Економічна теорія

Результати суспільного виробництва і його ефективність

Мільйони працівників у всьому світі створюють матеріальні і нематеріальні (зокрема, духовні) блага. Тип суспільства, рівень економічного розвитку впливають на розподіл працівників у сферах і галузях народного господарства, на створення різної кількості економічних благ. Саме тип суспільства визначає основні принципи розподілу, перерозподілу, обміну і споживання створених благ.

Результативність суспільного виробництва. Найбільш узагальнюючим показником виробничої діяльності всього працездатного населення країни є сукупний суспільний продукт (ССП).

Сукупний суспільний продукт (ССП) — сукупність товарів і послуг, створених працею сукупного працівника у різних сферах і галузях виробництва за певний проміжок часу (переважно за рік).

Сукупний суспільний продукт визначається додаванням продуктів, отриманих на окремих підприємствах. Проте внаслідок суспільного поділу праці та кооперації між підприємствами виникає проміжна продукція (товари і послуги, які проходять неодноразову переробку або перепродуються кілька разів, перш ніж доходять до кінцевого споживача), внаслідок чого з'являється повторний рахунок. Так, залізна руда спочатку збагачується, відтак з неї виплавляють чавун, пізніше сталь, прокат, а наприкінці — готові вироби. Уникнути повторного рахунку можна за допомогою показника доданої вартості — ринкової ціни товарів та послуг підприємства, крім вартості спожитих предметів праці, куплених у постачальників. Якщо ССП звільнити від повторного рахунку, отримаємо кінцевий продукт — менший від ССП також на величину комплектуючих виробів, виготовлених у поточному році для виробництва іншої продукції.

За своєю натурально-речовою структурою ССП поділяють на засоби виробництва і предмети споживання. Якщо підходити до його оцінки з погляду функціональної ролі окремих складових фактичного використання, то розрізняють фонд заміщення, фонд споживання і фонд нагромадження.

Фонд заміщення — частина суспільного продукту, яка використовується на відновлення зношених засобів виробництва, а за натуральним складом є засобами та предметами праці.

За своїм складом в умовах простого відтворення фонд споживання є лише предметами споживання. За розширеного відтворення одна частина національного доходу спрямовується на особисте споживання, інша — на нагромадження, тобто на збільшення особистісних і речових факторів виробництва, на розвиток технологічного способу виробництва. У цьому випадку за своїм натуральним складом фонд споживання втілюється як у предметах споживання, так і в засобах виробництва.

Фонд споживання — частина суспільного продукту, яка використовується для індивідуальних і суспільних потреб членів суспільства.

Якщо позначити фонд заміщення буквою с, необхідний продукт — v, додатковий — m, то за своєю вартісною будовою сукупний суспільний продукт (W) визначається за формулою:

Якщо із ССП вирахувати фонд заміщення, можна отримати створений у суспільстві чистий продукт, або національний доход (НД). Його можна записати формулою:

Національний доход — реальний дохід, який використовується в суспільстві для особистого споживання та розширеного відтворення і виражає виробничі відносини між людьми, класами з приводу виробництва, розподілу, споживання та використання необхідного і додаткового продукту.

Він є частиною валового продукту, крім тих засобів праці, що витрачаються на відшкодування їх зношеної частини. Щодо суспільства чистий продукт є національним доходом. Його поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження. Національній доход з погляду витрат праці також поділяють на необхідний і додатковий продукт.

Необхідний продукт — частина національного доходу, яка використовується на відтворення людини (витрати на житло, одяг, продукти харчування, соціальні та духовні потреби).

Необхідний продукт за своєю величиною у розвинутих країнах зіставний з обсягами додаткового продукту.

Додатковий продукт — частина національного доходу, яка використовується для розширення виробництва, створення резервного фонду, виплати дивідендів, збагачення панівного класу (придбання ним предметів розкоші, спорудження особняків, будівництво дорогих яхт тощо).

Додатковий продукт є основним джерелом фонду нагромадження.

Фонд нагромадження — частина національного доходу, що використовується для розширеного відтворення та утворення суспільних резервів і страхових запасів.

Підсумувавши додані вартості, створені на всіх підприємствах, отримують валовий національний продукт (ВНП).

Валовий національний продукт (ВНП) — сукупність вартостей усіх товарів і послуг, виготовлених підприємствами всередині країни та закордонними філіями національних корпорацій упродовж певного періоду, переважно одного року (без урахування повторного рахунку).

