Етнічна історія України

Динаміка етносоціального руху населення західноукраїнських земель у 1900—1914 рр.

Зміни в чисельності українців тих територій, які входили до складу Австро-Угорської монархії, можливо зіставляти стосовно початку століття за матеріалами переписів 1900 і 1910 pp., хоч загальні тенденції руху населення на основі багатьох, але не узагальнюючих матеріалів, можуть бути ілюстровані й за періодом після 1910 р.

На відміну від української території Росії, де значний вплив на народонаселення і національний склад мало масове переселення селянства у східні регіони Російської імперії, у Східній Галичині, Північній Буковині й на Закарпатті фактором механічного впливу на чисельність населення, у тому числі українського, була еміграція в заокеанські й частково європейські держави. Крім того, на відносну частку українців негативно впливала стимульована польською адміністрацією Галичини польська сільськогосподарська колонізація зі Західної Галичини на землі польських поміщиків Східної Галичини, наплив частини поляків у Східну Галичину після поразки революції в Царстві Польському 1905—1907 pp., полонізація населення в містах.

Початок еміграції українців Австро-Угорщини датують 1870 р. Першими українськими емігрантами були вихідці з Закарпаття, хоч російські українці появилися в США через Аляску вже 1860 р. Причини еміграції з Галичини Іван Франко вбачав у соціально-економічній ситуації. В праці "Еміграція галицьких селян" він зазначав: "...Галичина перелюднена, се значить властиво, що в ній живе людність, яка при данім стані культури і при теперішнім розділі продукційних засобів, живучи головно з землі, не може добути з неї потрібного для себе виживлення" [9, т. 44, кн. 2, с. 343].

Спочатку еміграція не мала масового характеру. З Галичини, наприклад, аж до 1884 р. її річний рівень лише тричі (1881, 1883 і 1884 pp.) перевищив 1 тис. осіб. І все ж на початку 90-х років XIX ст. лише у США числилось близько 60 тис. "русинів", котрі оселилися головно у штатах Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Монтана, Колорадо. Деяка частина українців з Буковини і Закарпаття проживала в цей час у Канаді. У 90-х роках еміграція в заморські країни мала масовий характер. Найчисельнішим був потік до США. Як зазначали С. Качараба і М. Рожик, станом на 1897 р. у США вже налічувалось 150—200 тис. українців, а з 1899 до 1914 pp. у цю країну емігрувало ще 254 тис. українців [4, с. 52, 54]. У Канаді 1900 р. було 7 тис. українців, і в 1900—1914 рр. в'їхало ще 150 тис. За ці ж роки в Бразилію й Аргентину прибуло 35 тис. українців. Еміграція до Канади мала переважно характер переселення на постійне проживання. З-поміж емігрантів у Сполучені Штати певна частина — чи з заробітком, чи без такого — поверталася у рідні краї.

Український емігрант серед усіх європейських емігрантів за океан був найбіднішим. Якщо "середній" француз привозив до Америки 86,18 дол., чех — 41,6, німець — 58,87, "середній" скандинав — 69,52, то "середній" поляк прибував до США чи Канади, маючи з собою всього 14,76 дол., а українець ще менше — 14,39 дол. [10, с. 300].

Масовою сезонною еміграцію до Німеччини, Швеції, західної частини імперії характеризувались дев'яності роки. Умови найму і праці сезонних емігрантів були дуже важкими. Порівняно зі східною Україною етнодемографічна ситуація для українців західноукраїнських земель на початку XX ст. була несприятливою. Це позначилося на їх млявому чисельному зростанні.

За даними перепису 1900 р., у всій Східній Галичині (без Бжозівського переважно польського за населенням повіту) числилось 4 735 477 осіб, або ж 64,73% населення всієї Галичини (тобто Східної та Західної разом). Густота населення становили 93 особи на 1 км², а на Східній Україні — 42 особи на 1 км². Греко-католиків у Східній Галичині налічувалось 3 005 916 осіб (63,48%), римо-католиків, яких офіційна польська наука відносила до поляків, — 1 074 753 (22,70%), жителів іудейського віросповідання — 613 764 особи (12,96%). Крім того, незначну частку становило населення євангельських релігій (0,78%), православні — (0,04%), вірменські католики і православні — (0,03%) та ін.

У Західній Галичині проживало 98 187 греко-католиків, у повітах Горлицькому — 20 356, Грибовському — 9600, Ясловському — 7965, Кросненському — 13 567, Нойсандезькому — 16 662 і Ланьцутському — 5262. Кількість україномовного населення мало відрізнялася від кількості греко-католиків. Зате польськомовне населення (1 548 886 осіб у Східній Галичині, 32,71%) набагато перевищувало чисельність римських католиків. Це пояснювалося тим, що австрійські переписи не визначали окремо єврейської мови і майже всім євреям (іудеям) записували польську, українську чи німецьку мову, найбільше — польську.

