Етнічна історія України

Початок війни і приєднання Західної України до Української РСР. Радянські репресивні акції 1939—1941 pp. у західних областях Української РСР

Ще жорстокішого удару зазнали населення України й український етнос у роки Другої світової війни.

Так званий визвольний похід Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусь відкривав можливість здійснення відвічного національного завдання народу — возз'єднання в одній державі. Революційно налаштовані робітники і селяни, частина інтелігентних верств, хоч і не були позбавлені недовіри до "совєтської" влади і справжніх намірів Сталіна, загалом підтримали ідею скликання Українських Народних Зборів, вибори до яких відбулися 22 жовтня, а 26—28 жовтня 1939 р. Народні Збори у Львові прийняли Декларації про встановлення у Західній Україні радянської влади, возз'єднання Західної України з Українською РСР у складі Союзу РСР, а також про націоналізацію великої промисловості та про конфіскацію поміщицького землеволодіння і розподіл землі серед селян.

Народні Збори, безсумнівно, виразили волю народу Західної України. Їх рішення творили юридичну основу державної єдності українських земель, а також стали фактором, який використала радянська зовнішня політика в роки Другої світової війни з метою закріплення західних кордонів України і Союзу загалом, як вони склалися до червня 1941 р. З цього погляду рішення Народних Зборів об'єктивно мали позитивне історичне значення в житті українського народу.

Однак швидко за ними постали жорстокі реалії радянського тоталітарного режиму. З осені 1939 р. і до червня 1941 р. органи радянської влади провели масштабні репресивні акції стосовно населення Західної України. РНК СРСР 19 грудня 1939 р. прийняв постанову про спецпоселення і трудове влаштування осадників. Той же РНК СРСР 2 березня 1940 р. прийняв постанову про виселення з районів Західної України і Західної Білорусі членів сімей усіх поміщених у табори і в'язниці з числа польських військових і службовців, членів "контрреволюційних організацій", а також біженців із зайнятої німцями території Польщі, які виявляли бажання виїхати з Радянського Союзу.

Згідно з постановою РНК від 29 грудня 1939 р., депортацією передбачалось охопити 21 тис. сімей колоністів, у тому числі зі Львівської області 4029 сімей. У цих сім'ях зі Львівської області числилось 20 966 осіб, тобто в середньому на сім'ю припадало понад 5 осіб. Це означає, що у всіх 21 тис. колоністських сімей, котрі депортувалися, було понад 100 тис. осіб.

Сама депортаційна акція відбувалась 10—13 лютого 1940 p., майже через півтора місяця після постанови РНК. Уся територія західних областей була поділена на оперативні депортаційні "трійки", на які покладалось завдання охопити всіх польських осадників і відправити у такі визначені східні області СРСР: Кіровську, Пермську, Вологодську, Архангельську, Івановську, Ярославську, Новосибірську, Свердловську, Омську області та в Комі АРСР.

"Трійки", зазвичай, структури НКВС, складалися з росіян, а також частково з пердставників інших національностей СРСР. Українців у складі "трійок" були одиниці. Назвемо, для прикладу, склад деяких "трійок":

Бібрська — Черпаков, Малишев, Леонов;

Бродівська — Євграфов, Саркісов, Нусімович;

Городоцька — Матвеєв, Уфлянд, Чуніхін;

Любачівська — Кононов, Петров, Пишкін;

Львівська № 9 — Хомутов, Алафердов, Хохряков.

З поміж українських імен в окремих "трійках" зі Львівської області, за документами ДАЛО, трапляються Кононенко, Губаренко, Громовенко. Ставлення місцевого українського населення до виселення польських осадників не вирізнялося схваленням. А в деяких селах (наприклад, у с. Родатичі Городоцького району), українські селяни прямо заявили, що радянська влада чинить неправильно. Ініціатором такого селянського осуду був депутат Народних Зборів Західної України, колишній член КПЗУ Когеляк. З Родатич виселялось 7 родин.

У січні 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) постановило створити вздовж нового західного кордону СРСР з німцями 800-метрову смугу. На виконання цієї постанови Політбюро ЦК (3 квітня1940 р.) РНК України конкретизував населені пункти, які потрапляли в ту смугу і які підлягали виселенню. На українській ділянці кордону таких населених пунктів виявилося 229, в яких числилось 21 212 родин, що налічували 102 800 осіб.

