Економічна теорія

Лібералізація і демонополізація економіки, її структурна перебудова і фінансова стабілізація

Сутність лібералізації економіки та її основні напрями. Найпоширенішим визначенням лібералізації в сучасній економічній літературі є таке: розширення свободи економічної діяльності господарюючих суб'єктів, зняття обмежень на таку діяльність, а отже, забезпечення свободи підприємництва.

Лібералізація економіки — перехід до приватної капіталістичної власності та заснованого на ній ринкового механізму саморегулювання як основної підсистеми господарського механізму.

Основними напрямами лібералізації економіки є свобода підприємницької діяльності, лібералізація цін, а також лібералізація зовнішньоекономічної діяльності.

Свобода підприємницької діяльності. Її забезпечують відокремленість товаровиробників, свобода підприємців на встановлення господарських зв'язків з іншими господарюючими суб'єктами тощо.

Лібералізація цін. Цей процес передбачає перехід від державного ціноутворення до ринкового, тобто встановлення цін на вільному ринку залежно від співвідношення попиту і пропозиції. Проте така лібералізація цін означає повернення до вільної ринкової економіки взірця XVI—XIX ст., якої натепер не існує у жодній розвинутій країні. Там домінують монополії (у тому числі олігополії), яким належить вирішальний вплив на механізм ціноутворення за переважання монополістичної конкуренції. Державне ціноутворення та лібералізація цін базуються відповідно на державній та приватній власності, кожна з яких окремо гальмує розвиток продуктивних сил. Щоб уникнути крайнощів між лібералізацією цін і державним ціноутворенням, слід проводити раціональну цінову політику, що передбачає державне регулювання цін. Доцільною лібералізація цін може бути за умов здійснення її лише щодо свободи визначення цін виробниками і споживачами при дотриманні законів вартості, грошового обігу, а відтак і закону попиту та пропозиції з урахуванням суспільних інтересів. Внаслідок використання моделі «шокової терапії» у перехідній економіці України відбулась і шокова лібералізація цін. Так, лише за 1991—1995 pp. ціни зросли більше ніж у сто тисяч разів, що стало вагомим чинником тотального зубожіння населення.

Отже, необхідне пряме і опосередковане регулювання цін державними органами з урахуванням досвіду розвинутих країн.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Цей напрям передбачає ліквідацію монополії держави на зовнішню торгівлю за збереження державної регулятивної функції. Слід оптимально поєднувати політику протекціонізму (захисту) та лібералізації. При цьому важливо, щоб остання не призвела до придушення національного виробництва внаслідок масового ввезення дешевих імпортних товарів. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності у 90-ті роки в Україні призвела до значного руйнування внутрішнього ринку, оскільки, наприклад, імпортні товари легкої промисловості охоплюють до 90% ринку, що послужило вагомим чинником зростання безробіття і поглиблення економічної кризи.

Одним із засобів лібералізації зовнішньоекономічної діяльності є створення вільних економічних зон, зон вільної торгівлі та ін., а також стимулювання притоку іноземних інвестицій (до оптимальних меж).

Для забезпечення трансформації економічної системи постсоціалістичних країн необхідно також створити ринкову інфраструктуру.

Демонополізація та формування конкурентного середовища. Україна успадкувала значною мірою монополізовану економіку і, незважаючи на зусилля Антимонопольного комітету (створений наприкінці 1993 p.), рівень її монополізації залишається високим. Так, у 2003 р. частка монополізованого сектору економіки у ВВП становила понад 40%. Монопольне становище займали 4690 суб'єктів господарювання на 6950 товарних ринках, причому понад 370 таких суб'єктів були монополістами на 560 загальних ринках і понад 4300 — на 6390 регіональних товарних ринках.

Найбільш монополізованими на регіональних ринках були ринки природних монополій, які займаються централізованим водопостачанням, теплопостачанням та ін. Крім того, монополізованими залишались 890 регіональних ринків платних послуг, які надають держава та органи самоуправління.

