Етнічна історія України

Господарське освоєння південних нижньодніпровських просторів запорозькими козаками

Лівобережне Подніпров'я у великій своїй частині було колонізоване українськими і частково російськими поселенцями в процесі заселення Слобідської України, до якої в широкому розумінні слова входила також значна територія сучасних Луганської (до р. Айдар) і Донецької областей. Вздовж р. Айдар сотенними містами на сучасній Луганщині були Білолуцьк, Осиновка, Закотне, а також Старобєжськ. До складу Ізюмського полку входили Троїцьке, Сватово, Боровське та інші поселення сучасної Луганщини, чимало поселень сучасної Донецької області. Паралельно відбувалася колонізація цих територій донськими козаками, які в 40-х роках XVII ст. заснували при впаданні в Північний Дінець річок Айдара і Борової свої опорні пункти — Боровський городок і Старий Айдар. Освоєння південних частин згаданих областей відбувалося в руслі українського колоніального просування вниз по Наддніпров'ю в XVI—XVIII ст. і колонізацією, пов'язаною з російським державним просуванням до Чорного моря у XVIII — на початку XIX ст.

Національне відвоювання нижньодніпровських просторів і Причорномор'я, їх господарське освоєння пов'язане з виникненням та існуванням Запорозької Січі. Як уже зазначалося, перші успішні дії козаків проти татарських набігів, за хроніками М. Бєльського і А. Гваньїні, припадали на кінець XV — початок XVI ст. М. Бєльський перший успішний виступ козаків проти татар відносив до 1489 р. Менглі-Гірей І скаржився московському князеві Івану III на литовських підданих, які на човнах регулярно нападали на околиці Очакова. Черкаські козаки влаштували 1500 р. засідку московському послу, але невдалу. Збереглися повідомлення про дії козаків у 1502—1503 pp., 1504, 1510, 1516 pp. [1, с. 58].

Приблизно впродовж півстоліття козацтво розвивалось як військово-соціальний і водночас служилий стан українського суспільства. У складі військових загонів, що їх формували окремі князі та вельможі, козаки відбивали ординські напади, переслідували їх під час відступу, нападали на татарські й турецькі укріплення. Вже у першій половині XVI ст. козаки зробили кілька великих успішних походів: у 1524 р. — аж до гирла Дніпра під Тамань, у 1538 р. і в 1541 р. — до Очакова. На цьому етапі особливо прославились козацькі ватажки Криштофор Кмітич, Остап Дашкевич, Яків Претфич та ін.

Однак попри козацькі дружини військового характеру, які організовували отамани з числа князівських відомих родин, велике значення у формуванні запорозького козацтва мали селяни-втікачі від кріпацької неволі, інші категорії людей, що опинялися тут, переховуючись від різних покарань або помсти. У певних місцях нижньодніпровського побережжя, на дніпровських островах ці люди робили "січі" — так звані укріплення-житла, обнесені дерев'яними розсіченими палями, які спочатку мали тимчасовий характер. Як писав М. Грушевський, "під зверхньою поволокою дрібної війни й розбійничого степового добичишукання залягала надзвичайно цінна й конструктивна економічна сільськогосподарська робота (закладання пасік і рибальство, далі скотарство, хліборобство і т. д.). Починаючи з кінця XVI в. і далі протягом всього XVII ст., українська людність воєнна і хліборобська, не рахуючись ні з якими політичними кордонами, з заборонами урядів, репресіями урядовців і поміщиків, тікаючи від поміщицької експлуатації, з лещат феодального ладу ... від репресій по програних повстаннях, густою лавою суне все далі на схід і полудень" [11, с. 23—25].

У 40-х роках XVI ст. на о. Томаківка (60 км південніше о. Хортиці) вже виникла постійна центральна козацька організація Січ, що об'єднувала окремі розкидані по краю "січі". У 1554—1555 pp. славетний козацький отаман, черкаський і канівський староста, український князь Дмитро Вишневецький на о. Мала Хортиця вибудував велику фортецю. Вона проіснувала близько двох років і була зруйнована татарами. Під проводом Д. Вишневецького козаки здійснили багато переможних походів до Перекопу, під Очаків, до гирла Дніпра. У другій половині XVI—XVIII ст. основні козацькі "січі" були побудовані у тих місцях, де в Дніпро впадає р. Самара. Високі пороги у цих місцях робили ріку несудноплавною. В річкових заплавах водилася велика кількість риби, диких птахів. Буйна трава давала змогу ховатися у них кожному, хто в цьому був зацікавлений. Однак центром усіх "січей" майже до кінця XVI ст. продовжувала залишатися Томаківська Січ, зруйнована татарами 1593 р. Після цього запорозькі козаки вибудували Січ на о. Базавлук навпроти впадання у Дніпро р. Чортомлик (поблизу теперішнього с. Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області, над Каховським водосховищем, за 30 км на південний захід від о. Томаківки). Базавлуцька, або Чортомлицька, Стара Січ проіснувала понад 110 років, поки її не зруйнував у травні 1709 р. після переходу І. Мазепи на бік Карла XII петровський воєвода Яковлєв.