На ділянці Львівської області виселенню підлягало населення сіл Салаші, Лобра, Радева, Монастир, Пігани, Вилева, В'язивниця, Воля Велика, Лівча, Старі Гораї, Хлівисько, Ляшки, Висоцьке, Маковисько і багато ін. [8, с. 324].

Виселенців цієї категорії скеровували на постійне місце проживання в німецькі колонії Буджака, звідки за радянсько-німецькими угодами виселялось німецьке населення: Кацбах, Клястиця, Малий Ярослав, Амара, Ановка, Фуратіва, Париж, Бородіно, Лунга, Круджика, Бекзина та ін.

РНК УРСР 13 лютого 1940 р. прийняв постанову про виселення сіл, відведених під Львівський артполігон (нинішній Яворівський). Виселенню підлягало 21 село Янівського, Жовківського та Немирівського районів і ще десятки хуторів (населені пункти перелічено в авторській статті) [8, с. 324].

Зазвичай, цих виселенців скеровували у район Буджака (тоді — Анкерманську обл.).

Особливо велика кількість людей підлягали виселенню і депортації на виконання вже згаданої Постанови Раднаркому СРСР від 2 березня 1940 р. Депортації підлягали сім'ї, члени яких опинилися в таборах і в'язницях для військовополонених, були офіцерами польської армії, тюремниками, жандармами, розвідниками, поміщиками, фабрикантами, чиновниками державного апарату, учасниками антирадянських організацій, а також біженцями з окупованої німцями польської території, котрі виявляли бажання повернутися назад (під німців), але не були німцями прийняті. Охоплення цією депортацією також сімей, члени яких до 1939 р. перебували в тих чи інших політичних і культурних організаціях, означало, що ця депортація повинна стосуватися і того українського населення, в родинах якого були члени Українського національно-демократичного об'єднання, Фронту національної єдності, Організації українських націоналістів, Українського народного об'єднання, Волинського українського об'єднання, Сельробу, Комуністичної партії Західної України, спортивних товариств "Луг", "Пласт" та ін.

Реалізація постанови від 2 березня 1940 р. із застосуванням засобів терору розпочалася без попередження 29 червня 1940 р.

Очевидно, що ця акція захопила собою значно більше осіб, ніж під час виселення осадницького населення у лютому 1940 p., ймовірно, кілька сотень тисяч.

Як відомо, Андрей Шептицький восени 1941 р. у листі до Ватикану називав кількість репресованих греко-католиків — 200 тис.

Під цю хвилю були заарештовані й вивезені зі Львова та Галичини видатні українські діячі Кость Левицький, Володимир Старосольський, Кирило Студинський, Петро Франко, Остап Луцький, Іван Брик, Володимир Целевич, Порфирій Буняк, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, Іван Німчук та ін.

Уже в лютому 1940 р. з усіх сільрад західних областей України виганяли і часто репресовували депутатів, обраних у сільради в грудні 1939 р., у тому числі членів "Просвіт", Сельробу, УСДП, УСРП, КПЗУ тощо.

Страшною сторінкою радянських репресій, які, можливо, мало деформували демографічну ситуацію, але вражали своєю протиправністю й антигуманністю, був розстріл в'язнів тюрем західних областей України в червні 1941 р. під час відступу Червоної Армії. Вже 22 червня 1941 р. з Москви надійшла вказівка "розвантажити" тюрми. В той самий день у львівських тюрмах було розстріляно 108 в'язнів, засуджених до смертної кари.

Начальник тюремного відділу УНКВС у Львівській області лейтенат держбезпеки Лерман 24 червня інформував про хід "розвантаження" тюрем.

У Львові було три тюрми. В них числилось 5145 політичних в'язнів. Згаданий лейтенант Лерман 24 червня інформував, що із названого числа в'язнів підлягало до розстрілу 2239 осіб:

у тюрмі № 1 з 1355 в'язнів було розстріляно 924;

у тюрмі № 2 з 471 в'язня було розстріляно 471;

у тюрмі № 3 з 413 в'язнів було розстріляно 413.

Всього — 1808 осіб.

В'язнів розстрілювали в тюремних камерах, подвір'ях тюрем, урочищах за межами міст, скидали у вироблені шурфи шахт.

Тоді у Станіславі було страчено 1500 в'язнів, у подвір'ї Стрийської тюрми — 250. Термінові страти були проведені в тюрмах Тернополя, Луцька, Ковеля, Рівного, Дубного та інших міст.