Етнічна історія України

Перша світова війна та її вплив на населення України

З огляду на роки статистичного обліку, 1914—1917 pp. розглядаються на загальному тлі етнічного розвитку українців у 1897—1917 рр. і за змістом характеризуються особливими рисами. Війна втягнула величезну масу чоловічого населення в імперіалістичну бойню, мільйони мирного населення покидали місця мирного постійного проживання і як біженці шукали захисту від розправи над собою в далеких краях. Гинуло мирне населення у місцях фронтових дій, занепадали міста, порушився природний рух населення.

Вже з перших днів війни відбувалися жорстокі репресивні дії стосовно населення західноукраїнських земель. Австро-угорські війська, відступаючи, намагались спихнути вину за свої поразки на мирних жителів Галичини, які нібито давали росіянам секретні відомості про розташування австрійських і угорських військ. Угорські гонведи палили українські села, заарештовували тисячі селян, священиків, інтелігентів і відправляли їх у табори інтернованих. Символом знущання над українцями ввійшов в історію табір Талергоф недалеко від м. Граца.

Коли навесні 1915 р. російська армія почала відступати, залякане селянство галицьких сіл у багатьох випадках залишало свої хати, двори, села і довгими валками потягнулося на схід, назустріч холоду і пошесним хворобам, голоду і злидням, страшенним поневірянням. Лише з одного Турківського повіту на схід вирушили 5543 жителі. Були села, наприклад, Новий Яжів і Цетуля Яворівського повіту, що тікали від наступаючих австрійців цілими громадами.

Ще масовішим був потік українських біженців із Холмщини та Підляшшя, в яких за обліком населення 1910 р. числилося 463,7 тис. осіб українського населення, а після 1915 р. залишилося 20—30 тис. Газета "Кур'єр Львовскі" повідомляла 11 березня 1916 р., що восени 1915 р., коли російське військо відступало на схід, перед цим пішло з Царства Польського 1200 тис. осіб. Газета "Діло" 14 березня 1916 р. навела дані, опубліковані Російським земельним і міським союзом у справах біженців. Повідомлялося, що на кінець листопада 1915 р. загальна кількість біженців у Росії дорівнювала 2 267 274 особи, тобто близько 10—20% населення територій, з яких відступали російські війська.

Отже, газета "Діло" допускала, що кількість біженців зі Східної Галичини не повинна б налічувати більше 400 тис. осіб. Очевидно, це завищені цифри. Звіти повітових старост про біженців з їх повітів, зроблені після повернення австрійської адміністрації, не підтверджують такого великого числа. Західна частина Волині дала 175 тис. біженців. Крім українців, серед біженців було близько 1 млн поляків і євреїв. Єврейський комітет опіки над біженцями у Росії повідомляв, що він опікувався 350 тис. євреїв. Росіян серед біженців було 500 тис.

На січень 1915 р. велика кількість біженців осіла у східних українських губерніях: Катеринославській — 250 тис., Харківській — 121 тис., у Донеччині — 80 тис., а також у Таврійській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Воронезькій, і Могилівській. Значні партії осіли в Ставропольському краї, у Бессарабській і Подольській губерніях, 328 819 осіб знайшли місце у містах, зокрема по 30 тис. — у Харкові та Катеринославі. З усієї маси біженців 3/4 розмістилися в Україні. Чимало опинилося аж у Сибіру.

Сотні тисяч українців як солдатів імперіалістичних армій Австро-Угорщини і Росії загинули на фронтах. Росія впродовж імперіалістичної війни втратила вбитими 1811 тис. осіб. На "руських" (тобто на росіян, українців і білорусів) у російській армії Першої світової війни припадало серед рядового складу 76,85%, серед офіцерів — 86%, і в середньому серед усього складу армії — 78%. Допустимо, що втрати різних національностей були пропорційними їх загальній чисельності, — тоді "руських" загинуло 1431 тис. Якщо ж далі допустити, що серед них частка росіян, українців і білорусів відображала відповідні частки серед усього населення трьох національностей, тоді у війні загинуло 978 тис. росіян, 393 тис. українців і 60 тис. білорусів.

Частка українців серед усього населення Австро-Угорської імперії, за даними перепису 1910 р., становила 8,4%. Австро-Угорщина втратила у війні 1100 тис. осіб. Якби українці були подані в армії цієї держави пропорційно до свого населення і понесли відповідні втрати, то вони становили б понад 92 тис. Але, очевидно, втрати були дещо меншими, враховуючи початковий відступ австро-угорців з Галичини у серпні — вересні 1914 р., що перешкодило провести належно мобілізацію резервістів.