Майже 50% порушень закону «Про захист економічної конкуренції» пов'язано із зловживанням монопольним становищем на ринку і порушенням принципів ціноутворення. Так, завищення цін (тарифів) відбувається шляхом включення до ціни нездійсненних витрат, необґрунтованого завищення рентабельності, вилучення коштів за ненадані послуги та ін.

Антимонопольний комітет України виявив найбільшу кількість зловживань монопольним становищем у житлово-комунальному господарстві, на ринках паливно-енергетичного комплексу, транспорту та ін. Багато випадків недобросовісної конкуренції здійснювалось шляхом використання чужих рекламних матеріалів, позначень, упаковки тощо. За такі порушення Антимонопольний комітет накладає фінансові санкції, причому їх частка та величина поступово зростають.

Методами ухилення від добросовісної конкуренції є концентрація — злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного з них до іншого, отримання контролю над одним або кількома суб'єктами господарювання безпосередньо або опосередковано (через інших осіб), аналогічне придбання або отримання у власність, або в управління нею (шляхом придбання частки акцій, паїв), внаслідок чого частка голосів у вищому органі управління може досягти або перевищити 25 чи 50%. З метою боротьби з такими зловживаннями відбувається зміна сфери дій суб'єктів господарювання, зміна порогових значень, досягнення яких вимагає дозволу Антимонопольного комітету. Проте такі порогові величини, якщо орієнтуватися на рівень концентрації виробництва у розвинутих країнах, є настільки мізерними, що за повнішого залучення економіки України до глобалізаційних процесів вона виявиться беззахисною перед ТНК. Наприклад, дозвіл на концентрацію суб'єктів господарювання необхідний тоді, коли сукупна вартість активів або обсяги реалізації товарів учасників цього процесу за останній фінансовий рік (у тому числі за кордоном) перевищує 12 млн. евро.

Найпоширенішими порушеннями конкурентного середовища з боку органів виконавчої влади місцевого самоуправління та інших є надання окремим суб'єктам господарювання або їх групам пільг та інших переваг, які забезпечують їм привілейоване становище; заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи інших організаціино-правових форм діяльності підприємств; примушування суб'єктів господарювання до вступу в різні об'єднання.

Структурна перебудова економіки. Незважаючи на окремі спроби подолати структурні кризи у народному господарстві України, вони тривають.

Зниження виробництва продукції основних галузей (машинобудування, легкої, електронної та деяких інших), що випускають наукомістку і технологомістку продукцію, товари народного господарства, кінцеву продукцію, забезпечуючи приріст ВВП і національного доходу, і розвиток найбільш енерго- і матеріаломістких сировинних і напівсировинних галузей (чорної металургії, хімічної, паливної промисловості), які до того ж завдають значної шкоди довкіллю, призвели до дефіциту електроенергії для побутових потреб (у 1995—1997 pp.) та інших негативних наслідків. Так, частка найбільш екологічно шкідливих праце-, енерго- та капіталомістких базових галузей з 1991 по 2000 рік зросла на 25,6% (майже 59%), частка машинобудування та металообробки в загальному обсязі промисловості знизилась у 7 разів. Деякі позитивні зрушення відбулись лише у наступні роки.

Негативну роль при проведенні структурних реформ відіграло надання численних податкових пільг гірничо-видобувній та металургійній галузям. Незважаючи на те, що чорні метали є головною частиною експорту, отримані за них валютні кошти були недостатньо вкладені в оновлення основного капіталу цієї галузі, тому істотно збільшилась зношеність використовуваного устаткування, енергоємність та ін. Основними негативними наслідками опосередкованого фінансування цієї галузі є поглиблення структурних криз, а отже, посилення сировинної орієнтації зовнішньоекономічної діяльності України, погіршення її ринкового іміджу внаслідок продажу такої продукції за демпінговими цінами та ін.

Важливою складовою структурної перебудови є конверсія (перетворення) військового виробництва, яка, однак, мала в Україні обвальний і некерований характер.

