Економічна теорія

Основні шляхи розв'язання інших глобальних проблем

Головні ознаки екологічної кризи. У середині 70-х років почалася екологічна криза.

Екологічна криза — різке загострення суперечностей між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин внаслідок панування капіталістичної власності, державної власності в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо.

Найважливішими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. Внаслідок безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється кожні п'ять років), виходу людської діяльності за межі планети, в космічний простір, використання у процесі виробництва всіх елементів біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озонний шар планети поступово знищується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини заселених районів Землі, зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на планеті відбуваються майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 25 років від цих природних катаклізмів загинуло понад 3 млн. осіб. Із загостренням екологічної кризи кількість жертв від природних катастроф зростатиме. Якщо концентрація вуглецю і метану відбуватиметься такими темпами, як у 1958 р., то в наступному столітті температура на планеті підвищиться на 5°С (катастрофічним є підвищення на 1—2°С). У 2000 р. уперше почалося танення льодів Антарктиди. Британські вчені прогнозують підвищення температури на планеті до 2050 р. на 11%.

Наслідком неоколоніальної політики в країнах, що розвиваються, зокрема політики «ножиць цін» на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім тропічних, що робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життю понад 1 млрд. людей періодично загрожують повені, нестача деревного палива, виснаження ґрунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, спричинені прямо або опосередковано втратою тропічних лісів.

Важливою ознакою екологічної кризи є надлишок відходів. Проблема викидів особливо гостра за панування монополістичної власності, а також деформації соціально-економічної системи в пострадянських країнах. Так, у США підприємці в 1987 р. захоронили майже 10 млрд. кг шкідливих речовин, причому 25% таємно. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних. Експорт отруйного сміття з промислово розвинутих країн у слаборозвинуті щорічно перевищує 2 млн. т.

Значні відходи накопичуються й у Світовому океані. Щороку до нього потрапляє від 1,7 до 8,8 млн. т нафти. Океанський планктон щорічно поглинає до 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого (майже 33%) осідає на дно. Цей процес істотно впливає на вміст вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних відходів становить нині понад 3 млн. т на рік.

Неоколоніалістська політика розвинутих країн призводить до отруєння значної частини території країн, що розвиваються, небезпечними для життя речовинами. Наприклад, американські фірми щорічно експортували у слаборозвинуті країни понад 150 млн. т отрутохімікатів, використання яких на території США було заборонено. Цей процес триває. Для вирішення екологічної проблеми необхідно:

1) створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі. США та ФРН на ці заходи витрачали 2% ВНП, Японія — 3. Країни колишнього СРСР ще не мають екологічно чистої вугільної енергетики, а в США вона вже створена. Тому частка вугілля в енергобалансі США зростає, а нафти і газу — скорочується;

2) розроблення усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистота повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

3) припинення масового вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість вирубаних;

4) формування в людей екологічного світогляду, що дало б змогу розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні насамперед з погляду розв'язання екологічної проблеми, впроваджувати на всіх рівнях принципи пріоритету екологічних проблем;

5) комплексне розроблення законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчих норм про відходи. Так, у Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і фінансову допомогу підприємствам та організаціям для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведення науково-дослідних робіт у цій сфері, поширювати передовий досвід тощо. З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо;

6) збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, вони становлять понад 15% усіх капіталовкладень;

7) створення за рахунок країн, які заподіяли найбільшої шкоди планеті, своєрідного фонду екологічної безпеки для ліквідації найзагрозливіших для довкілля джерел небезпеки;

8) відповідальність усіх держав незалежно від їх соціальної системи за збереження природи і стимулювання ними за допомогою адміністративно-економічних важелів виробництва автомобілів, техніки, електростанцій тощо, які б не забруднювали навколишнє середовище, забезпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, сприяння розширенню лісових насаджень, зменшенню відходів тощо;

9) активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв'язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних з погляду сутності людини умов існування на планеті;

10) використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів; екологічних платежів за всі види забруднення довкілля; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгового дискримінуючого кредитування, оподаткування й ціноутворення; екологічного страхування та ін. У країнах ОЕСР використовують, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому числі більше 80 видів штрафів, понад 40 різних субсидій.

Паливно-енергетична та сировинна проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на планеті зростає значними темпами. Нині промисловий робітник у процесі праці озброєний енергією приблизно у 1000 кінських сил. На кожного жителя планети припадає майже 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт енергії на людину. Такого показника досягнуто лише у деяких найрозвинутіших країнах. Через це, а також через зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів світу та інші фактори їх виробництво та споживання і надалі зростатимуть, хоча енергетичні ресурси планети не безмежні. У процесі виснаження ресурсів посилюватиметься боротьба за економічний переділ світу.

Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніалістською політикою імперіалістичних держав, зокрема «політикою дешевої сировини», яка ослаблює економіку країн, що розвиваються. Якщо 15—20 років тому для придбання одного трактора країни, що розвиваються, повинні були продати приблизно 11 т цукру, то нині — понад 150 т. З 200 млрд. дол., які споживачі розвинутих капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише приблизно 30 млрд. дол.

Величезні витрати енергетичних ресурсів здійснювали в затратній економіці СРСР та країнах Східної Європи. У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.

Загрожує людству, в тому числі економіці, така невиліковна хвороба, як СНІД. За експертними даними ВООЗ, у світі нині налічується понад 40 млн. людей з діагнозом ВІЛ-інфекція, а жертвами щомісячно стає 440 тис. осіб.

Основними шляхами розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:

1) швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонця, вітру, океану та гідроенергії річок;

2) структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення — газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;

3) вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;

4) інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвиваються. Для розв'язання проблеми голоду в цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо. За даними ФАО ООН, для подвійного скорочення кількості голодуючих у світі щорічні інвестиції в сільське господарство треба збільшувати на 24 млрд. дол.;

5) істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які контролюють природні багатства. За даними експертів ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку), від трьох до шести компаній контролюють від 80 до 85% ринку міді, від 90 до 95% ринку залізної руди;

6) протиставлення об'єднаній силі розвинутих країн стратегії об'єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках;

7) списання боргів слаборозвинутих країн, сума яких перевищила 2,4 трлн. дол. Для сплати лише відсотків за ними не вистачає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів. Загалом, у 90-х роках XX ст., за даними ООН, слаборозвинуті країни втрачали понад 500 млрд. дол. щорічно (через дискримінації на різних видах ринків), що в 10 разів перевищувало обсяг отримуваної допомоги;

8) радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання допомоги цим країнам, яка здійснюється в разі виконання ними практичних рекомендацій при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірного розподілу багатств у них;

9) ліквідація тягаря гонки озброєнь, що лягає на ці країни. У країнах «третього світу» проживає майже 80% населення планети, а їхня частка у світовому виробництві — менше 20%. Водночас військові витрати цих країн досягають чверті витрат країн світу;

10) необхідність нарощування випуску готової продукції, оскільки розвинуті країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнктури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;

11) виділення розвинутими капіталістичними країнами, які десятиліттями вивозили природні ресурси слаборозвинутих країн, значних фінансових, людських та технічних ресурсів для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну монокультуру;

12) здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо).

Тісно пов'язаним зі спробами подолати глобальні проблеми є вироблення концепції ноосфери.

Концепція ноосфери В. Вернадського і формування глобальної економіки. Глобальні проблеми людства з погляду зростання ентропії (згідно з яким залишена напризволяще будь-яка система поступово дезорганізується, втрачає свою енергію і розпадається) є наслідком накопичення негативного (або ентропійного) досвіду усього людства. Тому названі заходи подолання економічної, паливно-енергетичної, сировинної, продовольчої та інших форм глобальної кризи є водночас антиентропійними процесами. У разі втілення вони стануть системоутворюючими та організуючими чинниками формування цілісної глобальної економіки, консолідації її енергії, створення загальнопланетарного синергічного ефекту, сприятимуть мобілізації антиентропійних процесів, що існують у природі, суспільстві та мисленні. Усвідомленню цих явищ і процесів значною мірою допомагає концепція ноосфери українського вченого Володимира Вернадського (1863—1945).

Поняття «ноосфера» походить від грецьких слів «ноос» (розум) і «сфера» (куля) й означає якісно новий стан біосфери Землі (її перебудови) і навколишнього простору (а отже, нової оболонки Землі), що формується під впливом розумової та фізичної діяльності людства, яку можна порівняти з могутніми природними геологічними процесами. Водночас це поняття нерозривно пов'язане з поняттям «жива речовина», яке, на думку В. Вернадського, означає сукупність усіх живих організмів біосфери (кількісно вираженої в хімічному складі, масі й енергії), що переробляють і переміщають різні види речовини (тверду, рідинну й газоподібну), акумулюють і перетворюють космічне випромінювання. Елементами живої речовини вчений називає всю водяну оболонку землі, нижню частину атмосфери (в якій існують люди, птахи, комахи, звірі), а також літосферу (верхню частину твердої оболонки землі, в якій живуть бактерії).

