Економічна теорія

Соціальний захист населення

Сутність соціального захисту і шляхи його досягнення. За переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки значно зростатиме кількість безробітних, втрачатиметься впевненість у майбутньому тощо. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави та організацій, спрямованих на послаблення нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики є:

1) зменшення нерівностей у розподілі багатства;

2) захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

3) надання допомоги найбіднішим сім'ям;

4) надання допомоги у разі безробіття;

5) здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

6) розвиток освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

7) здійснення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання соціальної справедливості та ефективності; дотримання життєво необхідних соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.).

Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава у законодавчому порядку встановлює основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та наймані працівники через профспілкові організації.

Головними засобами подолання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинутих країнах офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диференціації в доходах найчастіше використовують криву Лоренца (від імені американського економіста М. Лоренца). Ступінь нерівності в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського економіста К. Джіні). При цьому використовують різні принципи аналізу проблеми справедливості. Заслуговує на увагу роулсіанський принцип (від імені американського філософа Д. Роулса), згідно з яким справедливою є така диференціація в доходах, за якої відносна економічна нерівність допускається за умови, що вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У процесі регулювання доходів слід домагатися оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Це зумовлено тим, що надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в тому числі підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання, з одного боку, а надмірна диференціація доходів спричиняє наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів, використання лише ринкових важелів господарювання — з іншого.

Найважливішим елементом у системі соціального захисту населення є соціальне страхування — система матеріального забезпечення найманих працівників, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5%; у Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави; в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% від середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники працівників і підприємців.

Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить від тривалості безробіття і від специфічних умов країни. У першому разі найбільші суми (від 50 до 70% середньої зарплати) виплачують в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються. У США максимальний термін отримання допомоги у разі безробіття — 26 тижнів, іноді термін надання допомоги може бути подовжений до 49 тижнів.

У другому разі до уваги беруть період зайнятості, трудовий стаж, фізичну здатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості впродовж трьох років і не менше 10 тижнів упродовж останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такими умовами є робота впродовж 150 днів на рік і 91 день страхування. У Великобританії враховують лише сплату внесків до страхового фонду: за рік їх повинно бути 26. Загалом допомога у разі безробіття найтриваліший час надається в Голландії (38 місяців), у Данії та Франції — 30 місяців. Найбільші обсяги такої допомоги в Швеції — 90% від розміру заробітної плати, 70% — у Швейцарії та Голландії, 64% — в Данії, а найменші в Італії — 15%, Великобританії — 16%, Ірландії — 25%, США — 50%. В Україні — 25%, але від мізерної зарплати.

Програми працевлаштування та перекваліфікації — програми, у виконанні яких беруть участь держава та підприємці. У США через державні біржі щорічно надають допомогу майже 7 млн. безробітним. Нині американські фірми витрачають на ці програми понад 100 млрд. дол. Держава спрямовує на перекваліфікацію працівників більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості, працевлаштуванням у США відають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

До кінця 90-х років у США пройшли перекваліфікацію або навчалися майже 50 млн. осіб. Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе також виконання таких громадських робіт, як будівництво шляхів, каналізацій, водоводів тощо. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава для зменшення безробіття намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього здійснюють «політику доходів», активну кредитно-грошову політику тощо. «Політику доходів» запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком на початку 80-х років XX ст. була Японія: японець працював в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. У 90-ті роки США обігнали Японію. Тривалість робочого дня для збільшення зайнятості скорочувалася у Швеції, Франції та в деяких інших країнах у 70—80-ті роки.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в Законі «Про зайнятість» і державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили); формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення довкілля, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та інші); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо). Проте ця програма, як і більшість інших програм уряду в 90-ті роки XX ст. — на початку XXI ст., незважаючи на наявність 365 центрів зайнятості, діяла недостатньо ефективно. Водночас нове керівництво країни взяло зобов'язання створити за 5 років 5 млн. робочих місць.

Правове регулювання найманої праці — один з елементів соціального захисту населення, що втілюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки тощо.

