Етнічна історія України

Післямова

Отже, шановний читачу, ти здійснив огляд минулого українського народу через призму його етнічної сутності, особливості соціально-культурного життя та духовності на різних етапах історичного розвитку. Йдучи слідом за Михайлом Грушевським, беручи до уваги наукові напрацювання багатьох українських археологів, приймаючи етнічну спільність як явище об'єктивне, що виявляє себе специфічною матеріальною і духовною культурою, мовою, чуттям близькоспорідненості саме з усіма носіями цієї спільності, автор поділяє той погляд, що український етнос як південні руси східнослов'янського простору став виокремлюватися зі загальнослов'янської спільності від середини І тис. н. е., тоді ж, коли на тлі слов'янського масиву почали виділятися чехи (богемці), болгари, ляхи й інші етноси.

Українська, а також російська історіографія радянського часу ідентифікувала руське населення не лише додержавного періоду, а й доби давньої Руської держави як єдину "древнерусскую народность". При цьому історики не брали до уваги очевидні історичні факти про відмінні висхідні етнічні субстрати формування русів Півдня Русі, Заходу та Північного Сходу Русі, а дивилися на "народность" як на історичну спільність крізь призму спільності державного життя панівної соціально-політичної еліти, єдиної офіційної церковнослов'янської мови, спільних рис культури панівної верхівки держави, в тому числі на етапі феодальної роздрібленості, спільного етноніма русів. У російській історіографії дореволюційного часу була течія, яку уособлювали М. Погодін і його послідовники, що інтерпретувала "руських" Середнього Подніпров'я етапу давньої руської державності як виключно проторосіян, "русских", тобто як прямих предків великоросів. "Малороссийское же племя" нібито почало творитися десь лише XV ст., після припинення золотоординського поневолення, коли в Подніпров'я почали повертатися нащадки частини київських втікачів від татар XIII ст., і змішуватися з бродячими на південноруських околицях половцями, торками, печенігами, берендеями і под.

Історичні факти про особливості мови народної маси, традиційної культури населення незаперечно засвідчують, що в етнокультурному сенсі руси півдня Русі володіли багатьма такими ознаками, які виявляли тяглість у сфері народної культури та побуту українського народу в наступні століття і мають продовження в українській сучасності. "Українські" особливості мови київського оточення переписувачів церковнослов'янських книг XI—XII ст. підтверджують навіть сучасні адепти "єдиної давньоруської народності", як це, наприклад, робить незаперечний знавець Київської Русі академік П. Толочко у праці "Древнерусская народность: воображаемая или реальная", виданій 2005 р. у Санкт-Петербурзі.

На жаль, думка нашого національного "батька історії" М. Грушевського про те, що "порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр." [1, с. 18], ревізується не лише багатьма російськими істориками, а й їх українськими підспівувачами. Деякі зі сучасних українських істориків ідуть ще далі, пишучи, наприклад: у XV ст. "з амфорної Русі" почав вичленовуватися "український народ" [4, с. 25].

Очевидно, що подібні твердження повинні б мати певне фактологічне підґрунтя. Адже їх роблять загалом серйозні дослідники. Певною мірою про пошук такого підґрунтя не забувають, хоча при цьому допускаються серйозної методологічної помилки. Вони ніби хочуть обґрунтувати одними і тими самими історичними фактами як процеси формування політичної думки і політичних структур, так і етнічний розвиток народу. В першому випадку провідне значення мав суб'єктивний фактор, творчість і діяння просвітителів, громадських діячів і вождів маси, фахова освіта й професійна культура. Фактори ж, що визначали появу етносу на ранніх етапах його розвитку, були об'єктивними, оскільки привносилися в людське середовище навколишньою природою, географією розселення, що в свою чергу диктували характер занять і вірувань, а також і формування елементів традиційної культури, контактування з іншими ранніми спільнотами, у тому числі й чужої етнічної віднесеності.

Спостерігаємо, що часто впродовж віків "етнічний організм", за висловом І. Франка [3, с. 144], дуже консервативний, а чинники державно-політичних структур, у засягу яких опинився етнічний організм, частіше ковзають по його поверхні, не зачіпаючи традиційних устоїв і основних етновизначальних рис. Лише цим можна пояснити явище виживання і збереження українського етносу, який від XIII до XX ст. багато разів розривався на частини різними чужинецькими загарбниками, але зберіг при тому свою мовну і традиційно-культурну єдність. Як тільки національні романтики першої половини XIX ст. виявили інтерес до пізнання етнічної сутності свого народу, вони відкрили навдивовижу єдиний і скристалізований феномен української традиційної культури і мови на просторі від Кубані до Надсянння, від Сівера і до так званої Угорської Русі. Локальні діалекти, звичаєві норми й обряди і навіть антропологічні ознаки чи не на всіх ділянках етнокультури не характеризувалися більшими амплітудами, ніж у тих європейських народів, які з усією очевидністю випереджали українців у своєму національно-культурному розвитку. Тисячолітнє перебування частин українського етносу в зонах впливу різних чужинських держав не зруйнувало його етнокультурної єдності.

Відстоюючи факт наявності внутрі кожного етносу могутнього запасу опірності зовнішнім, зокрема політичним впливам, одночасно і на прикладі етнічної історії України мусимо констатувати, що ті впливи неодноразово деформували етнічний організм, зокрема його етносоціальну структуру, професійну культуру, відривали від національного тіла елітні верстви і тим самим позбавляли поневолений етнос соціального джерела підтримки і захисту передових форм національного життя і їх розвитку. Таке відбувалося на західноукраїнських землях, що у XIV ст. опинилися у складі Польської корони; на території майже усієї України після Люблінської унії 1569 p., на Правобережжі від середини XVII і до початку XVIII ст., де було знищено козацький стан, а всю українську етнічну масу загнано в соціальну нішу панщизняних селян з частковою присутністю духовенства східного обряду; на Лівобережжі від середини XVII ст., де козацьку старшину "перековували" на російських дворян.

