Економічна теорія

Участь держави в управлінні підприємствами недержавних форм власності

Сутність державного управління підприємствами недержавних форм власності. У процесі трансформацій відносин власності в Україні стосовно основних типів власності з 1997 р. по 1 липня 2004 року кількість об'єктів, які змінили форму власності, збільшилась з 616 тис. до 981 тис, в тому числі кількість об'єктів державної власності зменшилась з 53 тис. до 43 тис; колективної власності збільшилась з 349 тис. до 565 тис; приватної власності з 174 тис. до 290 тис. Кількість об'єктів міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав зросла з приблизно 4 тис. до 9 тис.

З точки зору розподілу об'єктів власності за видами економічної діяльності частка державних підприємств, установ і організацій у різних сферах економіки становить від 0,1% до 20%, і лише у сфері державного управління кількість цих об'єктів перевищує 16 тис. (до 40%); частка об'єктів колективної власності в середині 2004 р. становила майже 58%, в тому числі у сфері фінансової діяльності — 85%, промисловості — 66%, в будівництві — 62%, у сфері торгівлі — 59%; частка об'єктів приватної власності становила у цьому ж році майже 30%, в тому числі у сільському господарстві до 65%, у торгівлі — до 39%.

Частка державної власності в основних засобах виробництва з 1996 по 2002 рік зменшилась з 50% до 30% ; комунальної власності зросла з 14% до 24%; приватної — з приблизно 2 % до 4% і колективної — з 39% до 41%. При цьому обсяг виготовленої продукції у державному секторі економіки скоротився з 21% у 2000 р. до 14,5 % у 2003 p.; комунальної власності — з 2,8% до 1,7%; приватної — збільшився з 1,5 % до 1,8 %, а обсяг продукції підприємств колективної форми власності збільшився з 74% до 81%.

На початку 2004 р. фонд державного майна та його регіональні відділення управляли корпоративними правами держави в 1253 ВАТ (відкритих акціонерних товариствах) і 12-ти із 34-х створених державою холдингових компаній. У цей самий період у власності держави перебували 1253 пакети ВАТ (у 983 було менше 50% статутного фонду), 121 пакет ЗАТ (у 107 із них — менше 50% статутного фонду) і 98 часток у товариствах з обмеженою відповідальністю (у 67 з них було менше 50% статутного фонду). Загалом, із всієї сукупності пакетів акцій (1253) у ВАТ за державою для тривалого управління було закріплено лише 55 пакетів; 306 пакетів акцій були передані у статутні фонди державних холдингових компаній; 563 пакети належали акціонерним товариствам, знаходились на різних стадіях банкрутства. Проте управління корпоративними правами, здійснюване Фондом державного майна, було неефективним.

Натепер в Україні також сформувалася комунальна власність шляхом безоплатного передавання частки загальнодержавної власності (у розвинутих країнах — шляхом створення об'єктів комунальної власності за кошти органів місцевого самоврядування або викупу об'єктів приватної чи інших форм власності).

Комунальна власність — форма колективної власності, за якої засоби виробництва, результати виробництва та праці привласнюються територіальними колективами (громадами).

Комунальна власність закріплена у Конституції України. Її аналогом у зарубіжній літературі і практиці є поняття «муніципальна власність», запроваджене в Україні у 1990 р. з визнанням інституту місцевого самоврядування.

Об'єктами такої власності є земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації (банки, страхові товариства, пенсійні фонди), житловий фонд, заклади освіти, охорони здоров'я, науки, культури, доходи місцевих бюджетів. З приводу привласнення цих об'єктів між різними суб'єктами (органи муніципальної влади, власники підприємств, банки, територіальні громади сіл, міст та ін.) виникає певна система відносин економічної власності у різних сферах суспільного відтворення. Привласнення доходів і витрат місцевих бюджетів та деякі інші відносини комунальної економічної власності обмежуються здебільшого сферою розподілу.

