Міжнародні фінанси

Ринок ф'ючерсів

Ф'ючерсні операції здійснюються на товарних і фондових біржах. Основною метою ф'ючерсної угоди є отримання різниці в цінах (курсах) активів на момент закінчення угоди. Всі розрахунки за ф'ючерсними угодами здійснюються через клірингову (розрахункову) палату. Вона стає посередником між продавцем і покупцем і гарантом виконання зобов'язань. До початку операції у клірингову палату вноситься певна (невелика) сума, яка є гарантією виконання угоди. Більшість ф'ючерсних операцій не закінчуються поставкою фінансового активу, який був об'єктом угоди. Головною метою таких операцій є хеджування (страхування) поточних активів або зобов'язань від зміни їх цін.

Рух курсів валют на спотовому та ф'ючерсному ринках практично синхронний. Характерні риси ринку ф'ючерсів такі:
— торгівля ф'ючерсними угодами здійснюється на біржах через брокерські фірми, які є членами біржі;
— відсутній ризик втрати активу клієнта у разі банкрутства брокерської компанії, оскільки облік і зберігання цих активів здійснюється незалежно від брокера кліринговою корпорацією, що обслуговує біржу;
— використовується єдина спеціалізована система клірингу, яка підвищує безпеку та швидкість розрахунків;
— операції на ринку ф'ючерсів можливі із значно меншими, ніж на міжбанківському ринку, сумами (від $5 тис);
— продаж чи купівля валюти здійснюється, як правило, за долари США;
— торгівля здійснюється стандартними лотами (угодами);
— ф'ючерсна угода підлягає ліквідації у наперед обумовлений термін;
— при купівлі / продажу угоди (відкриття валютної позиції) на рахунку клієнта у кліринговій компанії блокується певна сума страхового депозиту (як правило, $1,5 тис. — 2,0 тис. за кожну відкриту угоду);
— при закритті позиції сума повертається клієнту;
— існує можливість підтримування відкритих позицій протягом тривалого часу (близько 9—12 місяців);
— ринок ф'ючерсів дає змогу здійснювати торгівлю не тільки валютними угодами, але й угодами на інші види товарів (індекси, ставки, сільськогосподарська продукція, метали та ін.).

З сировинними товарами ф'ючерсні операції здійснюються з другої половини XIX ст. Торгівля фінансовими ф'ючерсами почалася 16 травня 1972 року, коли були введені контракти по сімох валютах на нещодавно сформованомч Міжнародному фінансовому ринку (International Monetary Market. IMM) — підрозділі Чиказької ф'ючерсної біржі (Chicago Morcantile Exchange, CME). З 1972 року проводяться й ф'ючерсні операції із золотом.

З 1975 року здійснюються операції по процентних ф'ючерсах із сертифікатами, векселями, облігаціями та депозитами; 1982 року об'єктом ф'ючерсних угод стали фондові індекси, які базувалися на індексі Standard and Poor's 500 (S&P500).

Ринки, на яких укладаються ф'ючерсні угоди, як правило, мають певні відмінності, не властиві іншим фінансовим ринкам, а саме:
— торгівля фінансовими ф'ючерсними контрактами здійснюється голосом на централізованій регульованій біржі;
— контракти надзвичайно стандартизовані, угоди укладаються в конкретні місяці на конкретний обсяг;
— основні цінні папери постачаються через розрахункову (клірингову) систему, а розрахункова палата гарантує виконання контрактів, укладених між її членами;
— фактична поставка фінансових інструментів по фінансових ф'ючерсних угодах, як правило, трапляється рідко;
— термінові фінансові угоди мають бути високоліквідними, у противному разі вони мають тенденцію «вмирати»;
— витрати, пов'язані з укладанням угоди, на ринках, де прийнята практика відкритого оголошення, зазвичай бувають дуже низькими.

Нерідко, коли мова йде про ф'ючерси, однією з їх вад називають негнучкість порівняно з міжбанківською системою. Адже біржі мають обмежену кількість розрахункових днів, в які неврегульовані контракти (тобто такі, що не покриті протилежною угодою з таким самим терміном погашення) мають поставлятися та акцептуватися розрахунковою палатою. З цієї причини біржі фінансових ф'ючерсів ніколи не зможуть взяти на себе функції нормального відкритого ринку. Але вони доповнюють обсяг послуг, необхідних на сучасному етапі фінансовим колам. Є різні точки зору щодо обмеженості розрахункових днів на біржі (чотири, шість або вісім): одні вважають це великою вадою, інші — однією з сильних рис біржової системи.

Валютний опціон є угодою, за якою інвестор має право (а не обов'язок) здійснити обмін валют. Вадою опціону є те, що інвестор повинен платити високу надбавку, щоб заохотити іншу сторону підписати таку угоду. Існує декілька понять, пов'язаних з опціонами. Власник опціону — це особа, яка придбала опціон і якій надано право купити / продати у зазначений термін певну кількість валюти за обумовленим курсом. Продавець опціону — це особа, яка продає право на купівлю («опціон кол») або продаж («опціон пут») валюти.

Ціна виконання опціону — це ціна, яку власник опціону повинен сплатити, якщо вирішить реалізувати своє право купити / продати певну кількість валюти. Наприклад, придбано опціон на купівлю через два тижні 3,4 тис. фунтів стерлінгів по ціні $1,92 за кожний фунт стерлінгів.

Внутрішня вартість опціону — це різниця між тією величиною, яку треба було б заплатити за валюту (ринковий обмінний курс) без опціону, та тією, яку платять, скориставшись опціоном (ціною виконання). Наприклад, 1 фунт стерлінгів продається на ринку за $2. Внутрішня вартість опціону складе $0,08 за фунт, тобто ($2 - $1,92). Оскільки опціон не є обов'язковим для виконання, його внутрішня вартість не може бути величиною від'ємною. Надбавка (премія) до опціону — це різниця між ринковою ціною опціону та його внутрішньою вартістю. Наприклад, якщо опціон продається за $0,14 за фунт, то премія складає $0,06 за фунт, тобто $0,14-$0,08.

