Економічна теорія

Сутність економічного суверенітету

Перед суверенною Україною стоїть чимало складних завдань в усіх сферах суспільного життя. У сфері економіки — це подолання наслідків глибокої економічної кризи, поступове зростання добробуту народу. Крім цих тактичних цілей, країна повинна вирішити важливі стратегічні завдання: досягнення рівня розвитку передових країн, входження рівноправним членом до системи світового господарства. Найважливішим і найскладнішим завданням України, пов'язаним із розв'язанням тактичних і стратегічних цілей, є досягнення економічного суверенітету та безпеки у всіх складових економічної системи.

Сутність суверенітету і його види. З'ясування сутності економічного суверенітету потребує попереднього визначення змісту більш загальних понять — «суверенітет» і «суверенний». Перше з них походить від німецького слова «Souveranitat» та французького «souverainete», що означає повну незалежність держави від інших держав у її внутрішніх справах і зовнішніх відносинах. Похідними від понять «суверенітет» і «суверенний» у теорії конституціоналізму є терміни «державний суверенітет», «народний суверенітет».

Суверенітет (нім. souveranitat, франц. souverainete) — повна незалежність держави від інших держав у її внутрішніх справах і зовнішніх відносинах.

Державний суверенітет, суб'єктом якого є держава, містить дві найважливіші складові:

— верховенство держави на своїй території — влада держави є вищою державною владою, правомочна встановлювати в суспільстві правопорядок, рішення влади обов'язкові для виконання всіма її органами, посадовими особами, організаціями та населенням (у тому числі іноземцями), у власності держави зосереджуються всі засоби владного примусу (суд, армія, міліція та ін.).

Цей вид державного суверенітету формується і наповнюється реальним змістом при здійсненні найважливіших суверенних прав: права самостійно приймати власну конституцію; права законодавчої діяльності; права територіального верховенства; права створювати власну армію, здійснювати оборону країни; права мати своє громадянство; права на проведення самостійної економічної та соціальної політики; права здійснювати зовнішню політику, бути суб'єктом міжнародних відносин;

— незалежність держави у сфері міжнародного спілкування, у можливості формувати і проводити власну зовнішню політику — право бути суб'єктом міжнародних відносин, непідкорення держави владі інших держав. Така характеристика сутності суверенітету заторкує переважно політико-правовий аспект цього поняття.

У сфері зовнішніх відносин кожна держава повинна зважати на суверенітет інших держав. Тому міжнародне спілкування здійснюється у формі взаємних угод, узгоджених правил. З моменту укладення таких угод вони стають обов'язковими для цих держав і є нормами міжнародного права.

Суверенітет реалізується також у функціонуванні й розвитку представницьких, виконавчих, судових та інших органів влади.

Народний суверенітет, суб'єктом якого є народ, означає повновладдя народу на своїй території.

Національний суверенітет, суб'єктом якого є нація, передбачає повновладдя нації на своїй території, право й реальні можливості вирішувати свою долю.

У разі проживання багатьох націй і народностей на території суверенної держави національний суверенітет передбачає їх право вирішувати свою долю разом з корінною нацією. Незважаючи на глибокі та всебічні процеси у межах світового господарства, вони не повинні заперечувати або обмежувати національну культуру, мову, духовні традиції.

Поняття «суверенітет» і «суверенний», як і похідні від них категорії «державний суверенітет» тощо, відповідно до законів діалектики постійно наповнюються елементами нового змісту. Внаслідок тривалого періоду інтернаціоналізації продуктивних сил, суспільного характеру виробництва, соціальних, правових, політичних, культурних відносин тощо відбувається боротьба двох суперечливих тенденцій. Перша тенденція — це утворення моноетнічних держав, які не бажають поступатися своїм суверенітетом. Найбільше це стосується такої ознаки державного суверенітету, як державна цілісність, тобто неприпустимість відчуження від держави частини її території, непорушність кордонів, право територіального верховенства. За даними Міжнародної спілки географів, до 100-річчя ООН у її складі буде приблизно 100 нових держав.

Друга тенденція — переростання світовими інтеграційними процесами меж державних, народних і національних суверенітетів. На сучасному етапі вона виявляється в утворенні регіональних систем кількох або багатьох держав, у передаванні національними країнами все більшої кількості повноважень, прав наднаціональним органам. Реальною є можливість створення в майбутньому федеральних утворень на зразок Сполучених Штатів Європи, а в межах світового господарства — всесвітньої конфедерації держав. Переважає у межах світового господарства друга тенденція, що не суперечить домінуванню першої в окремій країні або групі країн.

Абсолютного суверенітету нині не має жодна країна світу. Вступаючи у міжнародні організації, навіть США повинні делегувати їм частину своїх суверенних прав.

Теоретичним вираженням першої тенденції є теза багатьох науковців про цілковиту абсолютність суверенітету й можливість відчуження, обмеження лише окремих суверенних прав. Другу тенденцію її прихильники намагаються обґрунтувати положеннями про обмеженість державного суверенітету й необхідність його поділу між існуючими національними державами й масштабнішими регіональними федеративними та конфедеративними утвореннями. Залежно від ступеня інтегрованості економіки, політики, права тощо у межах міжнародних організацій, від посилення чи послаблення дії інтеграційних факторів, від того, чи відбувається у певний час утворення, зміцнення або розпад імперії, поліетнічних держав, та інших факторів, посилюються або послаблюються бажання народу, нації, етнічної групи створити незалежну державу.

Взаємодія (тобто взаємозумовленість, взаємопроникнення, взаємоборотьба тощо) двох названих тенденцій визначає особливості розвитку та функціонування економічного суверенітету.

Сутність категорії «економічний суверенітет». В економічній літературі найважливішою ознакою цієї категорії називали самостійне управління економікою, або її визначення через національні інтереси. Однак ці ознаки є другорядними або похідними від наявності в руках суверенної держави, нації або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство, в тому числі природні ресурси, землю тощо. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з такою ознакою державного суверенітету, як верховенство держави на своїй території.

Економічний суверенітет України — власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання економіки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах всього населення.

Національне багатство — це сукупність створених і нагромаджених у державі працею всього суспільства матеріальних і духовних благ, рівень освіти, виробничий досвід людей, майстерність і обдарування населення, інтелект нації, а також природні ресурси. Тільки матеріальні форми національного багатства України оцінюються в 14 трлн. дол. Тому при встановленні власності українського народу на національне багатство уповноважені ним органи влади повинні регулювати розвиток усієї системи продуктивних сил: засобів і предметів праці, робочої сили, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, а також інформації. Крім того, виходячи зі змісту категорії «власність», зокрема враховуючи економічний аспект цієї категорії, вони повинні регулювати й відносини економічної власності між людьми з приводу привласнення названих елементів системи продуктивних сил в усіх сферах суспільного відтворення.

Наведене визначення глибинної сутності економічного суверенітету України може бути конкретизоване при з'ясуванні основних його цілей, структури та значення для долі українського народу. Вирішальну роль у такій конкретизації відіграє аналіз структури економічного суверенітету.