На Буковині 1900 р. проживало 297,8 тис. українців (за мовою), що становило 40,8% усього населення. Румунів налічувалось 229,0 тис. (31,4%), німців — 159,5 тис. (21,84% за мовою), євреїв — 96 150 (13,17% за приналежністю до іудейської релігії). Тут густота населення становила 70 осіб на 1 км².

У Закарпатському регіоні 1900 р. проживало 411,3 тис. українців, але в комітатах, де українці становили відносну більшість, — Берег, Угоча, Уг, Марамарош — разом менше 327,3 тис.

Матеріали перепису 1910 р. відобразили значні відмінності у прирості за десятиріччя населення різних національностей. У Східній Галичині (без Бжозовського повіту) загальний приріст становив 10,94%, або ж 517 935 осіб. Населення краю досягло 5 253 412 осіб. Згаданий абсолютний приріст був значно нижчим від природного, що пояснювалося еміграцією. Польське населення (римсько-католицьке) Східної Галичини, однак, виросло до 1 285 926 осіб, або ж на 19,65%, а українське (греко-католицьке) збільшилось усього на 9,14% і досягло 3 280 699 осіб. Найменшим був приріст євреїв (6,46%), чисельність яких досягла у 1910 р. 657 640 осіб. Єврейська еміграція відносно була ще інтенсивнішою, ніж українська. Ще меншим був приріст українсько-мовного населення Східної Галичини — всього на 4,35%; польськомовне зросло на 31,84%. У Західній Галичині українське населення практично втратило будь-яку тенденцію зростання.

Швидкими темпами збільшувалося міське населення Львова (30,92%), яке досягло 1910 р. 195 796 осіб (без військовослужбовців). Переважно цей приріст відбувався за рахунок механічного припливу населення з повітів краю й інших територій — на 61,40%, за рахунок природного приросту — на 38,60%.

За національністю Львів став містом, у якому співвідношення між польською й українською частинами населення виглядало як 72,85 : 27,15 на користь поляків. Частка поляків серед усього населення міста становила 53,87%, українців — 20,08%, близько 25% — євреїв. Незважаючи на це, Львів продовжував залишатися, за образним висловом І. Франка, "серцем руського народу" [9, т. 45, с. 192].

В деяких повітах (Заліщицькому, Борщівському) еміграція призвела навіть до зменшення населення відповідно на 1,1 та 0,2%.

Неоднаковий приріст чисельності населення різних національностей пояснювався насамперед інтенсивними процесами полонізації українців під дією політичного пресу та заохочення польської сільськогосподарської колонізації. Це зумовило зміну співвідношення чисельності національностей. У 1910 р. частка українців (за приналежністю до греко-католицької релігії) знизилася до 62,45%, частка ж римських католиків зросла до 24,48%. В українському таборі звучала тривога за майбутнє українського народу в Галичині. Газета "Діло" 18(31) березня 1905 р. у статті "Австрія чи Росія" писала: "Три мільйони русинів мають проти себе силу цілої держави, а ся держава хоче руський край перемінити в Польщу тим способом, що спольщила місто і уряди. Найдальше через 15—20 літ край буде мати населення через половину польське. З польськими містами, польськими урядами, з політичною властю в польських руках. Коли се раз станеться, то руська Галичина вже ніколи на дасться назад зрущити...

Маючи проти себе сильну державу (Австро-Угорщину. — С. М.), мусимо стратити наш край в користь улюбленого Австрією народу. ...В Росії взагалі не маємо жодної парламентарної репрезентації, а в Австрії не маємо з сеї репрезентації ніякої користі... Русини в Росії бодай не дуряться і знають, що мусять винайти інші средства оборони, щоби прецінь раз стати панами у власній хаті" [1].

Тенденції етнодемографічного розвитку в Східній Галичині в 1911—1914 рр. не змінилися.

Несприятливою для українців була зміна етнодемографічної ситуації на Буковині. Тут приріст українців за десятиріччя становив усього 7,3 тис. осіб, або 2,45%. З їх абсолютною чисельністю в 305,1 тис. осіб частка серед усього населення Буковини зменшилася до 38,1%.

На Закарпатті чисельність українців досягла 447,1 тис., тобто вона збільшилася на 8,70%, що також було менше середнього показника приросту населення.

Загальний асимілятивний процес, який мав місце у Східній Галичині, був властивий і для інших західноукраїнських земель. Лише на Буковині він загрожував українцям з боку румунів, у Закарпатті — словаків і угорців.