Управління підприємствами у постсоціалістичних країнах здійснювалось по-різному залежно від прийнятої соціально-економічної моделі трансформації, а також етапу трансформаційних перетворень, який передував краху соціалістичної системи. Більшість таких підприємств мало недостатньо розвинуту ринкову, зокрема фінансову, інфраструктуру. Найбільш підготовленою до перетворень була Угорщина, оскільки на початку 90-х років вона мала досвід приблизно 20-річного періоду певних економічних реформ.

Соціально-економічна модель трансформації впливала на реалізацію на практиці основних функцій підприємств. Так, залежно від життєвого рівня країн та диференціації доходів основних груп населення по-різному здійснювались капіталовкладення, які є основою передусім відтворювальної функції підприємств. Наприклад, у Словаччині співвідношення доходів 20% найбагатших і найбідніших верств населення у 90-х pp. становило 2,6 %, а рівень капіталовкладень у 2000 р. порівняно з 1990 р. досягав 90%, середній рівень ВВП на душу населення за ці роки — 1,9%; у Чехії ці дані відповідно становили 3,5% , 119%, 1%; в Угорщині — 3,5%, 134%, 1,9%; у Польщі — 5,1%, 176%, 4,5%; у Словенії — 5,9, 184%, 2,8%; у Росії — 12,2%, 21% , 4,6%. В Україні рівень диференціації доходів населення є ще вищим, ніж у Росії. Внаслідок дії цього та інших чинників обсяг капіталовкладень в Україні у 2000 р. порівняно з 1990 р. зменшився майже на 76%, частка капіталовкладень відносно ВВП за ті самі роки (з 23,5% до 11,1%) корелюється із майже дворазовим зниженням частки валових заощаджень — з 35,9% до 21,3%. Заощадження населення, розміщені в банках, є важливим джерелом капіталовкладень, що ще раз засвідчує тісний зв'язок між життєвим рівнем, диференціацією доходів населення, з одного боку, і капіталовкладеннями, економічним зростанням — з іншого.

На державне регулювання підприємства впливають політична стабільність та ефективність самого регулювання. Так, рівень політичної стабільності у розвинутих країнах у другій половині 90-х pp. XX ст. становив приблизно 13%. Такий самий рівень стабільності був в Угорщині, а ефективність державного регулювання в цій країні досягла 8,5%. В інших постсоціалістичних країнах спостерігалась така тенденція: із зниженням політичної стабільності спадала ефективність державного регулювання. Наприклад, у Польщі ці показники становили відповідно 8,4% і 5,6%, у Словаччині — 6,5% і 1,7%; в Росії — мінус 6,9% і мінус 3%.

Схожі співвідношення названих показників характеризують високі темпи економічного зростання Китаю на початку XXI ст. Так, внутрішні капіталовкладення у 2003 р. збільшились на 27%, залишки банківських заощаджень фізичних осіб — на 20% (і досягли майже 90% ВВП), обсяг ВВП — на 9,1% (з 1990 по 2002 pp. такі темпи становили майже 10%). Китай намагається підтримувати належні пропорції між економічним і соціальним розвитком, долати глибокі суперечності та диспропорції між містом і селом, між центром і найбільш відсталими регіонами та ін.

Вибір державою форм і методів управління підприємствами залежить від їх типів, тобто типів власності, на яких базуються підприємства. Так, основними засобами управління державними підприємствами є складання науково обґрунтованих довготермінових планів як орієнтирів для діяльності; виділення необхідних фінансових ресурсів; контроль з боку міністерств та відомств за використанням ресурсів; участь в управлінні акціонерними товариствами, в яких держава має контрольний або різні за величиною неконтрольні пакети акцій; активне стимулювання інноваційних процесів, впровадження передових досягнень науки у виробництво; чітке координування галузевих, міжгалузевих, регіональних економічних зв'язків; активна підтримка зовнішньоекономічної діяльності підприємств; підготовка кадрів та надання необхідної допомоги підприємцям щодо управління підприємствами та інших видів консультацій та ін.

