Економічна теорія

Джерела національного доходу, його розподіл і перерозподіл

Джерела і розподіл національного доходу. Твердження, що джерелом національного доходу є праця людини загалом правильне, але вимагає певних уточнень, оскільки, наприклад, в такому разі виникає питання, що створюють поліцейський, чиновник, служитель культу, які теж займаються певним видом праці. Тому впродовж кількох століть ведеться дискусія щодо джерел національного доходу.

Меркантилісти стверджували, що національний доход створюється лише у сфері торгівлі, а фізіократи таким джерелом вважали сільське господарство. Класики політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо значно розширили розуміння джерел створення національного доходу, переконуючи, що він створюється у сфері матеріального виробництва (сільському господарстві, промисловості та ін.). Ще повніше сферу створення національного доходу визначив К. Маркс, долучивши до неї і сферу послуг. Однак ця сфера на той час (середина XIX ст.) була розвинута надзвичайно слабко, тому в працях Маркса положення про те, що національний доход створюється й у сфері послуг, не набуло вигляду теорії.

Натепер у розвинутих країнах у сфері послуг зайнято до 75% всього працездатного населення.

На думку сучасних західних учених, будь-яка праця є продуктивною, отже, створює національний доход. Тому його виробниками вони вважають усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в тому числі військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу та інші категорії населення. Критерієм для західних учених слугує отримання цими категоріями працівників доходів.

На противагу цьому, в марксистській політичній економії обстоювався надто звужений підхід до джерел створення національного доходу. Догматики-економісти, як і в часи А. Сміта та Д. Рікардо, стверджували, що національний доход створюється лише у сфері матеріального виробництва. Прогресивні економісти доводили, що і в таких сферах нематеріального виробництва, як наука, освіта, охорона здоров'я, державний апарат управління народним господарством та в деяких інших, також створюється національний доход. Водночас вони критикували погляди західних учених щодо віднесення всіх категорій працюючих (військовослужбовців, служителів культу, тих, хто працює у сфері розваг, казино тощо) до виробників національного доходу.

Західні економісти навчилися вимірювати продуктивність праці вчителів, педагогів, учених, працівників охорони здоров'я і визначати той внесок, який вони роблять у створення національного доходу. Наприклад, кожний долар, вкладений у розвиток науки, приносить, на їхню думку, 4—5 дол. прибутку.

Питання про джерело національного доходу не є суто теоретичним. Від його правильного розв'язання залежить, зокрема, обґрунтована методика обчислення статистичною службою держави величини національного доходу, який виробляється в країні. Так, в СРСР при обчисленні цього показника не враховувався внесок у його створення працівників сфери нематеріального виробництва. Це зменшувало показники економічної могутності країни порівняно з економічним потенціалом інших держав. Керуючись поглядами марксистської політекономії на проблему продуктивності праці та джерел національного доходу, Міністерство статистики СРСР, порівнюючи економічний потенціал СРСР і США, зменшувало величину цього показника у США на 25%.

Загальноприйнято, що національний доход створюється у промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі та громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково).

Національний доход образно ще називають «національним пирогом», який треба розподілити між окремими верствами, соціальними групами та індивідами. Розподіл національного доходу в широкому розумінні охоплює всі сфери суспільного виробництва: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання. У процесі безпосереднього виробництва результатом розподілу національного доходу є поділ його на необхідний (v) і додатковий продукт (m).

Цей поділ найяскравіше відображає показник норми додаткової вартості (ступеня експлуатації) — відношення додаткового продукту до необхідного, вираженого у відсотках (помноженого на 100%).

На стадії розподілу необхідний і додатковий продукти розпадаються на первинні доходи у формах заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, дивідендів, орендної плати тощо. Серед цих доходів виокремлюють трудові й нетрудові. До трудових належать доходи, що створюються працівниками на підприємствах і в галузях і надходять у їх індивідуальне розпоряджання у формі заробітної плати, а також доходи працівників міста і села від індивідуальної трудової діяльності й підсобного господарства. До нетрудових доходів, джерелом яких є додатковий продукт, належать частина прибутку підприємців, відсоток, рента, прибуток власників торговельного капіталу та ін.

Частина прибутку підприємців створюється їх працею (яка є продуктивною і слугує джерелом вартості). До нетрудових доходів підприємця можна віднести частину привласнюваних ним прибутків, які перевищують кількість та якість його управлінської праці, витрат, пов'язаних з організаторською діяльністю. Нетрудовим доходом можна вважати абсолютну ренту. Інші форми ренти значною мірою пов'язані з працею орендарів, фермерів. При цьому джерелом частини диференціальної ренти є праця найманих сільськогосподарських працівників. З розповсюдженням акцій у розвинутих країнах частина найманих працівників отримує певну частку прибутку у формі дивіденду, а також у вигляді відсотка на вкладені у банки кошти, але основну масу дивідендів і відсотків привласнюють власники засобів виробництва та грошового капіталу.

Перерозподіл національного доходу. Після розподілу національного доходу відбувається його перерозподіл. Він здійснюється через механізм ціноутворення (сфера обміну), сплати різних видів податків до державного бюджету та соціальних витрат держави, внесків громадян до громадських, релігійних, доброчинних фондів та організацій. Через державні бюджети розвинутих країн нині перерозподіляється від 32 до 65% ВВП, а в Україні у 2003 р. — майже 28%.

На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні, або похідні, доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій (в Україні в 2004 р. налічувалося приблизно 14,5 млн. пенсіонерів), стипендій, допомога багатодітним сім'ям, платня військовослужбовцям, працівникам правоохоронних органів тощо.

