Міжнародні фінанси

Поняття «валютна система» та «валюта»

Грошові відносини, що складаються на основі інтернаціоналізації господарських зв'язків, історично організувалися у формі валютних систем. Завданням будь-якої валютної системи є сприяння розвитку товарообмінних операцій. У свою чергу, міжнародні товарообмінні операції зумовили необхідність встановлення співвідношень між національними грошовими відносинами. Валютні системи і стали сукупністю правил і механізмів, які покликані забезпечувати ці співвідношення.

Існує декілька базових понять, пов'язаних з функціонуванням будь-якої валютної системи. До них належать: грошова одиниця (валюта), порядок її обміну (конвертації) на інші валюти, купівельна спроможність валюти, ціна (курс) валюти та ін. Слід зауважити, що поняття «валюта» тотожне поняттю «гроші», але в Україні перше вживається здебільшого тоді, коли мова йде про гроші, що перебувають у міжнародному обігу.

Українське законодавство до валютних цінностей відносить валюту України, іноземну валюту та монетарні метали. Під терміном «валюта України» розуміються як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені в ній. Під терміном «іноземна валюта» маються на увазі як власне іноземна валюта, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті. До монетарних металів належать золото, срібло, платина та метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.

Валютні системи можуть базуватися на міжнародних угодах, а можуть існувати і де-факто (de facto). Наприклад, у часи металевих грошей не існувало писаних правил щодо пропорцій обміну між золотими монетами різної ваги. Практика показує, що відсутність встановлених державами правил у цій галузі ставить під загрозу економічну стабільність країн.

Гроші не є звичайним товаром, держава несе відповідальність за їх вартість. Коливання цін національних грошових одиниць окремих країн можуть суттєво вплинути на економіку інших держав. Валюта (гроші) є товаром, вартість якого визначається співвідношенням попиту та пропозиції, держава не може ігнорувати процес встановлення ціни валюти.

На сучасному етапі держави організують національні, регіональні та світову валютні системи у певні правові форми. Відсутність належного державного контролю та регулювання валютних систем може ставити під загрозу добробут країн. Наприклад, хаотичні девальвації 30-х років прискорили скорочення міжнародної торгівлі та економічний спад, які, за висновками західних економістів, сприяли загостренню націоналізму та розв'язанню другої світової війни.

Валютні інтеграції у формі регіональних і світової валютних систем є наслідком широкого економічного співробітництва країн і одночасно інструментом їх подальшого економічного співробітницва.

Залежно від складу країн-учасниць розрізняють валютні системи: національні, регіональні та світову.

Національні валютні системи історично виникли раніше за інші. Кожна з них являє собою систему діючих у конкретній країні правил і механізмів забезпечення співвідношень національної валюти та іноземних валют. Юридично ці системи закріплюються у державних правових актах, що мають узгоджуватися з нормами міжнародного права.

Національна валютна система є складовою грошової системи країни. Але вона виходить за національні кордони і набуває відносної незалежності від встановлених країною-емітентом правил. Особливості кожної національної валютної системи визначаються рівнем економічного розвитку країни та станом її зовнішньоекономічних зв'язків.

Світова та регіональні валютні системи тісно пов'язані з національними валютними системами. Вони являють собою системи правил і механізмів, які забезпечують співвідношення різних валют у міжнародних відносинах.

Світова та регіональні валютні системи були створені як інструменти економічної інтеграції, що поступово розвивалися залежно від економічних потреб окремих країн та усього світу. Вони постійно змінюються й вдосконалюються.

Елементами валютної системи є умови, які забезпечують функціонування тієї чи іншої валютної системи. До елементів національної валютної системи належать:
— назва національної грошової (валютної) одиниці;
— обсяг і склад резервів валютних цінностей, тобто офіційні запаси іноземної валюти і банківських металів у центральному банку, фінансових органах країни та у закордонних банківських установах;
— паритет і курс валюти, механізм їх визначення;
— наявність (відсутність) валютних обмежень, їх форми та методи;
— умови конвертації (обміну) національної грошової одиниці;
— форми та режим кредитних інструментів, які використовуються країною у міжнародних розрахунках;
— статус органів та установ, які регулюють валютні відносини країни;
— умови функціонування валютного ринку.

