Етнічна історія України

Праця Федора Вовка "Антропологічні особливості українського народу"

Вперше завдання дати загальну антропологічну характеристику українського народу на основі значних конкретно антропологічних досліджень у багатьох регіонах України висунув перед собою видатний український етнограф, археолог і антрополог буржуазної доби Федір Вовк (Хведір Кіндратович Вовк, 1847—1918 pp.). Працю "Антропологічні особливості українського народу", опубліковану як розділ відомої монографії "Украинский народъ в его прошломъ и настоящемъ" (Петроград, 1916), він написав на основі власних багаторічних антропологічних досліджень на Полтавщині, Чернігівщині, у Карпатах, на Волині, Кубані, у північно-західній Галичині, а також із залученням матеріалів польових досліджень учнів С. Руденка, Л. Чикаленка, А. Шульгіна, Я. Лебедєва, А. Алєшо, Є. Артюхова, В. Сахарова, Н. Кондратенка та ін.

Ф. Вовк простежив наявність десяти антропологічних ознак українців у трьох географічних смугах: північній, що відповідає поліським і сіверсько-поліським говіркам; середній — охоплює українські й галицькі говірки; південній — охоплює слобідсько-українські, подільські, наддністровсько-галицькі й південно-карпатські говірки. Показано відмінності у виявленні окремих ознак у кожній смузі. За такі ознаки дослідник взяв:

— пігментацію, колір волосся і очей;

— зріст;

— покажчик голови (співвідношення ширини, поперечного діаметра голови до її довжини, повздовжнього діаметра, що приймається за 100; обмір проводиться зверху голови);

— висотний покажчик, який дає поняття про висоту черепа;

— покажчик обличчя — співвідношення між довжиною і шириною обличчя (співвідношення довжини від лінії верхніх країв брів до нижнього краю підборіддя до довжини між вилицями, тобто до виличного діаметра);

— носовий покажчик — висота носа від лобно-носового шва до кінчика носа;

— профіль носа: ввігнутий, прямий чи вигнутий (орлиний);

— довжину верхньої кінцівки (руки) у відсотковому співвідношенні до довжини тіла;

— довжину нижньої кінцівки (різниця сидячого росту від стоячого);

— скелічний покажчик (співвідношення довжини нижньої кінцівки до довжини туловища разом з головою).

Ф. Вовк не лише проілюстрував, як на тій чи іншій території України виявляє себе кожна із названих ознак, а й спробував простежити їх взаємозалежність і причини виявлення. Подамо деякі з його узагальнень. Стосовно пігментації українців Ф. Вовк вважав, що вона загалом характеризується чітким переважанням темного волосся, меншою мірою темним кольором очей, смаглявістю шкіри.

Однак на тлі цього загального переважання темної пігментації значно виділяється північна смуга, де світле забарвлення дуже часте. В напрямку на південь, а також у межах північної смуги — на захід світла пігментація згущується від світлих до темних відтінків. Те ж простежуємо у північно-західній Волині. Але вже на Холмщині, де, за Вовком, інтенсивним було контактування з польським світлішим елементом, знову спостерігаємо зменшення темного волосся і збільшення світлого.

Ця закономірність згущення пігментації в напрямку зі сходу на захід характерна і для кольору очей, які автор поділяв на світлі, змішані й темні. Знову ж таки в тих самих північних курських повітах світлих очей — 58%, змішаних — 34 і темних — 8%. У Чернігівщині й Радомишльському повіті пігментація очей дещо згущується, а в північно-східній Волині — світлоокі знову переважають. Ця тенденція властива також для Холмщини. Тут Ф. Вовк висловив здогадку, що низький відсоток змішаних за кольором очей засвідчує недавність контактування у згаданих районах двох типів: світлооких і темнооких.

Так само детально автор розглянув виступання пігментації волосся і очей у середній смузі, простежуючи її зміну зі сходу на захід. Пігментація очей у середній смузі виявляє себе менше, але тенденція її згущення в напрямку зі сходу на захід загалом також існує, хоч і з певними відступами.

