Економічна теорія

Основні моделі державного регулювання економіки та їх еволюція

Кейнсіанська та неокейнсіанська моделі державного регулювання сукупного попиту. Першим серед західних економістів неможливість досягнення економічної рівноваги за допомогою ринкових важелів і навіть неспроможність існування капіталізму без широкомасштабного втручання держави усвідомив Дж. Кейнс. Він вважав, що розширення функцій уряду — єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм, а також засіб спонукання до інвестування і координації схильності до споживання.

Головну увагу Кейнс приділив проблемі регулювання попиту й факторів, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, держава повинна стимулювати, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), збільшуючи державні витрати, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому разі дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати менше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції в масштабі національної економіки, Кейнс прагнув з'ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, повинна регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму в цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних інвестицій, в період економічної кризи. Так, в період найглибшої за всю історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, гребель, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і у такий спосіб створив додатковий платоспроможний попит (або «ефективний попит») на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів в умовах їх надвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

Рекомендації Кейнса стали основою економічної політики урядів більшості розвинутих країн у повоєнний період (50—70-ті роки XX ст.). Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Позитивно вплинули на досягнення певної рівноваги в економіці заходи, запропоновані лівокейнсіанцями (Дж. Робінсон, П. Сраффою та ін.): деякий перерозподіл національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, впровадження національного планування тощо.

Неокейнсіанські теоретики (Р. Харрод, Е. Хансен), намагалися з'ясувати вплив НТП на розширене відтворення, визначити роль грошей і грошової політики, за допомогою акселератора показували зворотний зв'язок між приростом національного доходу і зайнятості та наступним приростом інвестицій. Основним методом антициклічного регулювання економіки вони вважали бюджетне регулювання, зокрема дефіцитне фінансування, а для досягнення динамічної економічної рівноваги — планування заздалегідь невеликої (3—5% щорічно) і регульованої державою інфляції. Проте практика засвідчила відсутність органічного взаємозв'язку між зростанням споживання і кратним приростом інвестицій (дією акселератора), оскільки споживчий попит значною мірою може бути задоволений введенням у дію незавантажених виробничих потужностей, наявних товарних запасів.

Водночас стимулювання попиту спричинило високий рівень інфляції в економіці. Втілення в життя рекомендацій лівокейнсіанців збіглося у 70-ті роки зі структурною кризою в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, до виникнення нових диспропорцій. Комплекс цих проблем зумовив посилення неокласичного напряму в економічній теорії.

Вдосконалив неокласичну теорію рівноваги англійський економіст А. Пігу. Він (а частково і А. Маршалл) визнав неспроможність ринку подолати монополістичні тенденції в економіці, забезпечити виробництво «суспільних благ», а отже, необхідність державного втручання в економіку. Зокрема, Пігу обстоював перерозподіл національного доходу через державний бюджет, стверджуючи, що «трансферт доходу від багатих до бідних збільшить сукупний добробут». Це зумовило виникнення неокласичної теорії добробуту, а на основі проголошених нею принципів — теорії державних фінансів, яку обстоював П.-Е. Самуельсон.

Розвиваються і консервативні варіанти неокласичного напряму, зокрема концепція економіки пропозиції американського економіста А. Лаффера, концепція раціональних очікувань американських економістів Р. Лукаса, Т. Саджента та ін. Так, Лаффер обстоює обмеження державного втручання в економіку, суттєве скорочення соціальних витрат, зниження податків на прибутки корпорацій і зменшення прогресивності шкали оподаткування (що зумовлює розширення економічних потужностей, зростання зайнятості тощо) та інші державні заходи для досягнення економічної стабільності; виступає проти антициклічного регулювання кейнсіанськими методами (управління величиною сукупного платоспроможного попиту) та ін. Проте втілення рекомендацій цієї теорії на практиці у 80-ті роки XX ст. у США адміністрацією Р. Рейгана не дало бажаних результатів. Більше того, одним із наслідків цієї політики стало різке збільшення дефіциту державного бюджету.

У 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської школи, очолюваної М. Фрідменом. Монетаристи головною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, у разі обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3% на рік), скорочення виробничого й споживчого попиту. Щодо дисбалансу на ринку робочої сили, то прихильники монетаризму є противниками повної зайнятості, обстоюють «природний» рівень безробіття, який визначається законом попиту і пропозиції й не спричиняє підвищення цін.

Ці ідеї були використані у США, Великобританії, деяких інших країнах. Однак криза 1980—1982 pp. і тривалий застій у післякризовий період в країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів. Дж. Гелбрейт зазначав, що «коли помилки рейганівської політики стали очевидними, відбулося швидке коригування курсу на всіх важливих напрямах». Тому в наступні роки деякі країни звернулися до неокейнсіанського та неоінституційного напрямів, зокрема, поєднуючи ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.

На початку 90-х років у розвинутих країнах знову розпочалася переоцінка ролі державного регулювання, спостерігається певне посилення його в економіці та соціальній сфері.