Незважаючи на такі процеси, у XIX ст. в етнічному розвитку українського народу розпочалися глибокі духовні та структурні зміни, що знаменували переростання скристалізованої у культурно-побутовому відношенні, але політично аморфної етнічної маси на модерну націю як соціальну спільність буржуазної доби. На тлі загальноєвропейських романтичних захоплень поетів і філософів витоками та давніми діяннями власних народів освічені нащадки козацької старовини на Слобожанщині й колишній Гетьманщині, вихідці зі священичих родин у Галичині все більше звертають свою увагу на історичне минуле Русі, козацької вольниці, пізнання національної душі, народної пісні, звичаїв і обрядів, традицій власного етносу в усій їхній привабливості. В етнічній масі, що досі інтуїтивно усвідомлювала себе просто відмінною від своїх сусідів або непрошених пришельців, стало зароджуватися й утверджуватися загальне відчуття етнічної самоідентифікації, а з ним — і усвідомлення спільного обов'язку об'єднуватися в організаційні структури народу, покликані не просто захищати його інтереси, — у перспективі мобілізувати його на боротьбу за національне визволення, національну свободу і державність.

Такі заклики вже 1846—1847 pp. у Києві були сформульовані Кирило-Мефодіївським товариством, а 1848 р. — Головною Руською радою у Львові.

Попри важливість ідейно-політичного озброєння народу в його поступі від етнічної маси до нації, важлива роль належала розвитку соціальної структури, появі суспільних верств, властивих для передових націй, — національної буржуазії і робітництва, працівників інтелектуальних професій, технічних і фінансових служб, наукових кадрів, військових спеціалістів. При цьому було важливо, щоби глибокі структурні зміни на соціальному полі не вели до втрати етносом його культурно-побутових традиційних ознак: мови, національної пам'яті й менталітету. А небезпека цього на етапі поширення загальної професійної освіти та культури, зокрема таких її ланок, як періодика, кіно, радіо, телебачення й інші ЗМІ, стає в багатократ більшою. Коли формування духовного світу підростаючих поколінь відбувалось завдяки перейняттю ними традиційного досвіду української сім'ї і громади, тоді ті покоління залишалися справді інертними в етнокультурному сенсі до асиміляційної політики чужоземних поневолювачів. Коли ж у формуванні молодих людей зростає роль професійної освіти і культури, тоді все стає залежним від того, в чиїх руках перебувають і освіта, і культура. В XX ст. у так званій Радянській Україні професійна освіта й культура опинилися під егідою держави, що підступно прикривалася гаслами всесвітнього братерства народів і інтернаціоналізму, а насправді здійснювала курс на ліквідацію національних особливостей народів СРСР та уподібнення їх за мовою, культурою і духом до "великого російського народу". Не дивно, що від середини XX ст. і до кінця 80-х років відбувався прискорений процес втрати українським етносом у межах нібито власної республіки своєї національної ідентичності. Ще у 1959 р. серед українців Української РСР таких, які назвали рідною мовою російську, налічувалося 2 076 тис. осіб, або 6,5% українців республіки; у 1989 р.— уже 4578 тис. (12,2%). За переписом січня 1939 р. в Українській РСР проживало 3079 тис. росіян, що становило в тодішніх вимірах 10,43% населення республіки. За переписом 1989 р. в Українській РСР чисельність росіян досягла 11 356 тис., або ж 22,37%. Разом з російськомовними українцями, євреями, білорусами, болгарами, греками та представниками інших національностей число російськомовних в Україні досягло 1/3 населення. Українська ідентичність українців опинилася перед очевидною загрозою.

Проголошення державної незалежності України дещо призупинило цей процес, але гарантовано він не став безповоротним. Могутні політичні клани продовжують висувати вимоги надання російській мові України статусу державної. Реалізація такої вимоги поставить під загрозу українську ідентичність України взагалі. На підтримку статусу російської мови як державної в Україні виступають потужні інтелектуальні групи з числа зросійщеної технічної інтелігенції, окремих "зірок" шоу-бізнесу, "доморощених грошових мішків", а також ззовні — шовіністично налаштованої російської братії великодержавників, яка в такий спосіб змогла б раз і назавжди покінчити з сепаратизмом "малоросів".

Можлива втрата українським народом його національної ідентичності означала б його зникнення з історичної арени. Усвідомлення можливості такої перспективи української нації на сучасному етапі її розвитку мало б враховуватися у всій державотворчій, ідейно-політичній, культурній і господарській праці українських державних служб і всіх національно свідомих громадян.

Окрім узагальнених явищ етнічної історії, автор вважав за необхідне ознайомити читача ще з трьома виявами українського життя в історичні часи та у сьогоденні, які специфічно перехрещуються з історією народу. Йдеться, по-перше, про зміну в часі українських історичних етнонімів, субетнонімів і етнотопонімів, по-друге, про бачення провідними українськими антропологами антропологічних рис українців і, по-третє, про стан і характер сучасної української діаспори.

Підсумовуючи, зауважимо, що певні важливі моменти етнічної історії українського народу опинилися поза увагою нашої розвідки. Серед них — розвиток української політичної думки у XIX—XX ст., процеси вдосконалення українського правопису, згладжування діалектних особливостей розмовної мови, вплив професійної культури й освіти на традиційну культуру, життя і діяльність українських церков XX ст. та багато інших. Адже у науковому стилі про ці питання написано чимало. Важливо було б їх узагальнювати і в навчальній літературі.