Міжнародні фінанси

Еволюція вивозу капіталу

Вивіз (експорт) капіталу є вивозом капіталу у грошовій та товарній формах. За характером власності капітал, що експортується, може бути приватним і державним.

Існує класифікація, за якою експорт капіталу поділяється на:
— вивіз підприємницького капіталу, тобто розміщення капіталу в акції та інші цінні папери, що забезпечують право власності на активи підприємства—емітента цих паперів;
— вивіз позичкового капіталу у вигляді надання позик, кредитів, внесення коштів на поточні рахунки в іноземних банках.

Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції є такими капіталовкладеннями у закордонні підприємства, які забезпечують контроль над цими підприємствами. Портфельні інвестиції не забезпечують такого контролю.

Інтенсивність, напрямки та структура вивозу капіталу залежать від стану світової економіки, економіки та політики окремих країн, характеру міжнародних зв'язків. Аналіз історії експорту капіталу показує, що його хвилі перебувають у тісному кореляційному зв'язку з «великими циклами кон'юнктури» М. Д. Кондратьєва (1892—1938). Перша хвиля вивозу капіталу (капітал йшов у напрямку з Англії) припадала на 20-ті роки XIX ст. Тоді майже 2/3 іноземних цінних паперів, що оберталися на Лондонській біржі, емітувалися країнами, які належали до периферії тодішнього світового господарства (Латинська Америка, Греція, Іспанія). Кінець першій хвилі вивозу капіталу поклала економічна криза, яка розпочалася в Англії 1825 року.

Початок другої хвилі експорту капіталу припадає на 60-ті роки XIX ст. Після світової економічної кризи 1873 року повторилася приблизно така сама картина, що й у 1820-х роках. Обсяги нових іноземних емісій на Лондонській біржі різко впали. Зростання почалося лише у середині 90-х років XIX ст. Апогею вивіз капіталу досяг у 1910-х роках. Після перерви, спричиненої першою світовою війною, експорт відновився у 20-х роках і був припинений з настанням світової кризи 30-х років. До кінця 1950-х років міжнародний рух капіталів залишався досить обмеженим. Повоєнний економічний стан країн не сприяв розвитку справжніх міжнародних фінансових відносин. З провідних промислово розвинутих країн лише США мали позитивне сальдо національних накопичень, що давало їм змогу зробити суттєвий внесок у фінансування інших країн. У цей час США відігравали основну роль у вивозі капіталу, фінансуванні міжнародних програм. Повоєнна відбудова європейської та японської економіки, а також розвиток «третього світу» базувалися на залученні зовнішніх джерел фінансування, передусім капіталів із США. Торгівля з соціалістичними країнами через холодну війну майже повністю припинилася. За таких обставин міжнародний рух капіталів носив обмежений та односторонній характер.

Наприкінці 50-х і в 60-х роках спостерігалася четверта хвиля експорту капіталу. Вона характеризувалася зростанням обсягів міжнародного руху приватного капіталу. Досягнувши максимуму наприкінці 70-х — на початку 80-х років ця хвиля обірвалася з початком боргової кризи 1982 року. З кінця 50-х років спостерігалась активізація міжнародної фінансової, у тому числі банківської, діяльності, яка базувалася на відродженні європейської та японської економіки з одночасним поступовим спадом американського домінування та на поверненні до конвертованості валют провідних промислово розвинутих країн. Протягом наступних 30 років вивіз капіталу розвивався під впливом збільшення обсягів світової торговлі, лібералізації національної економічної політики провідних промислово розвинутих країн, інтернаціоналізації банків і прогресу інформаційних технологій.

У 90-х роках XX ст. у зв'язку із розпадом Радянського Союзу й великими соціально-економічними та політичними змінами у країнах колишнього соціалістичного табору на карті світу виникає багато нових держав, спостерігається лібералізація їх зовнішньоекономічної політики. Економіка цих країн стає відкритішою. Ці процеси внесли свої корективи у обсяги, напрямки та структуру міжнародних потоків капіталу. Зростання обсягів міжнародних потоків капіталу сприяє загальному економічному прогресу, але водночас для світової економіки виникають додаткові можливості появи нових ризиків. Це зумовлює необхідність контролю та регулювання з боку державних органів процесів вивозу капіталу та міжнародних інвестицій.

Іноземні інвестиції являють собою всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти інвестування іноземними інвесторами підприємницької та інших видій діяльності з метою отримання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту. Іноземні інвестори є суб'єктами міжнародних економічних відносин, котрі вкладають власні та запозичені кошти в об'єкти інвестування. Фінансування іноземних інвестицій здійснюється через банки, ощадні каси, страхові компанії, інвестиційні компанії, пенсійні фонди тощо.