Нижче нинішнього Запоріжжя у межах сучасних Запорізького, Камінсько-Дніпровського, Ореховського та Василівського районів розташовувався буйний низинний простір, що мав назву Великого Лугу, який козаки називали своїм батьком. Уже з другої половини XVI ст. у запорозьких просторах появились сотні зимівників. Вони належали багатшим козакам, у них зимувала також козацька голота. У мирний час зимівники влітку і взимку ставали базою господарської діяльності — ловлі й заготівлі риби для власного вжитку і на продаж, з часом — бджільництва, розведення коней і худоби, а відтак — городництва та землеробства. Зимівники виростали в окремі хутори і поселення, в яких все більше залишалися жити селянські сім'ї. Сюди їх вербували козацькі отамани та багаті козаки у подніпровській Україні, на Волині, Поділлі, Поліссі й Сівері, в Галицькій землі. З часом ці селянські сім'ї Запоріжжя стали важливим демографічним джерелом поповнення запорозького козацтва.

Польський уряд, який після Люблінської унії намагався поширити свою юрисдикцію і на територію Запорозької Січі, вишукував способи здійснення контролю над козаками. Для цього вище порогів будували державні замки й укріплення, щоби контролювати зв'язки Запорозької Січі з територією Київського, Брацлавського, Подільського та інших воєводств. До таких укріплень належала фортеця Кодак навпроти Кодацького порогу, яку запорожці неодноразово руйнували.

Військові урядові залоги розміщалися на о. Хортиця. "Ординація Війська Запорозького реєстрового", прийнята Польським сеймом 1638 p., висувала завдання контролювати політичне життя на Запоріжжі, ізолювати Січ від усієї України [2, с. 15]. Подібним стало ставлення до Запорозької Січі й російського уряду, коли після Андрусівського перемир'я 1667 р. Запоріжжя мало бути під спільною владою Польщі та Росії, а після "вічного миру" 1686 р. — лише Росії. У 1703 р. Петро І побудував за 30 км вище о. Базавлук кам'яну фортецю (нині Кам'янка-Дніпровська).

До засобів господарського освоєння Нижнього Подніпров'я належав чумацький промисел, у функціонуванні якого запорожці брали дуже активну участь. Ранньою весною кожного року через запорозькі місця проходили численні чумацькі валки на південь до Перекопу та на Дон. Ті, хто прямував на Дон, повертали на схід Дніпра біля гирла Самари; на Перекоп ішли аж від о. Базавлук. Запоріжжя радісно і щиро вітало чумацькі валки. Відбувалася жвава торгівля в шинках. Чумаки поповнювали провіант, воду і пашу для волів. Для валок виділявся за оплату козацький конвой. Січова канцелярія забезпечувала чумаків відповідними паперами як купців. Однак подорожі були небезпечними, зокрема на "дикому" просторі між запорозькими землями і Перекопом. На Перекопі чумаки вже користувалися правами купців і могли почувати себе безпечніше. На зворотному шляху все повторювалось. Були татарські мита і грабунки, захоплення волів або коней тощо. Однак, незважаючи на всю напруженість українсько-татарських стосунків, існувала постійно й українсько-татарська торгівля, зокрема у формі чумацтва.

З середини XVII ст. запорожці брали безпосередню участь у міжнародній торгівлі.

Як зазначає польський дослідник історії Війська Запорозького Владислав Серчик, "практично не було товару, який би не потрапляв у їх руки" [13, с. 228]. Запоріжжя з'єднувало торгівлю між Україною, Литвою, Польщею, Росією, Кримським ханством, Туреччиною, з краями Далекого Сходу. Головними торговельними центрами були Січ, Перекоп, Кафа. Торгували запорожці товарами власного виробництва, рибою, хутром, сіллю, а також полотном, залізом, зброєю, тютюном. Купували і перепродували саф'ян, саф'янове взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, червоне вино та ін. Торгівля відбувалась водними шляхами, а також сухопутними — Чорним і Муравським. У 1649 р. великі торговельні привілеї надала запорожцям Туреччина. Запорожці одержали право судноплавства Чорним і Мармуровим морями, постою без обмеження в часі у всіх портах цих морів, спорудження власних торговельних магазинів, звільнення від податків. Запоріжжю було дозволено мати в Константинополі власне торговельне представництво будувати фортечні станиці вздовж торговельного шляху від дніпрових порогів до гирла Бугу для захисту запорозьких купців. Купці отримали право викупу своїх побратимів з турецької неволі. Запорожці були посередниками у торгівлі між Туреччиною і Кримом, з одного боку, і Польщею — з іншого. Важливим був російський напрямок Запорозької торгівлі.