Кінцевим джерелом виплат на соціальне страхування є праця найманих робітників і службовців, оскільки праця — єдине джерело вартості; наймана праця створює основну частину необхідного й додаткового продукту; є найважливішим джерелом синергічного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил; підприємці зараховують виплати у фонд соціального страхування до витрат виробництва і здебільшого перекладають їх на споживачів, а джерелом виплат, не перекладених на споживачів, у підсумку є праця найманих робітників і службовців.

Такий стан справ характерний і для Швеції, де соціальні фонди формуються за рахунок держави і підприємців. Так, соціальне страхування у разі хвороби фінансують підприємці на 85%, народні пенсії — на 76%, виплати в разі нещасних випадків на виробництві — на 100%, щоденні пільги у разі безробіття — на 61%. Решту витрат на названі цілі фінансує держава. В Німеччині у 2002 р. держава витрачала щомісячно понад 1100 євро на утримання бездітної сім'ї.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

За базу мінімального рівня заробітної плати беруть набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома дітьми та ін.). Цей набір в різних країнах неоднаковий. У США, наприклад, до нього входять оплата за наймання житла, майже 20 видів м'ясопродуктів, купівля один раз на п'ять років уживаного автомобіля та ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах сягає від 30 до 50% розміру середньої заробітної плати. У США він становить 5,15 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді.

В Україні наприкінці 2004 р. мінімальна заробітна плата становила 235 грн., середній розмір пенсії — 182 грн., соціальної — 63 грн., розмір яких не забезпечує навіть фізичного виживання і спостерігається динаміка їх деякого зростання.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають «індексом злиденності». Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції — 1000%, то «індекс злиденності» — 1002%.

Основним критерієм бідності є доходи на одну людину, а загальним критерієм бідності — структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на харчування.

Загальний рівень бідності в країні визначається показником частки бідних у загальній кількості населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, утвореного сукупністю життєвого, або фізіологічного, (відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних послуг) та соціального мінімумів (передбачає ще й мінімальні духовні та соціальні запити). Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчого кошика.

У Білорусі та країнах Балтії для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії, Казахстані — фізіологічного. З 1.04.92 р. у Білорусі введено показник середньодушових мінімальних споживчих бюджетів, які б забезпечували норму калорійності 3050 ккал для працездатних чоловіків і 2525 ккал для працездатних жінок. У Росії фізіологічний мінімум було встановлено в 1992 р. в обсязі 19 видів продуктів, а мінімальний споживчий бюджет — в обсязі понад 200 видів товарів, у тому числі 80 видів продуктів харчування.

Верховна Рада України встановила прожитковий мінімум на 2000 р. у сумі 270 грн., у 2004 р. — 365; у 2005 — 423 грн. Проте мінімальний прожитковий мінімум у 2004 р. не змогли собі забезпечити майже 70% працівників та їх сімей, а 50% найманих працівників отримували нижчу від мінімальної зарплату.

З мінімальним рівнем заробітної плати тісно пов'язаний критерій бідності.

Важливим елементом програми соціального захисту населення є регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальне законодавство встановлює права та обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. У США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі переважно нижча, ніж у недержавному, але працівники державного сектору мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо.

Індексація грошових доходів відповідно до рівня цін практикується в усіх розвинутих країнах з 60-х років. Така індексація здійснюється як на макрорівні (прийняттям відповідних законів), так і на мікрорівні (відповідними статтями в колективних договорах). У 80-ті роки замість індексації стали впроваджувати верхню й нижню межі зростання цін та інші заходи.

Захист прав споживачів — одна з ланок соціального захисту населення. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів» держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав тощо. Однак цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін. Свідченням цього є масове отруєння споживачів неякісними продуктами, смерть 10,5 тис. осіб в 2002 р. (у 2001 р. — 9,5 тис.) від вживання фальсифікованих алкогольних напоїв та ін.

З'ясування сутності найважливіших економічних явищ і процесів на мікро- і макрорівнях дає змогу зробити узагальнюючу характеристику сучасної економічної системи.