруть до уваги масштаб діяльності, форму відповідальності підприємця, можливості отримання кредитів, рівні оподаткування, можливий обсяг реалізації продукції та інші фактори.

Головними суб'єктами підприємництва є приватні особи, групи осіб (в акціонерних компаніях, кооперативах) і держава (відповідні органи).

За формами власності та організацією розрізняють такі основні форми підприємництва:

— індивідуальна форма підприємства — заснована на приватній власності фізичної особи та її особистій праці (фермери, ремісники, окремі винахідники);

— сімейна форма підприємства — базується на приватній власності та праці членів сім'ї;

— колективна форма підприємства — заснована на власності трудового колективу та праці його членів;

— приватнокапіталістична форма підприємства — базується на власності й праці окремого підприємця та найманої ним робочої сили;

— колективна капіталістична форма підприємства — заснована на власності кількох (багатьох) власників капіталу та найманої ними робочої сили;

— орендна форма підприємства — орендування за певну плату на різний період чужої власності, що дає змогу орендареві бути власником частини результатів праці та розпоряджатися майном;

— інноваційна форма підприємства — створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау) тощо;

— спільна, або змішана, форма підприємництва — заснована на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу;

— державна форма підприємства — базується на державній власності. Твердження деяких економістів про те, що держава не повинна бути підприємцем, не узгоджуються з практикою функціонування державних підприємств майже впродовж семи тисячоліть, а за капіталізму відображають певною мірою реалії минулих століть (часи А. Сміта).

Усі великі, переважна більшість середніх і навіть частина малих підприємств існують у формі акціонерних підприємств (компаній). Малі підприємства використовують таку форму організації, як акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю. Тому необхідно з'ясувати сутність акціонерних компаній, розкрити їх позитивні та негативні властивості, соціально-економічні наслідки їх діяльності.