Діяльність людини є закономірним етапом еволюції біосфери, неминучості її трансформації в ноосферу, вирішальний чинник якої — перетворююча роль науки та соціально організованої праці людства. Зокрема, у біосфері сонячна енергія трансформується у біохімічну енергію живої речовини, яку використовує людина для задоволення матеріальних і духовних потреб. При цьому виникає найвища якісно нова форма руху матерії — соціальна, яка породжує нове джерело і форму енергії — ноосферну і біосоціальну енергію. Остання через механізм суспільного виробництва формує суспільну людину і суспільну культуру. У такій людині повинні органічно поєднуватися приватні інтереси (інтереси особистості та членів її сім'ї) з колективними, суспільними і загальнопланетарними інтересами.

Найґрунтовніше концептуальне розуміння процесу формування ноосфери, на думку В. Вернадського, дає політична економія. Оскільки рушійною силою трансформаційних процесів є суспільне виробництво і насамперед розумова праця, то основою політичної економії є трудова теорія вартості. Саме така політична економія дає змогу виявити через суспільний поділ праці значущість праці окремої людини для загального блага, залежність кожної людини-працівника від праці всіх інших людей (а отже, від кожного іншого), розкрити тісний взаємозв'язок людства. Сама праця як найвища цінність повинна бути розумною, тобто вільною і добровільною працею.

Однак явища формування ноосфери не можна аналізувати, послуговуючись лише трудовою теорією у марксистському розумінні, зокрема положенням про те, що людина, людський чинник є лише продуктом виробництва, праці (відома теза основоположників марксизму про створення людини працею). Людина, крім того, є продуктом природи, природною істотою, наділена природними силами (органами чуттів, нервами тощо), тобто закономірним результатом розвитку Всесвіту, загальнопланетарним явищем, яке продукує та реалізує у праці свою думку. Внаслідок взаємодії цих трьох складових (людської думки, людської природи і людської праці) виникає синергічний ефект, нова могутня продуктивна сила (за В. Вернадським — нова геологічна сила), яка акумулює, синтезує енергію цих складових і формує ноосферу, її сутність.

При цьому домінуючим елементом є свідомість, наукова думка, які організовують в єдине ціле різні енергетичні потоки, синтезують біохімічну енергію (на біосферному рівні акумулювалася лише енергія сонця через фотосинтез або поглинання однієї органічної речовини, в тому числі істоти, іншою), продукуючи при цьому такі принципово нові види енергії (ноосферну і біосоціальну), які діалектично заперечують попередні. Таке заперечення означає, що нові види енергії «запозичують» усе цінне і позитивне у менш розвинутих форм енергії.

Внаслідок цього у складі соціальної матерії (як якісно нового, найвищого виду матерії) та соціальної енергії з'являється надзвичайно важливий елемент — соціальна культура. Сама культура при цьому (техніко-технологічна, виробнича, культура фізичної та розумової праці тощо) відгалужується у важливу політико-економічну категорію, за допомогою якої визначається ступінь гуманізації та екологізації економіки, а її розвиток здійснюється за специфічними для цієї сфери законами.

Найширший простір для дії цих законів має ноосфера. У ній органічно поєднуються не лише приватні, колективні, суспільні та загальнопланетарні економічні інтереси, а й ціннісні духовні орієнтири. Саме лише в ноосфері найвищого рівня досягає розвиток особистості, її сутнісних сил (фізичної та розумової енергії, організаторських, творчих та інших здібностей), культури, моралі, психічних якостей тощо. Нового виміру в цій сфері набуває розвиток продуктивних сил, зокрема продуктивної праці. Такою стає насамперед наукова, творча праця, в процесі якої генеруються нові наукові ідеї, здійснюються творчі відкриття, розвивається творча активність людини і наукового колективу, мобілізуються й розширюються їх свідомість, культура, воля, енергійність. Внаслідок цього послаблюється роль матеріального і посилюється роль духовного виробництва, все більше акумулюється розум людства, який генерує і синтезує біохімічну енергію. Ось чому звільнення людини від рутинних технологічний дій, розвиток її творчого наукового потенціалу, максимальне виявлення розуму, свободу наукового пошуку В. Вернадський вважав головним принципом ноосфери. Еволюційний процес створює при цьому наукову думку соціального людства (як нову геологічну силу) і набуває особливого геологічного значення, а біосфера трансформується науковою думкою соціального людства в ноосферу, причому темпи цього процесу прискорюються. Важливо також, що «те поняття ноосфери, яке випливає з біогеохімічних уявлень, перебуває у цілковитій співзвучності з основною ідеєю, яка пронизує «науковий соціалізм», зокрема передбачає планетарне планування».

Деякі ідеї В. Вернадського поступово втілюються на практиці.