Основним джерелом вторинних доходів є податки. Так, із заробітної плати середнього американського працівника їх вилучають до 33%. У СРСР високий ступінь експлуатації, пов'язаної з розподілом національного доходу на необхідний і додатковий, значною мірою послаблювався у процесі його перерозподілу, оскільки за рахунок державного бюджету громадянам надавалися безкоштовно квартири, медичні послуги, освіта тощо. Так, на оплату комунальних послуг спрямовувалось менше 3% грошових доходів сім'ї.

За середньостатистичними показниками, розрив між бідними й багатими у країнах Західної Європи ЄС становить нині приблизно 1:6—7. У СРСР він становив 1:4—5. Останніми роками у процесі капіталізації відносин власності в Україні розрив між багатими й бідними стрімко зростає і, за оцінками економістів, досягає 50:1 і навіть 100:1.

Для вимірювання нерівності використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М. Лоренца). За абсолютної рівності в розподілі багатства 20% сімей повинні отримувати 20% сукупного доходу, 40% сімей — 40% доходу.

Перерозподіл національного доходу здійснюється офіційними (видимими) та неофіційними (невидимими) каналами. У першому разі це відбувається через механізм оподаткування, добровільні внески у різні фонди, а також частково через механізм ціноутворення, коли держава або компанії (переважно великі) офіційно повідомляють про те, що ціни на певну групу товарів та послуг зростуть на стільки-то відсотків. Такий механізм діє у розвинутих країнах.

У другому разі уряд і компанії про це офіційно не повідомляють, а здійснюють незначне, але неодноразове підвищення цін. Це призводить до поступового зниження життєвого рівня населення. Такий метод частково використовується і в Україні, особливо після впровадження гривні. Проте наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу здійснюється в умовах тіньової економіки.

Тіньова економіка — вид економічної діяльності, спрямованої на отримання заборонених доходів, на ухилення від різних форм (державного, наддержавного, громадського) контролю та сплати податків при здійсненні легальних видів діяльності.

Тіньову економіку формують:

— підпільна економіка — економічна діяльність різних суб'єктів господарювання, зокрема підприємницька діяльність, спрямована на задоволення індивідуальних, колективних потреб, що здійснюється у неконтрольованих державою формах з метою привласнення різних видів неконтрольованого доходу та ухилення від сплати податків та інших обов'язкових платежів, нелегальне виробництво товарів і послуг;

— фіктивна економіка — економічна діяльність, зокрема підприємницька, що пов'язана з шахрайством (виготовленням і збутом фальшивих документів, обманом кредиторів), фальсифікацією та ін.

— кримінальна економіка — діяльність, пов'язана з наркобізнесом, проституцією, торгівлею дітьми, зброєю, окремими людськими органами для їх трансформації, а також привласненням доходів у процесі професійної злочинної діяльності (торгівля коштовними металами, скуповування та перепродаж краденого).

Основною формою тіньової економіки є економічні злочини, скоєні організованими кримінальними групами для привласнення надприбутків. Важливим елементом такої діяльності є «відмивання» грошей — здійснення фінансових операцій з метою приховування дійсного (переважно незаконного) джерела грошових коштів і розміщення незаконно привласнених грошей в легальній банківській і фінансовій системі країни (банківські рахунки, придбання акцій та облігацій, перетворення готівки на кредитні картки, подорожні чеки, внески до статутних фондів підприємств, створення фіктивних фірм та ін.)

У СРСР на початку 80-х років XX ст. частка кримінальної складової тіньової економіки становила 0,09%, наприкінці 80-х років — 10—22%. У тіньовій економіці було зайнято щонайменше 20% робочої сили, а тіньовий сектор становив понад 20% національного доходу. Основними формами тіньової діяльності були приписки, розкрадання власності, підпільна підприємницька діяльність, випуск неврахованої продукції на державних підприємствах, спекуляція, корупція та ін. На початку XXI ст. найбільша частка такої економіки була у Греції (приблизно 29% ВВП), Італії (28%), найменша — в Австрії, США (до 9%), Швейцарії (8% ВВП). Важливою особливістю тінізації економіки є її випереджаюче зростання порівняно зі зростанням легальної.

Основними формами тіньових доходів в Україні в 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. є:

1) приховування прибутків підприємств від оподаткування;

2) приховування значної частини доходів громадян від оподаткування;

3) нелегальний експорт капіталів і товарів (за межі України вивезено до 60 млрд. дол., товарів на суму майже 5 млрд. дол.);

4) корупція;

5) нелегальне виробництво товарів і послуг та їх реалізація;

6) розкрадання державної власності, зокрема у процесі роздержавлення і приватизації;

7) шахрайство у фінансово-кредитній сфері, незаконні валютні операції всередині країни, надання комерційними банками кредитів за нелегальну винагороду;

8) кримінальний промисел (наркобізнес, розкрадання і грабежі, рекет та ін.);

9) штучне заниження офіційних цін на товари і послуги, завищення цін на експортовану та заниження на імпортовану продукцію;

10) махінації в діяльності трастових та інвестиційних компаній.

Найбільшого розмаху в Україні в середині 90-х років набуло шахрайство у фінансово-кредитній сфері: використання фальшивих платіжних документів; здійснення фіктивних трастових операцій; незаконне отримання кредитів (за хабарі), в тому числі пільгових, та їх нецільове використання; надання консультацій і допомоги щодо приховування доходів (у тому числі прибутків від оподаткування); «відмивання» незаконно отриманих доходів; валютні спекуляції на біржі.

Основними причинами тінізації в економіці були криміналізація багатьох владних структур, недобросовісність і некомпетентність деяких посадовців і недосконалість діючого законодавства.