Економічна теорія

Радикальні перетворення у відносинах власності і АПК

Аграрні реформи в сільському господарстві. На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вони виробляли 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь.

За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції Україна була відкинута майже на 40 років назад, зокрема, кількість великої рогатої худоби у всіх типах господарств скоротилася з 24,6 млн. голів у 1990 р. до 9,4 млн. у 2000 p., 7,7 млн. у 2003 р. У 2004 р. валова продукція сільського господарства у розрахунку на одного жителя у порівнюваних цінах становила 69% її обсягу у 1990 р. Цей показник ще більше знизиться, якщо врахувати, що чисельність населення за ці роки скоротилась майже на 5 млн. осіб.

Головною причиною аграрної кризи в Україні є порушення закону вартості в сільському господарстві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах діє така форма державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, як паритетні ціни. Наприклад, у США в законодавчому порядку держава встановила таке співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і цін на товари і послуги, що купують фермери, яке існувало у 1910—1914 pp., і у разі його порушення надає дотації на відповідну суму. В Україні протягом 1991—1999 pp. внаслідок диспаритету цін сільськогосподарські підприємства втратили понад 95 млрд. грн., а надалі щорічно втрачали приблизно 10 млрд. грн. Щоб купити, скажімо, зернозбиральний комбайн, колгосп повинен продати нині понад 400 т зерна, а в 1960—1970 pp. — лише 50 т. З кожної заробленої гривні держава у формі податків вилучає 87 копійок. Різко зменшилися капіталовкладення в сільське господарство: у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь вони становили у 1999 р. 15 грн., яких недостатньо для придбання навіть ручного інвентаря.

Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості, значною втратою внутрішнього ринку та ін. Землі в останні роки все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив, порівняно з розвинутими країнами їх вноситься у 13 разів менше. Усе це зумовлює необхідність радикальних аграрних реформ.

Аграрна реформа — процес трансформації економічних відносин, насамперед відносин власності, в сільському господарстві.

Оскільки складовими економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи — передусім зміни в технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці тощо.

З розгортанням НТР радикальні перетворення в технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі методом інтенсивного розвитку біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка забезпечує умови для біологічної, біотехнологічної революції. З допомогою генної інженерії, наприклад, створюють нові організми з наперед заданими властивостями, змінюють спадкові ознаки сільськогосподарських рослин і тварин. Важливо при цьому не допустити масового виробництва і споживання трансгенних культур, наслідки використання яких не вивчені і можуть бути небезпечними.

Щоб не відставати від розвинутих країн у цій сфері, Україна повинна пожвавити роботу в галузі селекції та насінництва. Обсяги таких робіт за роки незалежності значно скоротились.

Аграрні реформи — це також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності вимагає насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає раціональне роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної. Щодо колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа передбачає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші заходи.

Мета аграрної реформи в Україні — усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності.

Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто сукупності таких відносин власності в усіх сферах суспільного відтворення.

Аграрні реформи у сфері юридичної власності охоплюють зміни в землеволодінні, землекористуванні й землерозпоряджанні. При здійсненні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається:

— визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства;

— можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно;

— утвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, які побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства;

— спрощення процедури передавання земельних ділянок у колективну власність, у постійне користування.

Аграрні реформи у сфері організаційно-економічних відносин передбачають якісне поліпшення процесу управління сільськогосподарськими підприємствами, вивчення передового досвіду та його використання тощо.

У країнах Центральної та Східної Європи в процесі аграрних реформ засновуються акціонерні товариства, ваучерні акціонерні товариства, державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства (засновані на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативи тощо. Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині новостворені селянські господарства (середня площа яких сягає 140 га) разом з особистими підсобними господарствами використовували в середині 90-х років менше 20% сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір — до 1500 га) — майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) — менше 25% угідь. У Чехії селянські господарства мають у своєму розпорядженні менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи — до 50%, господарські товариства — до 17%. Винятком є Польща, де на селянські господарства припадає до 75% угідь, Албанія і Румунія. Це стало вагомою причиною того, що сільське господарство Польщі перебуває у кризовому стані.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх учасників на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми власності, вони є початковими формами колективної власності, в якій поєднуються приватні та колективні елементи за деякого переважання колективних.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Так, якщо у 1990 р. було лише 82 фермерські господарства, то у 2000 їх налічувалося 38,4 тис, у 2002 р. — 43 тис. На початку 2001 р. на базі колгоспів і радгоспів було створено 6,7 тис. (46%) акціонерних товариств, 3,4 тис. (24%) сільськогосподарських кооперативів, 2,9 тис. (20%) приватних підприємств з орендними відносинами, у 2003 р. вже було 15,6 тис. нових агроформувань. 60% новостворених формувань зберегли земельні площі колишніх колективних господарств одним масивом. На закриті акціонерні товариства припадало в середньому майже 2900 га землі, тоді як на фермерські господарства — 79 га.

