Етнічна історія України

Російське державно-політичне просування в Північному Причорномор'ї. Демографічний розвиток краю у XVIII—XIX ст.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі, розташовані на Лівобережжі Дніпра, ввійшли до складу Азовської губернії, правобережні — введені до складу створеної після ліквідації українського гетьманату 1764 р. Новоросійської губернії. Після реорганізації адміністративного поділу в 1783 р. було створено Єкатеринославське намісництво, що практично управляло землями всього колишнього Запоріжжя. У зв'язку з підготовкою до війни з Туреччиною, що почалася 1787 p., царський уряд вирішив знову використати запорозьке козацтво і в 1788 р. видав указ про заснування Війська вірних козаків, формування якого було доручено О. Суворову. В тому ж році формування отримало назву Чорноморського козацького війська. Під час війни козаків поселяли на землях між Бугом і Дністром, але 1792 р. їх було вирішено переселяти на Кубань, де вони становили основну частину Кубанського козацького війська. В 1796 р. відбулась ще одна адміністративна реорганізація. Більшість земель намісництва ввійшла до складу Новоросійської губернії, яка, в свою чергу, 1802 р. була поділена на три губернії: Єкатеринославську, Таврійську та Миколаївську. Остання через рік була перейменована на Херсонську.

Всі ці адміністративно-управлінські зміни стали наслідком військово-політичних перемог Росії над Туреччиною в останній чверті XVIII ст., приєднання Криму до Росії, воєн початку XIX ст., що супроводжувалось інтенсивним заселенням краю не лише поселенцями з України, а й іншоетнічним елементом. Ще 1752 р. російський уряд дав згоду на поселення на Правобережжі Дніпра аж до Синюхи на заході, Тясмина на півночі та верхів'ям Інгулу й Інгульця на півдні сербських військових поселенців на чолі з генералом Іваном Хорватом. Заселені землі названо Новою Сербією, яка, проте, як адміністративна одиниця через 10 років була ліквідована. У 1762 р. Катерина II видала Маніфест із закликом до іноземців поселятися в Росії. До сербів долучилися поселення болгар, молдаван, греків, німців, угорців, албанців. Після Кючук-Кайнарджійського миру, підписаного за результатами російсько-турецької війни 1768—1774 p., були знову видані укази про комплектування гусарських і пікінерських полків на новопридбаних землях (1776 р.) і Маніфест до іноземців із закликами переселятися на південь Російської держави (1785 p.).

Новим поштовхом до переселення в південні райони України стало приєднання в 1783 р. Криму до Росії, земель у Межиріччі Бугу і Дніпра (1791 p.), Бессарабії (1812 р.) і гирла Дунаю (1829 p.).

Загалом основну масу поселенців становили українці. Так, з 67 730 осіб населення Новоросії у 1763—1764 pp. на українців припадало 50 672 (74,8%), на росіян — 8164 (12,05%), на "волохів" — 6220 (9,19%), на сербів — 1410 осіб (2,08%). Поляків, болгар, мадярів, німців було від 0,89 до 0,09%. Цей стан дещо змінився до 1782 p., коли з 202 449 осіб українців було 144 754, або 71,50%, росіян — 18 426 (9,10%), "волохів" — 18 199 (8,99%), а сербів — усього 0,65%, поляків — 0,52%, інших національностей — від кількох десятків до кількох сотень осіб [6, с. 21]. У 50-х роках XIX ст. південні українські губернії продовжували розвиватися як переважно українські. На цей час у Єкатеринославській і Херсонській губерніях частка українців становила 73,52%. Причому найвищий відсоток українців був у Верхньодніпровському (98,85%), Новомосковському (94,77%), Олександрійському (91,07%) і Павлоградському (86,09%) повітах, найнижчий — у Тираспольському (54,11%). На материковій частині Таврійської губернії у Дніпровському повіті українців налічувалося 55,82%, Мелітопольському — 42,35%. Тобто, лише в одному повіті українці не мали абсолютної більшості, а лише відносну [6, с. 20].

Приєднання Північного Причорномор'я до Росії відкривало більші можливості його заселення, що тривало впродовж усієї першої половини XIX ст. Населення тут зростало інтенсивно. Достатньо сказати, що 1745 р. населення півдня України у межах майбутніх Катеринославської та Херсонської губерній налічувало 43 тис. осіб чоловічої статі. У 1795 р. цей показник зріс уже до 554,3 тис. [2, с. 516]. У 1778 р. в Олександрійському (нині Запоріжжя) повіті проживало 1920 осіб чоловічої статі, а вже через 15 років, 1793 р. — 17 244 особи [3, с. 21 (Запорізька обл.)]. На початку XIX ст. населення території між Південним Бугом і Дністром разом з Буджаком налічувало всього 30—40 тис. осіб, а станом на 1858 р. досягло 700 тис.

Одним із засобів заселення причорноморських губерній були державні пожалування земель вищим придворним чинам, дворянам військової служби, козацькій старшині. На пожалувані землі поміщики спроваджували кріпосних селян зі своїх північних маєтків, у тому числі з Росії. На землях, що управлялися казною, поселялися державні селяни. Це витворило ще до скасування кріпосного права в 1861 р. на південних землях соціальну структуру населення, яка за категоріями населення була подібною до загальноукраїнської у межах Російської держави і складалася з козаків, державних селян, духовенства, міщан та інших груп населення. Загалом же за співвідношенням соціальних груп ця структура, особливо сільського населення, була дуже відмінною від структури Правобережжя та Волині, що аж до другого, а Західної Волині — до третього поділу Польщі перебувала у складі Польщі, де сільське населення було закріпачене майже поголовно. У Новоросійській губернії станом на 1801 р. витворилась інша соціальна структура. В ній найчисельнішу групу серед селян становили різні категорії державних селян: військові поселенці, козаки, одновірці, колоністи — на них припадало 57%, "поміщицькі піддані", тобто незакріпачені селяни, що жили на поміщицьких землях, становили 36,7%, на кріпаків припадало всього 6,3% [2, с. 516]. Для порівняння наведемо дані про різні соціальні категорії населення у повітах Київського намісництва за описом намісництва 1787 р. Так, в Остерському повіті було священно- і церковнослужителів — 213, дворянських прізвищ — 81, різночинців — 81, козаків — 10 458 осіб, селян казенного відомства — 10 821, селян у володінні — 7583, різночинських і козацьких підсусідків — 910, циган — 2, а всього чоловічої статі — 30 151. Дещо іншою була структура населення у Козелецькому повіті: священно- і церковнослужителів — 170, прізвищ графських — 1, дворянських — 125, різночинців — 436, козаків — 14 771, селян казенного відомства — 1900, селян у володінні — 14 817, різночинських і козачих підсусідків — 2771, циган різного володіння — 118, всього чоловічої статі — 34 995 осіб. Аналогічні співвідношення у Переяславському повіті: козаків — 15 415, селян казенного відомства — 2677, селян у володінні — 13 484. Відповідні співвідношення землеробського населення (козаків, селян казенних, селян у володінні) були і в інших повітах: Лубенському — 15 717; 3258; 11 878; Миргородському — 15 941; 1093; 12 898; Хорольському — 13 217; 477; 17 903 та ін. [7, с. 202, 206, 210, 218—219, 225].