Фінансова стабілізація економіки. Вона спрямована на подолання галопуючої інфляції і передусім гіперінфляції; забезпечення збалансованості платоспроможного попиту і пропозиції. Основними засобами такої стабілізації є політика «дорогих грошей» (передбачає скоординовані дії держави і центрального банку з метою зменшення грошової маси в обігу, зокрема шляхом звуження кредитної емісії встановленням високих ставок за кредит), оптимального скорочення державних витрат; жорстке валютне регулювання, передусім валютного курсу національної грошової одиниці, та ін. В Україні гіперінфляція (зростання цін на 1—2% щоденно) була зупинена лише у 1995 p., а остаточно — після впровадження гривні у 1996 p., а галопуюча інфляція (щорічне зростання цін на 10% і більше) — припинена. Остання відновилась у 2003—2004 pp.

На першому етапі фінансової стабілізації в Україні (вересень 1996 р. — кінець 1998 р.) було впроваджено гривню, випущено облігації внутрішньої державної позики, дефіцит бюджету та грошова емісія дещо обмежилися. Однак стабілізація відбулась за рахунок гальмування темпів економічного зростання, що призвело до зниження гривні.

Деяка стабілізація фінансових ринків, зміцнення банківської системи країни на другому етапі (1999—2004 pp.) зумовили зниження темпів інфляції, стабілізацію купівельної спроможності гривні, економічне зростання.

Третій етап фінансової стабілізації розпочався з квітня 2005 p., коли відбулась ревальвація гривні щодо долара приблизно на 5%, що призупинило спекулятивні операції з цими валютами, послабило інфляційні процеси.

В Україні впродовж 90-х років відбулося істотне зниження коефіцієнта монетаризації ВВП: з 0,53% у 1991 р. до 0,12% у 1996 p., 0,13% у 1998 р. (в Японії цей показник становив 1,16%, у Франції — 0,69%, у Чехії — 71%, в Китаї — 121%). Водночас скорочувалась частка кредитів у ВВП: з 53,4% у 1991 р. до 7,8% у 1995 р. і менше 1% у 1998 p.; з 1994 по 1997 рік вдвічі збільшилася частка грошей у позабанківському обігу; комерційний відсоток майже вдвічі перевищував облікову (дисконтну) ставку НБУ; у 1998 р. рівень «доларизації» української економіки становив майже 80%, а питома вага гривні — лише 12%.

Для досягнення фінансової стабільності велике значення має політична стабільність, свідченням чого є посилення фінансової нестабільності наприкінці 2004 р. внаслідок гострої політичної кризи.

Соціальна політика за перехідної економіки. Відсутність фінансової стабільності та збалансованості економіки, структурна криза й інші негаразди вимагають проведення науково обґрунтованої соціальної політики. Найважливішими її завданням у цей період є недопущення зниження життєвого рівня населення. Позитивним у цьому плані є досвід Угорщини, Словенії та Чехії. Частка бюджетних асигнувань у ВВП цих країн не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди. Так, в Угорщині у 1990—1993 pp. вона становила 62%, у Словенії — 50%, тоді як у тих країнах, які домоглися значно менших успіхів у реформуванні національної економіки (Болгарії, Румунії) вона скоротилась у 3—4 рази. Уряд України впроваджував у практику менш досконалий варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ. В Угорщині, Словенії та Чехії збереглася на попередньому рівні частка витрат на освіту у ВВП. (У інших країнах, зокрема в Україні, вона суттєво скоротилась.) Лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5—3 рази, то надалі — 4,5—5 разів. Водночас у Румунії і Болгарії різниця в доходах збільшилася у 10 разів, у Росії — у 15 разів, в Україні — у 50 і більше разів. В Угорщині, Словенії, Польщі темпи приватизації не були надто поспішними і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався поспішно і переважно в інтересах кланово-номенклатурної еліти. Уряди Угорщини, Словенії дещо меншою мірою Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція (монетаризм). Відповідно до її постулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок. Тому впродовж перехідного періоду значно посилилось майнове розшарування, з'явився великий прошарок надлишкової робочої сили з вищою або середньою спеціальною освітою, катастрофічно зросли масштаби бідності тощо.