Неефективним виявилось розширення особистих підсобних господарств: так, площа цієї категорії господарств зросла в 2,5 раза (11 млн. га у 2004 p.), а обсяг сільськогосподарської продукції — лише на 15%.

Незначний приріст виробництва сільськогосподарської продукції в Україні у 2000 р. був зумовлений збільшенням валового збору соняшника і картоплі (внаслідок сприятливих погодних умов) за погіршення більшості інших показників. Ціни на сільськогосподарські продукти у 2000 р. збільшилися вдвоє, настільки ж зросли закупівельні ціни на зерно, що сприяло зменшенню чисельності збиткових господарств. Хоча у 2001—2002 pp. обсяг сільськогосподарського виробництва зріс на 23%, заборгованість підприємств збільшилась. Ще більше збиткових підприємств з'явилось у 2003 р. (понад 50%).

За 1996—2000 р. майже 260 сіл залишилися без шкіл, 2,4 тис. — без дитячих дошкільних закладів, понад 2 тис. — без клубів і будинків культури. Крім того, закрито майже 490 дільничних лікарень, понад 300 — фельдшерсько-акушерських пунктів. У 2001—2003 pp. динаміка зменшення кількості шкіл, дошкільних навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, клубів і будинків культури збереглася. На селі налічується майже 3 млн. безробітних (з понад 35% осіб працездатного віку).

Позитивним наслідком аграрних перетворень є деяке зниження витрат ресурсів на одиницю продукції.

Нині у процесі паювання закладаються глибокі суперечності, які виявлятимуться в майбутньому. Концентрація чималої частки землі у нинішнього покоління селян (значною мірою — пенсіонерів) може змусити майбутні покоління для ведення сільськогосподарського виробництва витрачати чималі кошти для купівлі землі, а земельна рента використовуватиметься прошарком великих землевласників-рантьє неефективно. Так, у власності пенсіонерів перебуває 14,4 млн. га землі, а 30% з них не мають спадкоємців. Можливе зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

Загалом у процесі роздержавлення і приватизації в сільському господарстві оправданим може бути поєднання колективних засад з приватними за переважання колективних. У багатьох розвинутих країнах збереглася значна частка державної власності на землю, яка використовується і як об'єкт товарних відносин, і з метою реалізації стратегічно важливих державних програм. На землях, що перебувають у загальнодержавній власності України, суб'єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях — ради різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські).

Важливий напрям радикальної аграрної реформи — створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).

Аграрно-промисловий комплекс (АПК). До складу АПК належать такі основні сфери: виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; сільське господарство; збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доставкою до споживача сільськогосподарської продукції.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зумовлює скорочення кількості зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у США та Англії — до 3%, Франції, Італії — до 7, а в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виокремлення нових галузей, які продовжують обслуговувати сільське господарство.

До першої сфери АПК належать галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

До АПК розвинутих країн залучено від 18 до 30% усього працездатного населення. У США в цій галузі у 1997 р. було зайнято понад 23 млн. осіб, обсяг валової продукції перевищив 1 трлн. дол (14% ВВП). Кінцева продукція АПК є результатом взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським кооперативам придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах поширилося сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів великих машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які економічно або юридично незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. У Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Особливої уваги потребує зберігання, переробка та реалізація сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2—3 рази більше сировини, електроенергії, ніж у більшості країн.

У 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст. в Україні поступово наростала технологічна деградація аграрного сектора (наприклад, тракторний парк наприкінці 90-х років поповнювався менше ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношування становило майже 80%, внаслідок чого щорічно втрачається до 20% врожаю), дезінтеграція АПК (яка виявилася у створенні багатьма господарствами своїх переробних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Україна може повністю забезпечувати себе продовольством і навіть експортувати його, тому слід регулювати доступ на наш ринок сільськогосподарської продукції з інших країн.