Міжнародні фінанси

Розвиток міжнародних фінансів

Міжнародні фінанси почали формуватися багато тисячоліть тому, коли з розвитком суспільства складалися перші ознаки міжнародних товарообмінних відносин.

За тих часів війни, що виникали між окремими родами, могли закінчуватися вимогами (зобов'язанням) одного роду сплатити іншому певну данину. До речі, вимоги (зобов'язання) щодо сплати не обов'язково були наслідками військових конфліктів, вони могли супроводжувати звичайні товарообмінні операції. Пізніше, зі становленням державності, такі стосунки набули форми отримання (сплати) контрибуцій, репарацій, різноманітних дарів тощо. Розвиток міжнародної торгівлі супроводжувався появою особливого суспільного прошарку торгових посередників - купців, які мали власні кошти й торгували не тільки в межах окремих держав, але й з іншими країнами.

Розробленість монетної справи, карбування феодалами власних монет та їх псування вимагали періодичного обміну одних монет на інші, особливо під час поїздок купців на іноземні ярмарки. Розвиток заморської торгівлі прискорив розвиток міняльної та вексельної справи — прообразів сучасних міжнародних фінансів, які існували у Стародавній Греції та Римі. Міняли та міняльні контори обмінювали іноземні монети на місцеві та були посередниками під час платежів. Згодом деякі з них почали надавати грошові позички. Це вже були банкіри.

У середні віки були відомі вексельні ярмарки, які супроводжували ярмарки торгові. На вексельних ярмарках зосереджувався вексельний обіг. У XIII—XIV ст. найбільшими були Шампанські (Франція, графство Шампань), а у XV—XVI ст. — Ліонські та Антверпенські (Бельгія) вексельні ярмарки.

На сучасному етапі міжнародні фінанси набули форми досить складної системи міжнародних потоків грошових коштів і пов'язаних з ними відносин.

Міжнародні фінанси є історичною категорією, яка постійно розвивається. В основі їх розвитку — об'єктивні соціально-економічні закони та закономірності.

Розвиток міжнародних грошових потоків і пов'язаних з ними відносин потребує створення певної системи управління цими процесами. На рівні окремих держав і міждержавному рівні створюються механізми контролю та регулювання міжнародних фінансів.

Для упорядкування міжнародного фінансового механізму формується міжнародне фінансове право. Воно є системою юридичних принципів і норм, які регулюють міжнародні фінансові відносини, і складається з двох підсистем: фінансового права на міждержавному рівні та норм національного фінансового права окремих країн, що регулюють міжнародні фінансові відносини цих країн. Норми останнього повинні узгоджуватися з положеннями міждержавного права.

Міждержавне фінансове право є частиною міжнародного дипломатичного та економічного права і формується у вигляді: двосторонніх і багатосторонніх угод, яких мають дотримуватися суб'єкти міжнародних відносин; міжнародних звичаїв; актів міжнародних конференцій і нарад; окремих документів міжнародних організацій.

Основні принципи сучасного міжнародного фінансового права закріплені у Статуті Організації Об'єднаних Націй (ООН) і статутах його підрозділів: Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та ін.

Розрізняють міжнародне публічне право та міжнародне приватне право, які пов'язані між собою. Частина норм міжнародного приватного права безпосередньо випливає із загальних норм міжнародного публічного права. Міжнародне приватне право відрізняється від публічного тим, що суб'єктами першого поруч з державами є фізичні та юридичні особи.

Міжнародне публічне право почало формуватися ще у стародавні часи. У XV ст. проявом цього було становлення інституту постійних дипломатичних представників. У XVI ст. більшість держав Європи мали свої постійні відомства зовнішніх відносин.

Міжнародне приватне право — це сукупність норм, які регулюють громадсько-правові відносини міжнародного характеру (майнові та пов'язані з ними немайнові відносини, а також відносини, що регулюються нормами сімейного, трудового та процесуального права).

Національне фінансове право виокремилося з державного та адміністративного права. Зазначимо, що у багатьох країнах світу, навіть високорозвинених, фінансове право ще не виділене в самостійну галузь права і грошові відносини регулюються нормами державного та адміністративного права.

В Україні з прийняттям Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991) було започатковано формування національного законодавства з питань міжнародних фінансів. Подальшого розвитку це законодавство набуло після прийняття Декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» (1993). На теперішній час окремі міжнародні фінансові відносини України регулюються також нормами її законодавства з питань бюджету, податків, кредиту, фондового ринку, банківської, страхової та інвестиційної діяльності.

