Етнічна історія України

Втрати населення, пов'язані з радянським придушенням українського національно-визвольного руху

Невиправдано великими виявилися людські жертви, насамперед української національності в 1944—1953 pp., пов'язані з діями антирадянських ОУН і УПА та їх збройним придушенням.

Якщо в умовах німецької окупації збройні українські націоналістичні формування під знаком ОУН-бандерівців, на відміну від ОУН-мельниківців, поповнювалися під впливом антинімецьких настроїв, то з переходом через західні області у 1944 р. радянсько-німецького фронту ці формування були переорієнтовані на збройну диверсійну боротьбу проти органів радянської влади. Боротьба виявилась безкомпромісною з обох сторін, тому вона була позначена кривавим слідом. Гинули бійці Червоної армії, чекісти, функціонери органів влади, в тому числі найнижчих ланок, часто спеціалісти, котрих скеровували в західні області республіканські органи, селяни, яких призначали головами і секретарями сільрад, головами і бригадирами чи ланковими колгоспів, комуністи, комсомольці, навіть піонери. Ці жертви становили десятки тисяч осіб [3].

На час проходження фронту в підрозділах УПА налічувалося близько 100 тис. "партизанів", восени 1945 р. — 90 тис. осіб [10, с. 120].

Різні політичні й допоміжні воєнізовані ланки широкою мережею вкривали всі західні області. Органи радянської влади зазвичай в ультимативній формі пропонували бандерівцям скласти зброю. Однак випадки позитивної відповіді на них мали локальний характер. Здебільшого ті, хто вийшов з повиною, зазнавали репресій і з боку бандерівців, і з боку радянських органів.

За радянськими інформаційними матеріалами, від лютого 1944 р. до 31 грудня 1945 р. кількість загиблих вояків УПА у всіх західних областях становила 103 313 осіб, "затриманих" — 110 785, заарештованих — 8370. У 1946 р., за тими ж даними, було вбито 10 774 вояки УПА, заарештовано 9541, вийшло з повиною 6120 вояків. У 1947 р. каральні радянські органи вбили понад 3 тис. та заарештували майже 5 тис. осіб [10, с. 222—223].

Водночас зі збройною боротьбою з бандерівським підпіллям радянська влада проводила курс на ліквідацію його соціальної бази через виселення сімей членів підпілля та запідозрілих у зв'язках з ним. Уже до кінця 1945 р. на спецпоселенні перебувало 6129 сімей оунівців або 16 200 осіб. З них в Комі АРСР — 3608, Красноярському краї — 2060, Архангельській області — 4773, Молотовській (Пермській) — 5464 осіб та ін.

Загалом з 1944 р. до початку 50-х років у східні й північні райони країни етапами було направлено близько 140 тис. осіб, запідозрених у зв'язках з ОУН і УПА. На середину листопада 1947 р. відділ спецпоселень НКВС подавав інформацію про їх розселення: 30 179 осіб — у Кемеровській області; 7183 — Челябінській; 8122 — Карагандинській; 15 202 — Омській областях, 1691 — у Красноярському краї; загалом — 59 586 осіб, а всього до цього часу на поселенні вже було 74 799 осіб (25 877 сімей). У подальші роки депортованих розселяли в Амурській, Читинській, Тюменській областях, Бурят-Монгольській і Якутській АРСР.

Можна допускати, що з 1944 до 1952 pp. унаслідок каральних дій радянських органів, а також дій оунівського підпілля, кількість українського населення механічно зменшилася щонайменше на 300 тис. Чимало українців загинули від терору збройних загонів польської Армії Крайової, як і поляків — від рук бандерівців.

Ці й інші явища та процеси стримували природне відновлення чисельності населення України, всього українського народу. В зв'язку з великою рухливістю населення, насильного його переміщування, дуже інтенсивно впливали на українців асиміляційні процеси. Багато з них забували рідну мову, а відтак змінювали і національну самосвідомість.

Загальна чисельність довоєнного населення Української РСР (40 967 тис. осіб), за переписом 1959 р. (без Кримської та Закарпатської областей, де у 1959 р. проживало відповідно 1 201 517 і 920 173 осіб), не була досягнута і дорівнювала (без названих областей) 39 747 356 осіб, що на 1 220 тис. менше, ніж було на початок 1941 р. Довоєнний рівень населення республіки у межах після 1954 р. був досягнутий лише в другій половині 1960 р.

Враховуючи дані з Кримської та Закарпатської областей, населення Української РСР, за переписом населення 1959 р., досягло 41 869 046 осіб. Українців в Україні проживало 32 158,5 тис. (76,8%), росіян — 7091,3 (16,9%), євреїв — 840,3 (2,0%), поляків — 363,3 (0,9%), білорусів — 290,9 (0,7%), молдован — 241,6 (0,6%), болгарів — 219,4 (0,5%), угорців — 149,2 (0,4%), греків — 104,4 (0,2%), румунів — 100,9 (0,2 %), татар — 60,9 (0,1%), вірмен — 28 (0,1%), гагаузів — 23,5 (0,1%), німців — 23,1 (0,1%), чехів — 14,5 і словаків — 14 тис. осіб. На інші, менш численні національності, разом припадало 145,2 тис. осіб (0,3%).

Поза межами України в Радянському Союзі налічувалось ще 5094,4 тис. українців.

У 1970 р. населення Української РСР досягло 47 126 517 осіб, що вже значно перевищувало чисельність населення України разом з Кримом і Закарпаттям станом на початок 1941 р.

Отже, Друга світова війна, поряд з нанесенням Україні величезної матеріальної шкоди, руйнуванням міст і сіл, заводів і фабрик, транспортних засобів і установ гуманітарної сфери, призвела до загибелі мільйонів людей, депортації величезної кількості людей з рідних осель і країв, підриву природного генофонду нації, пришвидшила небезпечний процес русифікації українського етносу, що триває дотепер.