Елементами світової та регіональних валютних систем є:
— назви міжнародних платіжних засобів;
— режим обміну валют (валютні паритети, валютні курси, умови конвертації валюти);
— механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародних потреб обігу товарів і послуг;
— регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків;
— режим міжнародних валютних ринків;
— міжнародні організаційні інститути та законодавство, які забезпечують функціонування валютних інструментів;
— статус міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини, а також мережа міжнародних і національних банківських установ, які здійснюють міжнародні розрахунки та кредитні операції.

Національні валютні системи базуються на відповідних національних грошових одиницях, світова та регіональні валютні системи — на одній або декількох резервних (ринкових) валютах або МРГО.

У XVI—XVIII ст. панівною формою функціонування національних валютних систем був біметалізм. У деяких країнах (Франція, Бельгія, Швейцарія, Італія) ця система проіснувала до кінця XIX ст., поки їй на зміну не прийшов монометалізм. Біметалізм є грошовою системою, в якій роль загального еквівалента закріплюється за двома благородними металами (як правило, за золотом і сріблом), передбачаються вільне карбування монет з обох металів та їх необмежений обіг.

Відомі дві форми біметалізму: 1) система паралельної валюти, коли законодавство не встановлює певного співвідношення між золотом і сріблом; золоті та срібні монети приймаються під час купівлі, продажу та інших операцій відповідно до ринкової вартості цих металів; 2) система подвійної валюти, коли держава фіксує певне співвідношення між обома металами; карбування золотих і срібних монет, прийняття їх населенням мають здійснюватися за цим співвідношенням.

Теорія та практика показують, що законодавче закріплення за обома металами ролі грошей суперечить природі грошей. Гроші — це єдиний особливий товар, який покликаний виконувати функцію загального еквівалента. При біметалізмі, незважаючи на формальну рівність обох металів, загальним еквівалентом фактично був лише один з них. Особливо нестійкою була система подвійної валюти, оскільки зафіксоване державою співвідношення вступало у протиріччя зі стихійними змінами ринкових співвідношень цих металів.

У 1526 році польський вчений Н. Коперник сформулював закон, який 1560 року остаточно доопрацював англійський фінансист Т. Грешем. Суть закону Коперника—Грешема полягає у тому, що гірші гроші витискують з обігу кращі за їх однакової, встановленої державою номінальної вартості. Дія цього закону типова для біметалізму.

У 1865 році Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія уклали угоду — Латинський монетний союз — з метою підтримки стійкості грошового обігу на базі біметалізму. Незабаром (1869) до них приєдналася Греція. Хоча Румунія, Болгарія, Іспанія, Фінляндія та Сербія формально не входили в цей союз, вони ввели аналогічну грошову систему. Країни-учасниці домовилися про запровадження єдиної грошової одиниці — франка, який дорівнював французькому франку. Вони зобов'язалися карбувати золоті та срібні монети однієї ваги і проби та приймати їх державними касами всіх країн-учасниць. Було об'явлено карбування золотих та срібних монет за співвідношення цін металів 1:15,5. У 70-х роках XIX ст. через знецінення срібла та перехід інших країн до монометалізму у країни — члени Латинського монетного союзу сунув потік срібних монет. Виникла небезпека відпливу з цих країн золота, що змусило обмежити карбування срібних монет, а з 1878 року зовсім припинити його. На цей час ринкове співвідношення ціни золота та срібла складало 1:17,8. Формальне припинення існування Латинського монетного союзу сталося 31 грудня 1926 року.

Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм — грошова система, за якою один метал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу.

