Економічна теорія

Продуктивні сили і відносини власності в сільському господарстві

У одній з пріоритетних галузей народного господарства — сільському господарстві — процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, підпорядковуються власним економічним законам. Ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Дія властивих всьому суспільному способу виробництва законів при цьому набуває специфічних форм.

Сільське господарство та особливості його розвитку. Сільське господарство є найважливішою галуззю народного господарства, що забезпечує життя більшості населення планети. Так, наприкінці XX ст. з 6 млрд. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах голодує майже 1 млрд. осіб. Проблема нормального забезпечення продуктами актуальна для сотень мільйонів населення в різних регіонах нашої планети, навіть в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі найповніше відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров'я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо.

У сільському господарстві постійно розвиваються продуктивні сили та відносини економічної власності. Найшвидшими темпами ці зміни відбувалися в останні два століття. Так, у середині XVIII ст. у сільському господарстві було зайнято майже 80% сукупної робочої сили на планеті; наприкінці XIX — на початку XX ст. у розвинутих країнах в цій галузі працювало до 40% населення, а в промисловості — приблизно 35%. На початку XXI ст. у сільському господарстві в передових країнах було зайнято менше 5% працездатного населення, а в США — лише 2,5%. В Україні цей показник становить приблизно 20% населення.

Різке скорочення кількості зайнятих у сільському господарстві в розвинутих країнах зумовлено значним зростанням продуктивності праці у цій галузі, що дає змогу зусиллями малої кількості працівників прогодувати переважну більшість населення. Наприклад, у США один зайнятий у цій сфері забезпечує продуктами харчування майже 139 жителів країни, а в Україні — лише 12—13.

Сільському господарству України було заподіяно величезних збитків під час насильницької колективізації 1929—1932 pp., штучного голодомору, непродуманої аграрної політики за панування командно-адміністративної системи та волюнтаристських аграрних реформ 90-х років XX — початку XXI ст. Внаслідок цього найбагатша чорноземами країна, яка, за даними ООН, може прогодувати майже 1 млрд. осіб, неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. Крім того, земля за раціонального використання не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Зокрема, потенціал українських чорноземів використовується приблизно на 1/4. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов'язано з дією природних та біологічних законів. Так, терміни зростання й визрівання рослин і тварин незначною мірою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які перевозять та переробляють цю продукцію.

Специфічний характер землі як знаряддя праці також полягає у тому, що вона водночас є й предметом праці. До специфічних основних виробничих фондів сільського господарства належать: продуктивна худоба, деревинні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборотними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села, адже посіяти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У цій сфері розрив між робочим періодом і кінцевим результатом є значним. Тому працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки, універсальними машинами (наприклад, тракторами) з набором кількох десятків пристроїв, які не простоюватимуть у міжсезонний період. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів відомий після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних та біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місцерозташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

7) найбільша відповідність біологічній (природній) стороні сутності людини трудової приватної власності на частину землі, певний життєвий простір.

Еволюція власності на землю. Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, в Англії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі, у Франції в 1918 р. у 16% землевласників було 71,2% землі.

У цей період поширилося фермерське господарство. Наприклад, в Англії у другій половині XIX ст. фермери, орендуючи землю у лендлордів, наймали майже 1 млн. осіб, а напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найбільшим із них належала третина всіх оброблюваних земель. У Німеччині наприкінці XIX ст. 3 млн. господарств мали менше 2 га землі. Переважна більшість власників цієї землі стала наймитами з наділом і орендарями. У Франції наприкінці XIX ст. була поширена дольщина, за якої земля бралася під заставу, селяни сплачували лихварям величезні відсотки, а значна частина селян ставала лише номінальними власниками землі.

У США панівною формою аграрних відносин було фермерське господарство. На початку XX ст. тут налічувалося 5,8 млн. ферм, що утворилися переважно внаслідок купівлі землі у держави і великих землевласників та оренди. З них 35% земель були орендовані, 25% віддані в заставу страховим компаніям, а 42% — приватні. Із загальної кількості фермерських господарств 1 млн. розвивалися як капіталістичні господарства, у них працювало майже 60% сільськогосподарських робітників, які виробляли понад 50% усієї продукції. Середня площа великої ферми у 1910 р. сягала 2 тис. га землі, малої — 1,5 га.

В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Переважна більшість державних селян у Східній Україні мали наділи від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії, до 8,2 десятин — у Херсонській губернії. У Західній Україні мінімальний наділ становив 3,9 десятини, а для забезпечення потреб сім'ї та сплати податків треба було мати не менше 5 десятин землі на одну ревізьку душу. Тому більшість селян України не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків. У Східній Україні після реформи 1861 р. (скасування кріпацтва) надільне землекористування селян зменшилося на 27,6%, а 9,2% ревізьких душ залишилися без наділів.

За рахунок купівлі й оренди землі приватне селянське землеволодіння у 1861—1902 pp. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні в 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб., а на початку XX ст. — 190 крб.

Після столипінської реформи впродовж 1905—1915 pp. 48% селян на Правобережжі закріпили землю в індивідуальну власність, на Лівобережжі — 16,5%, на Півдні — 42%. Упродовж 1906—1912 pp. в Сибір, на Далекий Схід виїхало майже 1 млн. осіб з України, але значна частина з них повернулася. У цих районах Російської імперії проживало до 2 млн. українців.

Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення великих капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин. Так, в Англії існує успадкована ще від феодалізму земельна власність титулованої аристократії, яку здають в оренду.

У США кількість фермерських господарств з початку XX ст. до початку XXI ст. скоротилася з 5,8 млн. до приблизно 1,9 млн. На одне господарство припадало в середньому 180 га землі. Лише 70 тис. великих капіталістичних господарств (3,8%) наприкінці 90-х XX ст. реалізували 67% товарної продукції, а 1,5 млн. малих ферм — 12,2% продукції. Серед них 900 тис. ферм були збитковими, навіть з урахуванням державних дотацій; ще 570 тис. ферм мали дохід приблизно 5 тис. дол., що за вирахування державних дотацій також означає їх збитковість, хоча вони володіли 44% приватної земельної власності, 3,8% великих господарств використовували лише 20% сільськогосподарських угідь. Кожне з таких господарств володіло в середньому 1500 га землі, вони наймали майже 900 тис. робочої сили. Їх роль у третьому тисячолітті значно зросте. У країнах ЄС із приблизно 5,1 млн. ферм в середині 90-х років кількість найманих працівників становила приблизно 860 тис.

У США налічується майже 5 тис. кооперативів, які переробляють до 30% фермерської продукції. У Швеції — понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Так, у Данії середня ферма — 32 га землі, в Німеччині — 18, у Бельгії — 15, у Франції — 14, в Італії — 6, у Греції — 4 га. Характерним для цих країн є виробництво основної маси сільськогосподарської продукції великими капіталістичними фермами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50% на сільськогосподарську продукцію, у США — 35%, в Японії — 75%. У 1999 р. обсяг прямих державних дотацій у США становив 23 млрд. дол., а непрямих — у 2,5 раза більше; в країнах ЄС — 130 млрд. дол. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити. За підрахунками німецьких економістів, оптимальний розмір ферми повинен становити 100 га, а для створення таких фермерських господарств необхідно мати капітал від 750 тис. до 1 млн. марок.

У розвинутих країнах поширена оренда землі.

Оренда землі — тимчасове надання землі за плату капіталістові-орендарю або селянинові, який не наймає робочої сили.

У Франції, наприклад, орендують більше половини земель, в Англії — до 40%. У США понад третина сільськогосподарських угідь є власністю держави, передається в оренду терміном на 1—2 роки і за виконання договору подовжується. Умови надання землі в оренду такі: орендар повинен мати відповідні знання й досвід роботи на землі, добре здоров'я, певний вік (в Англії — до 40 років, у Франції він до припинення 25-річного строку оренди не повинен досягти пенсійного віку), капітал, отриманий від праці на фермі, тощо. У приватній трудовій власності в США у 1997 р. перебувало до 60% ферм, третина земельних угідь і 20% ріллі.

Різновид оренди — сімейна оренда, за якої глава сім'ї передає свою ділянку землі в оренду за певну плату одному з її членів. У Німеччині та Англії на цей вид оренди припадає 15—20% всієї орендної землі.

Особливістю орендних відносин у деяких розвинутих країнах є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. У США в такі корпорації об'єдналися майже 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій утворені з 10 ферм.

Після Жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92% її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася здебільшого насильницька колективізація, наслідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніша і найздібніша (а тому й найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована. При створенні колгоспів і радгоспів відбувалося насильницьке усуспільнення засобів праці, худоби тощо. Не бажаючи вступати у колгоспи, селяни масово різали худобу. Кількість коней з 1929 по 1935 рік скоротилася з 32,6 до 14,9 млн., приблизно у два рази зменшилося поголів'я великої рогатої худоби, припинилося зростання валової продукції сільського господарства.

У наступні десятиліття значна частина колгоспів і радгоспів була збитковою. У багатьох з них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед приватної, штучно насаджувалися дві форми власності — колективна і державна.

Насправді колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм «ножиць цін» (завищених на продукцію промисловості та занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту вилучалися у села. Внаслідок такого пограбування селян зростало відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо. Крім того, здійснювалася політика прискореного зменшення кількості колгоспів і збільшення — радгоспів.

Про низьку ефективність сільськогосподарського виробництва в Україні свідчило й те, що урожайність зернових з 1 га становила в 1986—1990 pp. 30,1 ц, а в США та країнах ЄС — 44,4 ц, цукрових буряків — 264, 458 і 494 ц відповідно, надої молока на одну корову — 2840, 6358 і 3975 кг. Лише у 80-х роках чисельність збиткових колгоспів в СРСР різко скоротилася: із майже 14 тис. у 1980 р. до 0,8 тис. у 1990 р. Проте значно більша кількість зайнятих у сільському господарстві України, відносно висока матеріальна база давали змогу виробляти на початку 90-х років у розрахунку на душу населення майже таку саму кількість сільськогосподарської продукції, як і в окремих країнах Європи (зокрема, було зібрано 51 млн. т зерна). Щорічно Україна експортувала такої продукції на суму до 30 млрд. крб.

Після розпаду СРСР перед незалежними державами постало питання про шлях радикальної перебудови аграрних відносин.