Значних втрат зазнало українське населення з обох боків фронту через пошесні хвороби; зменшився природний приріст.

Однак ще більші випробування випали на долю українського народу в роки громадянської війни, вже після закінчення Першої світової. На сході України громадянська війна втягнула тисячі юнаків, селян і робітників у Червону армію, також у формування Центральної Ради, гетьманату, Дієву армію Директорії, партизанські загони, націоналістичні й червоні, в анархістські формування Н. Махна. На заході, після утворення 1 листопада 1918 р. ЗУНР, почала формуватись Галицька армія, що зазнала великих втрат на українсько-польському фронті, потім — на радянському, а особливо від пошесних хвороб осені 1919 р. Галицька армія, яка перейшла через Збруч у липні 1919 р. (приблизно у 50 тис. вояків), до початку 1920 р. скоротилася майже до 20 тис. Громадянська війна стала набагато небезпечнішою від імперіалістичної. Вона супроводжувалась кривавими розправами над мирними жителями за політичні симпатії, "приховування" хліба і зброї, участь у певних формах громадського життя та ін. Ще немилосерднішою була смерть від голоду, холоду і пошесних хвороб.

У чисельних показниках українського народу як на сході, так і на заході 1917—1920 pp. дали від'ємний результат.

У 1920 р. за обліком населення в межах радянських республік налічувалося 28 375,8 тис. українців. Це на 2647,1 тис. менше, ніж у 1917 р. [7, с. 68]. Різниця значно більша, ніж кількість українців, які проживали у Західній Волині й Холмщині, що відійшли до Польщі.

Особливо разючим було зменшення населення Східної Галичини. За матеріалами польського перепису населення 1921 p., загальна чисельність населення Східної Галичини, навіть порівняно з даними перепису 1910 р., скоротилася на 478 945 осіб (на 9,12%). Якщо ж взяти до уваги природний приріст після 1910 p., включно до 1913 р., у кількості 180—200 тис. осіб, то реальні втрати населення за роки воєнного лихоліття становили 670 тис. І ці втрати припадали головно на українців і євреїв. Порівняно з 1910 р. втрати поляків дорівнювали всього 2724 особи (0,21%). Це пояснюється тим, що вже до 1921 р. польські втрати були компенсовані напливом у Східну Галичину різних чиновників та інших категорій з корінної Польщі (всього 267 тис. осіб). Українців же в 1921 р. стало менше на 348 321 особу (10,62%), ніж їх було 1910 р. Кількість євреїв зменшилась відносно ще більше — на 123 361 особу (18,88%).

На території Західної Волині 1913 р. проживало 2038 тис. осіб, в 1921 р. — 1 642 867 (зменшення на 19,38%).

З огляду на недосконалість радянського обліку населення 1920 р., а також польського перепису 1921 p., коли ще сотні тисяч біженців не повернулися у свої краї і коли українці ухилялися від перепису, вивести близькі до дійсних чисельні показники українського етносу за наслідками воєнного часу 1914—1920 pp., очевидно, було неможливо. Думається, вони були меншими від показників 1910 p., тобто друге десятиріччя XX ст. загальмувало природний процес чисельного зростання української нації.

Перші роки після цього ніби відкривали відносно сприятливі можливості кількісного зростання населення України й українців. Проте поточний облік населення радянських республік у 1921—1923 pp. давав для українців так само, як і для росіян і білорусів, порівняно з 1920 р., від'ємні показники. Наприклад, у 1923 р. чисельність українців у Радянському Союзі становила 27 869 тис. осіб, що менше, ніж за переписом 1920 р.

Головною причиною такого зменшення вже післявоєнних років став голод 1921—1922 p., який дуже болісно вдарив по Україні, зокрема її південній частині. За підрахунками Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, напередодні жнив 1922 p., кількість жителів республіки скоротилася на 235 тис., або на 1%. Вважають, проте, що це занижені дані, бо лише на Миколаївщині губернська комісія обчислювала зменшення населення на 148,4 тис. осіб, або ж на 10,5% [6, с. 32].

Інша, відносно точна чисельність українців, може бути виведена за даними радянського перепису населення 1926 р., чехословацького і румунського 1930 р. і польського переписів 1931 р. Відомі показники української еміграції в 20-х роках.