Срібний монометалізм існував у Росії (1843—1852), Індії (1852— 1893), Нідерландах (1847—1875), Китаї (до 1935 p.). У більшості країн в кінці XIX ст. срібний монометалізм і біметалізм було замінено золотим монометалізмом.

Розрізняють три різновиди золотого монометалізму: золотомонетний стандарт; золотозлитковий стандарт; золотодевізний стандарт.

Золотий монометалізм (золотий стандарт) виник у середині XIX ст. без будь-яких міжнародних угод. Він був породжений необхідністю забезпечення торгових розрахунків між великими промислово розвиненими країнами того періоду в Європі та Північній Америці. Система золотого монометалізму була досить ефективною до 1914 року, коли її сильно похитнула перша світова війна. Велика депресія 30-х років продемонструвала її непристосованість до нових економічних і соціальних потреб.

Система золотого монометалізму базувалася на таких засадах:
— вартість кожної валюти визначалась вагою золота;
—обмін кожної валюти на золото гарантувався як всередині країни, так і за її межами; випуск (емісія) країною банкнот здійснювався з урахуванням її золотого запасу;
—золоті злитки могли вільно обмінюватися на монети; золото вільно імпортувалося, експортувалося та продавалося на міжнародних ринках; ринки золота та валютні ринки були взаємопов'язані;
—державні органи здійснювали валютний контроль і регулювання з метою забезпечення стабільності валюти. Так, за дефіциту платіжного балансу держава збільшувала відсоткові ставки, що сповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції) та сприяло ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нової рівноваги).

На жаль, у реальному житті система золотого монометалізму не функціонувала у повній відповідності з цими принципами. На національному рівні золото поступово витискувалося з обігу, а на заміну йому з'являлися паперові знаки вартості. Співвідношення змінювалося на користь останніх. Наприклад, у США, Великобританії та Франції 1815 року воно становило 3:1; 1860 — 1:1; а 1885 року — 1:3. Якщо 1872 року золото складало 28% грошової маси США, Франції та Великобританії проти 13% монет та 59% банкнот і депозитів, то 1913 року частка золота зменшилася до 10%, монети становили 3%, а банкноти та депозити — 87%.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. золото як міжнародний засіб розрахунків постійно відчувало сильну конкуренцію з боку фунта стерлінгів та векселя через активну діяльність Лондонського Сіті. У валютних резервах дедалі більшу роль почали відігравати іноземні валюти при зменшенні частки золота. Частка іноземних валют за період з 1880 до 1913 року збільшилася з 6% до приблизно 20%. У 1913 році грошова маса лише на 17% забезпечувалась офіційними резервами золота.

У роки першої світової війни золотомонетний стандарт було відмінено більшістю країн. По війні у багатьох країнах вводяться дещо змінені форми золотого монометалізму. Зокрема, у Великобританії та Франції впроваджується золотозлитковий стандарт. При золотозлитковому стандарті банкноти обмінювалися на золоті злитки.

Після першої світової війни, на початку 20-х років XX ст., було рекомендовано перейти до золотодевізного стандарту. Центральні банки заохочувалися включати до складу своїх резервів одночасно із золотом валюти, що конвертуються у золото, як забезпечення банкнотної емісії. Золото нарівні з конвертованими валютами залишилося засобом розрахунків по міжнародних операціях. Але його було виключено з внутрішніх операцій, та оборотність банкнот у золото для резидентів більше не забезпечувалася (за винятком особливих випадків конвертація була у злитки).

Золотодевізна система здобула визнання на Генуезькій конференції, що відбулася 10—19 квітня 1922 року в Генуї.

У ній взяли участь представники 33 європейських країн і спостерігачі від США, працювали комісії з питань політики, фінансів та транспорту. Угодою, підписаною на конференції, вперше офіційно було оформлено світову валютну систему, яка після конференції мала базуватися на золоті та девізах провідних країн.