На час укладення союзу України з Росією в 1654 р. Запоріжжя аж до о. Базавлук було достатньо освоєним у господарському сенсі краєм, зокрема вздовж Дніпра.

З переходом Запоріжжя під повну зверхність Росії 1775 р. у дальшому господарському освоєнні нижнього Подніпров'я все більша роль почала належати зовнішній політиці російських царів. Після 1709 р. запорожці, яким вдалося уникнути розправи російських військ, спробували заснувати нову Січ у гирлі р. Кам'янки біля с. Милового, що тепер у Херсонській області. Однак царський уряд змусив козаків залишити зону російського впливу. З дозволу кримського хана козаки оселилися на нижньому лівому березі Дніпра в районі поселення Олешки (нині Цюрупинськ) і заснували там Олешківську Січ. Був перерваний зв'язок з Україною, великою і принизливою стала залежність від кримських татар. Козаки постійно думали про те, як повернутися на свої давні місця.

Вже до часу зруйнування Петром І Старої Січі у 1709 р. запорозьке козацтво сформувалось як складна військово-соціальна структура. Воно складалось не лише з центрального коша на Базавлуку, а й мала простору освоєну територію, що продовжувала жити в господарському відношенні. Ще в 1604 р. на р. Орелі запорожці заклали фортецю Царичанка, з 1704 р. розвивалося засноване запорожцями м. Торомське, з 1707 р. — Сурсько-Клевцове й ін. Тому, коли через 24 роки після погрому Січі в 1733 р. царський уряд дозволив Олешківським козакам вернутися на старі місця, вони це зробили і за 5 км від гирла р. Чортомлика, на р. Підпільній, притоці Дніпра, у 1734 р. заснували Нову Січ.

Значна освоєність великої території зумовила потребу її адміністративного поділу на паланки. На Правобережжі це були: Кодацька, Інгульська, Бугогардівська. На Лівобережжі — Самарська, Кальміуська, Орельська, Протовчанська, Прогнойська. Середина і друга половина XVIII ст. позначилися подальшим освоєнням краю. В 1737 р. недалеко від о. Хортиці, в гирлі балки Канцерки було споруджено корабельну верф, що дістала назву Запорозької. В 1740 р. засноване м. Томаківка, 1750 р. — м. Каменське (нинішній Дніпродзержинськ), 1775 р. — Славенськ, Микитин, Перевіз-Нікополь. На території сучасного Дніпропетровська виникли поселення Лоцманська Камінка (1750 p.), Дієвка (1755 p.), Сухачівка (1770 р.). У 1770 р. на місці сучасного Запоріжжя засновано Олександрівську фортецю. В 1788 р. у гирлі Інгула розпочалося будівництво Миколаєва як центру військового суднобудівництва. В 1794 р. — на місці поселення Хаджибей — розпочалося будівництво порту з трьома гаванями. В 1795 р. порт отримав назву Одеса на честь давнього грецького поселення на лівому березі Тілігульського лиману. Порт виявився надзвичайно перспективним і вже в 40-х роках XIX ст. вийшов за кількістю населення на перше місце серед міст України (60,1 тис. осіб). У Києві тоді проживало 47,4 тис., Севастополі — 41,2, Бердичеві — 35,6, Харкові — 29,4, Миколаєві — 28,7, Херсоні — 22,6 тис. населення [5, с. 53].

На території Самарської паланки на початку 60-х років XVIII ст. проживало 13 050 козаків і близько 5 тис. селян чоловічої статі [3, с. 17 (Запорізька обл.)]. На рік ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) на території запорозьких земель налічувалось 70 поселень і 1600 зимівників. У них проживало 72 тис. осіб [3, с. 17 (Дніпропетровська обл.)]. З-поміж більших і менших козацьких господарств виділялось чимало дуже великих. Наприклад, у зимівнику Орельського полковника А. Ковпака у гирлі р. Багатої утримувалось 1200 овець, 127 коней, 240 волів, 54 корови [3, с. 18 (Запорізька обл.)]. Кошовому отаману Петрові Калнишевському, який мав кілька хуторів у Самарській паланці, в 1775 р. належало 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, понад 14 тис. овець і кіз, 106 свиней [3, с. 18 (Дніпропетровська обл.)]. Військовий писар А. Глоба на Великому Лузі утримував 14 тис. голів худоби. Окрім занять господарством, запорозькі козаки завжди звертали велику увагу на розвиток освіти. При 16 церквах Запорозької Січі з 44 наприкінці XVII ст. діяли школи. Дані про освіту козаків з окремих куренів засвідчують, що майже половина з них були грамотними.