Недоліком показника ВНП є те, що він обчислює доходи окремих категорій працездатного населення, які не створюють національного багатства країни, а отримують їх внаслідок перерозподілу створених у суспільстві благ (військовослужбовці, домашня прислуга та ін.), що штучно завищує економічну могутність країни.

Модифікацією ВНП є валовий внутрішній продукт (ВВП).

Валовий внутрішній продукт — сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками і резидентами (громадяни країни, які проживають на її території, крім іноземців, які мешкають тут менше 1 року).

При обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та відділеннями національних компаній. У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу. ВВП може бути більшим, якщо сальдо позитивне, і меншим, якщо сальдо платіжного балансу негативне. Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ± 1%) і зумовлена розходженнями між величиною факторних доходів, що надійшли від закордонного виробництва країни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами в цій країні (тобто за допомогою використання іноземного капіталу) — з іншого. Якщо ВВП в Україні в 1990 р. становив 167 млрд. крб. (у фактичних цінах), або 3 тис. крб. на душу населення, то в 1999 р. — лише 93 млрд. грн. у поточних цінах, у 2003 р. — 263 млрд. грн. у фактичних цінах (приблизно 5,9 тис. грн. на душу населення).

Для обчислення ВНП використовують такі методи: за витратами, за доходами, через виробництво (підсумовуванням доданих вартостей). При правильному обчисленні кінцева сума за всіма трьома методами повинна збігатися. Збігання перших двох показників використовується для складання балансу (вони відповідно отримали назву активів і пасивів). П.-Е. Самуельсон вважає, що така подвійна бухгалтерія є одним з великих відкриттів людського розуму.

ВНП обчислюють, насамперед, за ринковими цінами, отримуючи його номінальне значення. Щоб отримати реальний ВНП, ринкові показники ціни «очищають» від інфляції (за допомогою індекса цін). Так, у США в 1997 р. ВНП у поточних цінах становив 8 трлн. дол. (у розрахунку на одного жителя 30,2 тис. дол.), а в постійних цінах 1992 р. — понад 7 трлн. дол. Відношення номінального ВНП до реального показує зростання цього показника за рахунок цін і має назву дефлятор ВНП.

В економікс при обчисленні ВНП за витратами дається грошова оцінка кінцевих продуктів і послуг (для різних форм споживання), виготовлених за рік, до яких зараховують: споживчі витрати населення; валові приватні інвестиції в економіку, а також витрати приватних осіб на придбання житла; державні закупівлі товарів і послуг; чистий експорт, тобто різницю між експортом та імпортом країни.

Істотними недоліками цього показника є те, що він не враховує доходи тіньового бізнесу, бартерний обмін та ін. Крім того, він завищує обсяги виробництва на суму річних амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків.

Якщо ВВП зменшити на суму річних амортизаційних відрахувань, буде отримано показник чистого національного продукту (ЧНП).

Після вирахування із ЧНП непрямих податків, одержують показник національного доходу. Якщо охопити працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти й обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.

Національне багатство — сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ, рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, які призначені для розширеного відтворення і досягнення головної мети суспільства.

Для такого відтворення не можуть бути використані наднормативні запаси, які лежать без руху, неякісні товари, застаріле устаткування, хоча вони належать до статистики національного багатства.

Найважливішими складовими національного багатства в усій сукупності матеріальних благ, споживчих вартостей є:

1) створені й накопичені в країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяють на основні й оборотні;

2) основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері, — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо;

3) домашнє майно населення: житлові будинки, товари тривалого користування, одяг тощо;

4) товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резервні страхові запаси);

5) залучені у процес виробництва природні ресурси: земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря як один з найважливіших компонентів.

До нематеріальної форми національного багатства належать накопичений виробничий досвід людей, їхні здібності, потреби, творчі обдарування, культурні цінності. Роль цього компонента в умовах НТР надзвичайно зростає. В Україні національне багатство (крім нематеріальної форми) у 1991 р. становило 723,4 млрд. крб., у тому числі основні виробничі фонди — 41,8%, основні невиробничі фонди — 20,5%. Особисте майно населення в національному багатстві дорівнювало 18,8%, а матеріальні оборотні засоби — 17,9%. За структурою власності у США частка держави сягає приблизно 27% національного багатства, приватнокапіталістичної власності — 33, особистої власності найманих працівників і капіталістів — 40%.

Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших факторів. У США, наприклад, у 2000 р. 20% найбагатшого населення привласнювали 80% національного багатства. У СРСР до багатих наприкінці 80-х років належало 2,3% сімей, до середньозабезпечених — 11,2%, до бідних — 86,5%. Водночас на харчування населення СРСР витрачало лише третину доходів і за цим критерієм належало до середнього класу. Обсяг особистого майна на сім'ю в СРСР становив 7,3 тис. крб., у США — 32,7 тис. дол. В Україні цей показник у 1991 р. становив 2,8 тис. крб. у цінах того часу. У 2003 р. частка бідних збільшилася, але набагато більше зросла глибина бідності, оскільки мінімальна заробітна плата 70 крб. у 1990 р. еквівалентна майже 480 грн. у 2003 р.

За роки незалежності України нерівномірність у розподілі національного багатства значно зросла. На початку XXI ст. 20 найбагатших кланово-олігархічних сімей привласнювали 80% національного багатства.

Ефективність суспільного виробництва та її визначення. Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. У найзагальнішому плані ефективність означає ефективний розвиток кожної зі сфер суспільного відтворення (безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і споживання), або народногосподарську ефективність, нерозривно пов'язану з рухом сукупного суспільного продукту, тобто ефективність виробництва цього продукту, ефективність його обміну тощо.

Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність — відповідність господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини.

Важливим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання та послуг в загальному обсязі виробництва, а також у співвідношенні до витрат суспільної праці за певний період, переважно за рік. У розвинутих країнах частка товарів народного споживання (в тому числі послуг) у ВНП становить майже 70%, а виробництво засобів виробництва — до 30%. Основними показниками соціальної ефективності є зростання суспільного добробуту, тобто рівня забезпеченості населення матеріальними і нематеріальними благами. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення довкілля, рівень захворюваності нації, рівень злиденності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, здоров'я, життєвий рівень та ін.).

У СРСР існувала обернена пропорція у співвідношенні цих двох груп, що свідчило про значно більшу ефективність економіки розвинутих країн, з одного боку, та витратний характер економіки колишнього Союзу — з іншого. В Україні протягом 1991—1999 pp. частка товарів народного споживання скоротилася з 30 до 23%, що означає погіршення показників соціальної ефективності.

Економічна ефективність — досягнення найвищих результатів за найменших витрат живої та уречевленої праці.

Економічна ефективність є конкретною формою вияву дії закону економії часу. За капіталістичного способу виробництва узагальнюючим показником економічної ефективності є норма прибутку. Для народних підприємств у розвинутих країнах Заходу головна мета — не максимізація прибутку, а максимізація чистого прибутку на одного зайнятого, що не виключає необхідності використання показника норми прибутку.

У західній економічній літературі набуло поширення поняття «парето-ефективність» (від імені італійського економіста В. Парето), згідно з яким економічна ефективність національної економіки — це такий її стан, за якого неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї людини, якщо при цьому не погіршується становище інших членів суспільства.

Конкретнішими показниками економічної ефективності є продуктивність праці, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін.

Основними напрямами зростання економічної ефективності в Україні можуть бути: істотне зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції в Україні майже в 3,5—5 разів перевищують аналогічні витрати у розвинутих державах, нафти — у 8—10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів та ресурсів в Україні на одиницю продукції у 2—3,5 раза вищі, ніж аналогічні показники в країнах Заходу), зростання фондовіддачі тощо.

Ефективність суспільного виробництва — найважливіша узагальнююча характеристика результативності суспільного виробництва, яка відображає відношення величини створених товарів і наданих послуг до сукупних витрат суспільної праці.

У найзагальнішій формі вона виражається формулою:

У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного впродовж певного часу національного доходу до витрат суспільної праці; у масштабах галузі, об'єднання, підприємства — відношенням величини чистої продукції до витрат суспільної праці в кожній із цих ланок народного господарства. Водночас для розмежування результатів ефективності на мікроекономічному рівні виділяють категорію «виробнича ефективність».

Обчислюють виробництво продукції на душу населення за обсягом валового національного продукту, національного доходу, продукції промисловості, сільського господарства, наданих послуг тощо. Його розрахунок здійснюється діленням обсягів ВНП або національного доходу та інших макроекономічних величин на середньорічну кількість населення.