Щоб забезпечити соціальний захист, держава має у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, забезпечити механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

Найчисленнішою групою, яка потребує захисту проголошеного в Конституції права на працю, є працездатне населення. Воно має бути забезпечене робочими місцями відповідно до набутих професій (спеціальностей), захищене від безробіття. Тому держава повинна активно здійснювати регулювання ринку робочої сили шляхом створення робочих місць, стимулювання підприємництва. Вирішальним чинником подолання цієї проблеми є збільшення державних інвестицій. Проте частка чистих інвестицій в Україні за 1999—2000 pp. скоротилась з 16,3% до 2,9%, що поряд з іншими чинниками призвело до зменшення зайнятості з 25,4 до 18,8 млн. осіб (за офіційними даними). Насправді рівень безробіття, за підрахунками західних експертів, досягав у ці роки до 35% працездатного населення, при цьому не враховувались особи, що перебували у вимушених відпустках, тимчасово зайняті та ін. Внаслідок пожвавлення економіки у наступні роки рівень безробіття значно скоротився. Проблема безробіття в країні значною мірою вирішується шляхом вимушеної міграції майже 7 млн. осіб, які щороку переказують на батьківщину приблизно 7 млрд. дол.

Соціального захисту вимагають безробітні. Хоча у 2000—2003 pp. середній рівень допомоги по безробіттю підвищився і становив 118 грн. на місяць, проте він був у 3 рази менший від прожиткового мінімуму.

Певних соціальних гарантій в Україні потребує і частина зайнятого населення, яка отримує низьку заробітну плату. На початку 2004 р. майже половина з них отримувала заробітну плату, нижчу від прожиткового рівня.

Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій. В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмір заробітної плати був 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становить майже 60% прожиткового мінімуму, у 2004 р. до листопада — 205 грн., а відтак — 237 грн. (незважаючи на прийняття закону про виплату 237 грн. з 1 листопада 2003 р.)

У СРСР, зокрема в Україні, пенсії за віком становили від 50 до 100% заробітної плати залежно від величини та умов праці. Максимальна сума пенсії наприкінці 80-х років була для робітників 120 крб., середній розмір — 101 крб. (при середньомісячній грошовій зарплаті у 247,3 крб.), що давало змогу забезпечити (при низькому рівні цін на товари широкого вжитку і комунальні послуги) нормальний рівень життя пенсіонера і його сім'ї. Протягом першої половини 90-х років XX ст. рівень пенсійного забезпечення робітників і службовців різко знизився, приблизно на 7 років скоротилась і середня тривалість життя. Встановлений урядом наприкінці 1996 р. середній рівень пенсій становив 47 грн., а ціна необхідних продуктів харчування — 52 грн. Мінімальна пенсія в цей період знизилась до 37 грн. На початку 2004 р. середній розмір пенсії становив 182 грн., за вислугою років — 94 грн., соціальної пенсії — 63 грн.

У 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи:

— солідарної, яка забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання;

— накопичувальної, що формується за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання вищих пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років;

— добровільної, що зорієнтована на людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески на свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно знизив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії. Тому пізніше було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн., а відтак довести до 284 грн. Проте диференціація мінімальних і максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи.

У СРСР медична допомога для більшості населення була хоча і не надто якісною, але безкоштовною, та після 1991 р. навіть такі здобутки було втрачено. Більшість населення України натепер отримує медичні послуги не дуже високої якості, але здебільшого за власні кошти, оскільки медицина фінансується вкрай недостатньо: у 2003 р. фінансування медицини становило до 3,7% від величини ВВП (що фактично означає руйнування системи охорони здоров'я), тоді як в країнах ЄС — 6%.

В Україні населення недостатньо забезпечене житлом: у 1986—1990 pp. щороку вводилося майже 20 млн. м² житлової площі, але ця проблема так і не була вирішена. У 2003 р. в експлуатацію було здано 6,4 млн. м² житла, в тому числі 3,9 млн. за кошти населення; на черзі перебувало 1,5 млн. сімей.

Ситуація стала поліпшуватись із прийняттям у 2005 р. нової соціальної програми.

Важливою складовою перехідної економіки є також трансформаційні процеси на мікрорівні.