Опціонні операції вигідні за курсових коливань, що перевищують розмір премії. Опціонами торгують як на біржовому ринку, так і на міжбанківському. При сприятливому русі цін власник опціону може скористатися правом купити / продати валюту за умовою опціону, а при несприятливому — ні. У останньому випадку ним буде втрачено суму (премію), сплачену за придбання опціону. Основною метою операцій з опціонами є хеджування та спекуляція.

Євроринки набули світового масштабу. На них задіяні найбільші міжнародні банки, фінансові центри та всі конвертовані валюти. На цих ринках здійснюються операції з різноманітними фінансовими інструментами у валютах, відмінних від валюти країни, в якій розміщуються банки, що здійснюють ці операції. Такі ринки народжені не урядовими рішеннями, а потребами інвесторів і користувачів інвестицій, їх операції не є об'єктом державного валютного та податкового регулювання даної країни.

З'явившись на світ у Європі у 50-х роках XX ст., надалі євроринки завоювали весь світ. Лондон, Люксембург, Париж, Брюссель і Цюрих були колисками євровалют. До них швидко приєднались азійські фінансові центри — Сінгапур і Гонконг, центри офшор Нассау та Кайманових островів. З початку 80-х років Нью-Йорк став центром євроринків із створенням «вільних» зон міжнародних банківських послуг. Наприкінці 1986 року було створено міжнародний фінансовий ринок у Токіо.

Сучасний прогрес у галузі комунікацій значною мірою делокалізував операції євроринку. Тільки бухгалтерський облік, фіксуючи проведення операцій конкретним учасником євроринку, дає змогу локалізувати їх у момент здійснення. Банки мають змогу виконувати арбітражні валютні операції саме завдяки бухгалтерським записам.

До єврогрошей (євровалюти) належать кошти, які банк:
— отримує у вигляді депозитів у валюті, відмінній від валюти країни, в якій розміщується цей банк;
— позичає своїм клієнтам у валюті, відмінній від валюти країни, де розміщується цей банк.

Мова йде лише про конвертовані валюти та міжнародні розрахункові грошові одиниці (наприклад СДР або, до недавнього часу, екю). Комерційні банки, які реєструють у своєму балансі подібні операції, є євробанками. Будь-яка банківська установа може відігравати роль євробанкіра у тій частині своїх операцій з валютою, в якій ця установа здійснює відповідні операції на території, розташованій за межами країни походження даної валюти.

Євроринок — це світовий фінансовий ринок, на якому операції з різноманітними фінансовими інструментами здійснюються у євровалютах. Цей ринок включає декілька секторів, а саме:
— єврогрошовий ринок, тобто власне ринок євровалют, де представлені короткострокові (до одного року) міжбанківські депозити;
— ринок банківських єврокредитів, тобто середньострокових (на 2—10 років) кредитів, які оформлюються кредитними угодами;
— ринок капіталів, який на сучасному етапі представлений в основному ринком єврооблігацій, але існують також євроакції, євровекселі та ін.

Ринок євровалют і ринок єврооблігацій дуже залежні один від одного.

На євроринку банківських кредитів надаються середньо- та довгострокові кредити зі змінною (плаваючою) ставкою, так звані ролловерні (ролл-оверні), або відновлювальні (револьверні) кредити. За цими кредитами кожні три або шість місяців відсоткові ставки переглядаються залежно від базової ставки. Базовою ставкою, що використовується в єврокредитах, є середні ставки, за якими першокласні банки надають позики у євровалютах іншим першокласним банкам шляхом розміщення в них депозитів. До базових належать ставки ЛІБОР (London Interbank Offered Rate), ПІБОР (Paris Interbank Offered Rate), СІБОР (Singapur Interbank Offered Rate) та ін. Ставка, що реально сплачується позичальником, розраховується додаванням до базової ставки маржі за ризик і комісійних за надання позики (тобто спреду). Ці єврокредити найчастіше надаються в межах банківських синдикатів та пулів на термін 2 — 10 років у розмірі від 20—30 млн до 1—2 млрд доларів.

Євровалюти — це іноземні валюти, в яких банки здійснюють безготівкові операції за межами країн—емітентів цих валют. Порівняно з національними валютними ринками характерними рисами ринку євровалют є:
— великі розміри та відсутність чітких кордонів. Ринок євровалют охоплює приблизно 500 провідних банків, розташованих у фінансових центрах різних континентів;
— інституційна особливість ринку — виділення категорії євробанків і міжнародних банківських консорціумів;
— універсальність ринку. На ньому здійснюються конверсійні депозитні, кредитні та інші валютні операції;
— існування специфічних відсоткових ставок, відносно самостійних щодо національних ставок. Складовими ставок євроринку є постійний елемент — надбавка «спред» (премія за банківські послуги) та змінний елемент — ставки ЛІБОР, ПІБОР, СІБОР та ін.;
— спрощена процедура здійснення угод (вони можуть укладатися по телефону, факсу, електронній пошті з обміном у той же день підтвердженням; не вимагається забезпечення, гарантією є авторитет банку);
— відсутність державного контролю за діяльністю євроринку;
— більша прибутковість операцій у євровалютах, ніж у національних валютах; ставки по євродепозитах вищі, а по єврокредитах — нижчі, оскільки відсутня система обов'язкового резервування коштів для євродепозитів і не стягуються податки на відсотки, отримані банками за наданими єврокредитами.