Права та обов'язки суб'єктів міжнародних фінансових відносин фіксуються у конституціях країн, статутах і положеннях державних органів і суспільних організацій, установчих документах приватних підприємств.

Складовою міжнародного фінансового права є валютне законодавство. Валютне законодавство представлено системою правових норм, що регулюють порядок здійснення міжнародних розрахунків та інших операцій з валютними цінностями як всередині держави, так і поза її межами.

Міжнародна фінансова політика держави має базуватися на наукових концепціях у цій галузі, аналізі попередньої практики та вимог по- точного і стратегічного соціально-економічного розвитку як окремої країни, так і всього світу.

«Політика» є словом грецького походження і означає мистецтво управління державою. Міжнародна фінансова політика представлена сукупністю заходів і рекомендацій держави у галузі міжнародних фінансів. Юридично вона оформлюється в нормах і принципах міжнародного фінансового права.

Міжнародна фінансова політика є частиною економічної політики. Вони взаємопов'язані. Успішна фінансова політика сприяє загальному розвитку національної економіки, і навпаки — прорахунки у міжнародних фінансах уповільнюють розвиток національної економіки.

Передумовами успішної міжнародної фінансової політики є:
— належний рівень економічних знань і прогресивні погляди осіб, які приймають рішення з міжнародних фінансів і впроваджують їх у життя;
— оперативний та гнучкий механізм розробки, прийняття і виконання фінансової політики;
— стабільний та сприятливий характер міжнародних економічних відносин;
— стабільний та передбачуваний стан внутрішньої фінансово-економічної політики.

Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативних актів, оперативне керівництво та контроль з боку компетентних державних органів. У міру зростання кризових явищ спостерігається посилення державного регулювання у всіх формах.

Міжнародна фінансова політика за характером заходів і рекомендацій, а також їх наслідків може бути поділена на довгострокову (структурну) та поточну.

Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто суттєві зміни у системі міжнародних розрахунків; режимі валютних паритетів і курсів; ролі золота в міжнародних відносинах; наборі резервних (ринкових) валют; міжнародних розрахункових і платіжних засобах; завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій; методах сальдування та вирівнювання платіжних балансів; перегляді пріоритетів податкової та кредитної політики тощо.

Поточна політика — це щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримки рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем. Складовими поточної міжнародної фінансової політики є:
— валютна політика, яка включає дисконтну та девізну політику; девальвацію та ревальвацію національної валюти, політику валютних обмежень, диверсифікації валютних резервів тощо;
— податкова політика;
— кредитна політика.

Економіка є надзвичайно складним "живим організмом". Прийняття того чи іншого рішення, зокрема з питань міжнародної фінансової політики, має базуватися на розумінні складності та глибокої взаємозалежності економічних процесів. Напрями та глибина економічних змін внаслідок реалізації фінансової політики значною мірою залежать від тривалості реалізації фінансової політики, характеру фінансової політики та узгодженості фінансової політики з іншими сферами економіки.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (пониження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції були виконані у XIX ст., у 20—30-х роках XX ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. devises) — це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків. Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів по міжбанківських угодах «своп» (англ. swap — обмін).

Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або за його дорученням інші банки та державні органи продають іноземну валюту, для зниження курсу — скуповують її в обмін на національну.

Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше — золота. Ревальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

Рівень девальвації (D) і ревальвації (R) валют визначається за формулами

Д = (Кс - Кн) / Кс х 100% ;
R = (Кн - Кc) / Кc x 100%;
де: Кс — старий курс валюти, рівень девальвації або ревальвації якої обчислюється;
Кн — новий курс валюти, рівень девальвації або ревальвації якої обчислюється.

Політику валютних обмежень вперше було введено під час першої світової війни Австро-Угорщиною, Німеччиною та іншими країнами. Валютні обмеження — це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу середньострокового та довгострокового капіталу, репатріації прибутків, вивозу валютних цінностей, купівлі-продажу іноземної валюти тощо.

При валютних обмеженнях валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно пов'язана політика режиму оборотності валют.

Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називаються частково оборотними. У цьому випадку оборотність поширюється на певних держателів даної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони).

Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов'язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів — продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів шляхом включення до їх складу різних іноземних валют.

Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться в країну; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

Податкова політика може застосовуватися для обмеження надходжень у країну імпортних товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків.

Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

Кредитна політика держави може бути пов'язана: з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; з наданням кредитів іноземним позичальникам; з одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; з наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн, за держави.