У південній смузі пігментація і волосся, і очей ще згущеніша. Тут темне волосся нібито характерне аж для 82,5% кубанського населення, 85% — у Єкатеринославській губернії, 67,5% — Мелітопольському повіті, 68,8% — Подільській губернії, 78,1% — за течією Дністра, 86,9% — у гуцулів по верхів'ях Пруту та Черемоша, 80% — у буковинських гуцулів. Водночас кількість світловолосих у цій смузі коливається від 0 до 8,1%, за винятком гуцулів Буковини, де 16,7% світловолосих і лише 3,3% з каштановим волоссям.

Темноокість тут теж вираженіша, ніж у північній і середній смугах, але пропорційно вона не збігається з темноволоссям. На Кубані темнооких 45%, у Єкатеринославській губернії на сході — 57,1%, на заході — 62,7%, Таврійській — 64,8%, в Подільській по Бугу — 59%, по Дністру — 57,9%, у південних бойків — 57,1%, галицьких гуцулів — 58%, буковинських — 60%, угорських — 75%.

Зауважимо, що ці конкретні показники, зокрема кількість темнооких, В. Дяченко вважав дуже завищеними, а отже, такими, що не відповідають дійсності.

На основі наведених даних про пігментацію волосся і очей в українців Ф. Вовк дійшов висновку: українці "у всій своїй масі" становлять темноволосе і темнооке населення; їх походження не можна виводити від змішування двох рас: білявої і чорнявої, а необхідно визнати їх належність до однієї темноволосої раси з місцевими білявими домішками, обмеженими географічно і пояснюваними сусідством з великоросами, білорусами і поляками [1, с. 15].

Правильність цих висновків, на жаль, сумнівна з кількох причин. По-перше, південна смуга, де найінтенсивніше виявляється темне забарвлення волосся, очей і шкіри, — це не смуга історичного і безперервного проживання сучасних українців, у давнину слов'ян і праслов'ян, а отже, її мешканці не можуть вважатися найчистішими носіями праслов'янської раси. По-друге, поділ України на смуги за паралелями лише частково відповідає контактуванню слов'янства з балтським і фінським елементом на півночі й сході, фрако-дакійським на південному заході та скіфо-сарматським у центральній зоні й на південному сході України в історичні часи. По-третє, потемнення пігментацій українців у напрямку зі сходу на захід, як і круглоголовість, високий ріст та інші ознаки, Ф. Вовк кожного разу прив'язує до інтенсивнішого контактування з південними та західними (за винятком поляків) слов'янами — сербами, сербо-хорватами, чехами, словаками, боснійцями й ін., — які, нібито, за антропологічними ознаками є безсумнівними носіями рис давньої слов'янської раси. Однак сучасна історична наука переважно не поділяє думки про прабатьківщину слов'ян чи то на Балканах (у Динарах), чи то на території Чехії. По-четверте, у Ф. Вовка дуже штучне бачення первісних "рис" — або ж білявими, або ж чорнявими (темної пігментації). Чому слід вважати, наприклад, що темноока і темноволоса популяція повинна була виявитися раніше, так само, як і світлоока та білява, ніж популяція поміркованої пігментації внутрі євпропейської раси? Відповіді на це питання не знаходимо. По-п'яте, поділ кольору волосся на світлий, каштановий і темний та кольору очей — на світлий мішаний і темний вкрай умовний і в жодному випадку не унеможливлює суб'єктивних підходів дослідників, що ставить під сумнів ілюстративний матеріал.