В абсолютних величинах найбільшу кількість продукції на душу населення виробляють у Швеції, Швейцарії, Голландії та Ісландії. За ними йдуть США, Японія, Німеччина та інші країни. В Україні, за даними Світового банку, виробництво ВВП на душу населення становило в 1990 р. до 5200 дол., а за роки кризи знизилося до 2606 грн. у 1999 p., що у доларовому еквіваленті становило менше 500 дол., внаслідок чого Україна була віднесена до слаборозвинутих держав. У наступні роки цей показник зріс, але відставання від розвинутих країн за ним у 2000—2004 pp. теж збільшилося.

Із зростанням інтернаціоналізації технологічного способу виробництва все більшого значення набуває ефективність зовнішньоекономічної діяльності, що вимагає виокремлення в народногосподарській ефективності інтернаціонального аспекту, або категорії «інтернаціональна ефективність».

Між економічною і соціальною ефективністю існує суперечність, яка є формою руху суперечності між виробництвом і споживанням. Для того, щоб ця суперечність сприяла соціально-економічному прогресу суспільства, необхідно уникати як зрівнялівки у розподілі матеріальних благ, так і надмірної нерівності, тобто досягати оптимуму. За його відсутності руйнуються стимули до праці, знижується ефективність суспільного виробництва, зростає прагнення змінити існуючий лад.

Ефективність суспільного виробництва — складна й багатопланова категорія, її окремі складові вимірюють за допомогою конкретніших показників. Для цього отриманий результат (національний доход, або чистий продукт) слід зіставляти з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визначають як відношення кількості продукту П до кількості зайнятих у його виробництві за певний проміжок часу Р:

Обернений показник — трудомісткість — відношення кількості зайнятих до величини створеного ними продукту. Визначають його за формулою:

Він показує, скільки праці витрачається на виробництво одиниці продукції.

Продуктивність праці — найважливіший показник прогресивності технологічного способу виробництва та відносин економічної власності, який свідчить про використання робочої сили. За продуктивністю праці у промисловості Україна відставала від розвинутих країн майже в 5—6 разів, у сільському господарстві — в 7—8 разів. Таке відставання в сільському господарстві означає, що один працівник у цій сфері в розвинутих країнах створює таку кількість продукції, якою можна прогодувати до 130 осіб, а в Україні — менше 15. За роки незалежності відставання України від розвинутих країн за рівнем продуктивності праці подвоїлось.

Фондовіддача — відношення вартості продукту до засобів праці (основних виробничих фондів). Вона виражає ефективність використання засобів праці або показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів. Щоб підвищити фондовіддачу устаткування, необхідно використовувати його у 2—3 зміни. Фондовіддача в матеріальному виробництві України У 1991—1997 pp. знизилася майже на 35%, а на початку XXI ст. — дещо зросла.

Фондомісткість продукції (обернений показник фондовіддачі) — відношення вартості основних виробничих фондів до вартості створеного продукту.

Матеріаловіддача — відношення вартості продукту до предметів праці (матеріальних витрат). Зниження матеріаловитрат в Україні на 1 грн. дало б змогу додатково отримати десятки мільйонів гривень національного доходу.

Матеріаломісткість продукції (обернений показник матеріаловіддачі) — відношення матеріальних витрат до вартості продукту.

Продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача є основними показниками ефективності виробництва. З її підвищенням зростають продуктивність праці, фондовіддача і матеріаловіддача, поліпшується якість продукції. Водночас на практиці можна спостерігати різноспрямований рух цих основних показників. Так, підвищення якості продукції може супроводжуватися застосуванням дорожчих матеріалів, тобто зменшенням фондовіддачі (або зростанням фондомісткості). Тому для всебічного визначення ефективності праці використовують інтегруючий показник, який враховує різноспрямованість руху окремих показників:

де Е — ефективність виробництва; Ч_п — чистий продукт з урахуванням його складу й якості; П — витрати живої праці; М — кількість витрачених матеріалів; Ф — витрати засобів праці (основних виробничих фондів); & — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності, який дає змогу узагальнити витрати і вкладення.

Економічну ефективність слід розглядати як раціональне й ефективне використання не лише одного з факторів виробництва (наприклад, робочої сили), а й усіх виробничих факторів (речові фактори виробництва), управління виробництвом та ін., що передусім залежить від їх оптимального розподілу.

Економічну ефективність необхідно зіставляти із соціально-економічною оптимальністю, яка передбачає здійснення державою такої макроекономічної політики (за допомогою оподаткування кінцевих доходів, соціальних витрат, кредитно-грошової політики та ін.), яка б не гальмувала стимулів до праці, до підприємницької діяльності тощо, з одного боку, і не породжувала бажання прожити лише за рахунок соціальних витрат держави — з іншого.