На сучасному етапі середній рівень прибутковості іноземних інвестицій у світі складає 12—14% річних. У країнах з перехідною економікою ця цифра може бути від 40 до 150% і навіть більше, однак ризик таких вкладень набагато вищий. До майнових та інтелектуальних цінностей, що можуть бути інвестовані, належать:
— гроші, цільові банківські депозити, паї, акції та інші цінні папери;
— рухоме та нерухоме майно;
— майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
— сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, які необхідні для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентовані («ноу-хау»);
— права користування майном, а також інші майнові права;
— інші цінності.

Міжнародна інвестиційна діяльність здійснюється іноземними фізичними та юридичними особами, а також державами. Іноземні інвестори можуть бути вкладниками, кредиторами, покупцями, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Починаючи з 80-х років XX ст. у зв'язку із поступовою відміною валютних обмежень у промислово розвинутих країнах та відкриттям національних фінансових ринків для іноземних інвестицій спостерігається посилення інтеграції західної економіки. Іноземні інвестиції все більше починають сприйматися як такі, що сприяють припливу іноземної валюти в країну, поліпшуючи її платіжний баланс та збільшуючи в перспективі кількість робочих місць, зміцнюючи експортний потенціал та зменшуючи імпорт, забезпечуючи довготривалий потік короткострокових та довгострокових іноземних заощаджень. Усе це сприяє розвитку економіки.

Аналіз напрямів іноземного інвестування виявляє дуже великий потік інвестицій у промислово розвинуті країни Європи та США і порівняно малий обсяг іноземних інвестицій у Японію. Більш того, з 1980-х років Японія стає найбільшим іноземним інвестором. Країни «третього світу» в міру поліпшення в них політичної ситуації або відпрацювання міжнародних механізмів захисту від некомерційних ризиків стають дедалі привабливішим місцем розміщення іноземних інвестицій. Збільшення потоку капіталу в країни, що розвиваються, зумовлене великим попитом на іноземні інвестиції саме у цих регіонах.

Характерною рисою будь-якої перехідної економіки є недостатній рівень внутрішніх накопичень, а отже, велика залежність від іноземного капіталу. Хоча збільшення іноземних інвестицій в ту чи іншу країну з перехідною економікою і є певною мірою індикатором зарубіжного визнання того, що у країни є майбутнє, слід пам'ятати, що ні в якому разі приплив іноземного капіталу не зменшує необхідність і значимість внутрішніх накопичень у цій країні.

Вивіз капіталу, а отже, й іноземні інвестиції здійснюються як приватним, так і державним сектором. У тих країнах, де частка державної власності вища, спостерігається більша роль держави у міжнародному інвестуванні. Статистика показує, що 90% надходжень капіталу у країни, що розвиваються, забезпечується приватним капіталом, а 10% — міжурядовими кредитами та фондами міжнародних фінансових організацій.

Приватні та державні інвестиції різняться між собою за напрямками, метою та джерелами фінансування. Приватні інвестиції спрямовуються у країни та галузі господарства, де очікуються найбільші прибутки та найменший ризик. Держава бере на себе тягар інвестування у більш ризикові регіони та менш прибуткові галузі, створюючи для приватного сектора сприятливі умови. Джерелами фінансування приватних інвестицій є власний та запозичений капітал, а державних — кошти державного бюджету, тобто, в основному, податки.

У 1996 році прийнято Закон України «Про режим іноземного інвестування», в якому даються визначення багатьох понять, пов'язаних з іноземним інвестуванням.

Іноземні інвестиції — це цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Іноземними інвесторами для України є:
— юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України;
— фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території України і не обмежені у дієздатності;
— іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
— інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визначаються такими відповідно до законодавства України.

В Україні підприємством з іноземними інвестиціями вважається підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми господарювання, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10%.

В Україні іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді:
— іноземної валюти, що визнається НБУ як конвертована;
— валюти України - при реінвестиціях в об'єкти первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування за умови сплати податку на прибуток;
— будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
— акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав, виражених у конвертованій валюті;
— грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті;
— будь-яких прав інтелектуальної власності;
— прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів;
— інших цінностей відповідно до законодавства.
Іноземні інвестиції в Україні можуть здійснюватись у таких формах:
— часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
— створення підприємства, що повністю належить іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
— придбання нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
— придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
— придбання інших майнових прав;
— в інших формах, які не заборонені законодавством, в тому числі без створення юридичної особи, на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

На підставі концесійних договорів іноземним інвесторам може бути надано право на розробку та освоєння природних ресурсів і проведення господарської діяльності, пов'язаної з використанням об'єктів, що належать державі. Термін дії концесійного договору визначається залежно від характеру та умов концесії, але не може перебільшувати 99 років.

Концесія — це договір на надання державою в експлуатацію приватним підприємствам, іноземним інвесторам промислових підприємств або ділянок землі з правом видобутку корисних копалин, будівництва різноманітних споруд та ін.; саме підприємство, організоване на засадах такого договору.