Ф. Вовк виявив також аналогічну залежність за географічними смугами і від іноетнічних впливів росту українців. Зробимо застереження, що від початку XX ст. середній ріст сільського (місцевого) населення, безумовно, збільшився, а в останні десятиріччя спостерігалося відоме явище акселерації. На початку ж XX ст. в європейській антропології за середній ріст чоловіків вважали 165—166 см. Ріст українців на всій території їх проживання рідко був нижчим середнього. Між 164 і 165 см (Ф. Вовк подавав ріст у міліметрах) він фіксувався у Харківській губернії, по лівому берегу Десни на Чернігівщині, у північних бойків. Від 165 до 166 см мали ріст чоловіки на південь від Десни, у Радомишльському повіті Київщини, у Воронезькій губернії, у лемків. За середній у всіх обстежених українців виявився ріст у 1673 мм, що доходив до високого. Найбільшими виявилися величини росту в Зміївському й Ізюмському повітах Харківської губернії (1682 мм), північно-західній частині Полтавської губернії (1706 мм), північно-східній Галичині (1684 мм), на Кубані (1700 мм), Єкатеринославській губернії (1700 і 1716 мм), по Бугу на Поділлі, у гуцулів (169—170 см). І тут високий ріст останніх Ф. Вовк пов'язував із сусідством з балканськими слов'янами, ріст яких коливався між 169—176 см, а в Єкатеринославській губернії — з сербською військово-сільськогосподарською колонізацією XVIII ст., у кубанців — з осетинськими впливами, а низький на правому березі Десни — з фінськими впливами.

І стосовно росту автор зробив не зовсім вмотивований висновок: "Українці становлять собою етнічно однорідну, високорослу масу, в основі якої ніяк не можна допускати злиття двох рас — високорослої і низькорослої" [1, с. 44]. Знову ж, той самий апріорний погляд, що раніше мали появитися окремо низькорослі й окремо високорослі популяції, але не середнього чи вище середнього росту.

До важливих расових ознак українців Ф. Вовк відносив покажчик голови. З огляду на те, що цей покажчик відмінний у різних народів, він належить в антропології до основних. Найзагальніший поділ людей за цим покажчиком зводиться до трьох антропологічних типів: довгоголових (доліхокефалів), у яких покажчик нижчий 77,7; середньоголових (мезокефалів), із середнім покажчиком голови від 77,8 до 80,0 і короткоголових (брахікефалів), що мають головний покажчик вище 80. У свою чергу, довгоголові поділяються на доліхокефалів і судоліхокефалів, а короткоголові — на субрахікефалів (покажчик 80,0—83,3) і брахікефалів (покажчик від 83,4 і вище).

Загалом українці належать до круглоголових. Їх найнижчі покажчики голови — 81,0 (Воронезька губернія), 81,6 (північний захід Волині), від 82 до 83,3 у південно-західних повітах Чернігівщини, Звенигородському і Таращанському повітах Київщини, на Північному Поділлі, Кубані, Волині й у Галичині. Покажчик вищий 83,3 (круглоголових) фіксувався у східній частині Чернігівщини (83,6), на північній Київщині (83,8), півдні Київщини (84,5), південно-західній Полтавщині (83,5), у лемків (84,5), Таврійській (84,5) і Херсонській (83,7) губерніях, на південь по Бугу (84,0), Дністру (85,2), у галицьких гуцулів (84,4), угорських і буковинських гуцулів (відповідно 85,0 і 85,1). Ф. Вовк намагався поставити рівень круглоголовості у залежність від згущеності пігментації і росту. Там, де це не вкладалося в його концепцію, шукав пояснення в іноетнічних впливах. На Кубані, наприклад, — у шлюбах з менш круглоголовими осетинами. Однак і середні показники круглоголовості серед українців, і особливо відсоткові співвідношення між доліхокефалами, мезокефалами, субрахікефалами і брахікефалами у зонах антропологічного обстеження переконливо засвідчують, що більшість українців належать до круглоголових. Так, при середньому покажчику голови в південно-західній Чернігівщині 82,3, на тих, хто має покажчик понад 83,4, припадає 39,2%, на Полтавщині таких 47,7% (середній покажчик 83,25), на Київщині — 45,0%, у північно-східній Волині — 37,2%. Відповідно, у названих районах обстеження, на доліхокефалів припадало 8,1%, 1,8, 5,7 і 0%. Ці дані, до речі, здебільшого підтверджувалися подальшими дослідженнями і засвідчували, що довгоголові серед українців становлять дуже незначну частину. Спостереження і висновки Ф. Вовка про покажчики голови в українців підтверджували всі наступні антропологи.