Щодо підприємств недержавного сектору держава повинна здійснювати комплексне регулювання шляхом розроблення довготривалих прогнозів розвитку економіки (довготермінових програм соціально-економічного розвитку країни) і на їх основі складати бізнес-плани, проводити стратегічне планування, здійснювати регулювання національного ринку; формувати загальнонаціональні умови для економічної безпеки підприємств; застосовувати систему важелів (економічних, правових та адміністративних) за переважання економічних (податкової, грошово-кредитної, цінової, амортизаційної та інших форм економічної політики).

Реструктуризація підприємств за умов трансформаційної економіки. Реструктуризація економіки загалом передбачає проведення довготермінових якісних та сутнісних структурних змін усіх підсистем економічної системи і передусім відносин економічної власності та господарського механізму з метою підвищення ефективності її розвитку та конкурентоспроможності на світовому ринку.

Невід'ємною складовою трансформаційної економіки є реструктуризація підприємств у різних сферах і галузях економіки (макроекономічний рівень) як основного елемента народного господарства (мікроекономічний рівень).

Реструктуризація підприємств — довготермінові сутнісно-якісні зміни структури всіх елементів цілісної економічної системи (техніко-економічних, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності, форм та методів управління) на мікрорівні, а також їх організаційно-правових форм з метою підвищення ефективності праці та конкурентоспроможності.

Найважливішими причинами реструктуризації підприємств є роздержавлення, у тому числі приватизація власності, оптимальна лібералізація економіки, зокрема зовнішньоекономічної діяльності, демонополізація економіки та ін.

Основними способами реструктуризації підприємств є:

1) об'єднання окремих підприємств і утворення нової юридичної особи, тобто їх реорганізація;

2) виокремлення структурних підрозділів і утворення на цій основі нових юридичних осіб;

3) ліквідація або перепрофілювання підприємств;

4) санація підприємств, тобто їх оздоровлення за рахунок державного бюджету.

Реорганізація підприємств поширюється також на банківську та фінансову системи і в умовах перехідної економіки може здійснюватись з участю іноземного капіталу. Так, західні банки з метою проникнення на ринки постсоціалістичних країн використовують такі форми інтервенції, як представництво, філіал, дочірній банк, спільний з місцевими банками, спільний банк з участю декількох іноземних банків та ін. Найважливіша роль відводиться створенню філіалів, оскільки при цьому зберігається повна відповідальність материнського банку за всіма зобов'язаннями філіалу. На відміну від цього дочірні банки виникають шляхом придбання у певній країні популярних місцевих банків, які у разі несприятливої ситуації можна продати.

Найважливішими методами проникнення на ринки банківського капіталу є придбання місцевого банку внаслідок його банкрутства або в процесі приватизації, укладання портфельних інвестицій та їх поступове збільшення аж до повного контролю, купівля місцевого банку в іншого іноземного банку, злиття або поглинання іншого іноземного банку, який володіє філією або має дочірній банк у цій країні.

Основними мотивами такого проникнення є нарощування банківських операцій в країнах Східної Європи, отримання більшого прибутку від банківських операцій, диверсифікація джерел прибутку, прагнення збільшити свої обсяги. Внаслідок цього в Східній Європі іноземні банки контролюють майже 60% всіх банківських активів. Кредитним організаціям, які контролюються нерезидентами, належить 95% банківських активів в Естонії, 82% в Хорватії, 78% в Чехії, 75% у Словаччині та приблизно 70% в Угорщині, Польщі, Латвії. З 35 болгарських банків 25 перебувають під контролем іноземців (які контролюють 70% активів). Лише в Росії іноземні банки контролюють до 10 млрд. дол. Тому банківські системи цих країн (крім Росії) перестали існувати.

Залежно від результативності трансформаційних процесів посилюється або послаблюється економічний суверенітет країни.