Ф. Вовк вивів середні показники й інших ознак. Покажчик обличчя в українців засвідчує, що вони належать до вузьколицих народів. За носовим покажчиком автор відніс українців, на загал, до вузьконосих, з ухилом до мезорінії, а за формою носа — до прямоносих. Найбільше ввігнутих носів (понад 1/4 обстежених) зафіксовано у буковинських гуцулів, на Поділлі, Єкатеринославщині, південно-західній і центральній Волині, центральній Галичині, на Воронежчині, в Чернігівщині. Найбільше горбоносих на Кубані (32,5%), у деяких районах Галичини (20—25%), галицьких гуцулів (32,4%).

Дослідник детально розглянув відношення довжин верхніх і нижніх кінцівок стосовно росту та довжини корпусу разом із головою. Навіть поверхове спостереження за анатомією людини підтверджує великі відмінності окремих індивідуумів за цими покажчиками, а отже, співвідношення між довжинами кінцівок, ростом і висотою корпусу належить так само до визначальних ознак антропологічних типів. Ф. Вовк зробив узагальнення: загалом високий ріст українців зумовлюється не стільки довжиною корпусу, скільки довжиною ніг, а порівняно з невеликою висотою корпусу українці мають відносно короткі руки.

Ф. Вовк підсумував працю низкою дуже принципових, але водночас не кожного разу обґрунтованих висновків. Він писав: "Українці є досить одноманітне плем'я: темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахікефальне, порівнюючи високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівнюючи короткими верхніми і довшими нижніми кінцевостями" [1, с. 36]. Це визначення вчений назвав українським антропологічним типом.

Різні відхилення від цього Ф. Вовк пояснював сусідніми етнічними впливами. Найвиразніше український тип, на його думку, виступає у середній і особливо південній смузі, а найбільшу спорідненість має з південними і західними слов'янами, за винятком поляків, тобто є складовим визначеної Денікером і Геймом адріатичної або динарської раси, "яку б ми радо назвали слов'янською". Тільки ця раса, вважав він, веде себе від початкового слов'янського племені; стосовно ж світлої, низької та довгоголової раси, до якої належать поляки, білоруси і великороси, то вона слов'янська лише лінгвістично. Антропологічно ж згадані народи належать до фінських і литовських племен, котрих вони асимілювали мовно, як можна зрозуміти, вже в добу Київської держави. Південно-руська ж група "цільніше, ніж всі інші, зберегла свій зв'язок з давньою групою відповідних їй говірок", як писав О. Шахматов [1, с. 36].

Незважаючи на те, що з позицій сучасних досягнень історичної й антропологічної науки погляди Федора Вовка з певних питань, зокрема методологічних, виглядають спрощеними, а, можливо, й тенденційними, загалом наукова антропологічна спадщина цього автора не втратила значення. Насамперед тому, що за радянського часу науковий інтерес до антропологічного вивчення українського народу був небезпечним, кваліфікувався як вияв націоналізму і расизму. Через те і доробок українських антропологів радянського часу був недостатній, багато аспектів просто не вивчалися. І все-таки наука не стояла на місці. У 20-х роках вийшли окремі праці з прикладної антропології. А. Носов опублікував матеріали з антропології населення Поділля. В 30-х роках В. Бунак на основі літературних і нових польових досліджень зробив спробу замінити вовківський погляд на українців як переважно єдиний "український тип". Він в Україні виділив чотири антропологічні типи: волинський (ріст 168 см, головний покажчик 82), правобережний і чернігівський — відносно темнопігментований, брахікефальний, високорослий (28% темних очей, головний покажчик 83—84, ріст 169 см), центральноукраїнський з переважаючим поширенням на Лівобережжі, — високорослий, брахікефальний (ріст 170—171 см, покажчик голови 83), правобережний тип як складова частина нижньодніпровської раси, що, в свою чергу, входить до альпійсько-карпатської раси. Поділ В. Бунака надто штучний, він не пояснював і не пов'язував між собою антропології населення низки локальних районів України.

Чимало нового фактологічного матеріалу в дослідження людності західноукраїнських земель вніс львівський вчений Ян Чекановський, який з 1913 до 1942 pp. очолював заклад антропології й етнології Львівського університету.

В перші післявоєнні роки привернула до себе увагу праця Ростислава Єндика "Вступ до расової будови України" (Мюнхен, 1949). Він, аналізуючи літературні матеріали, які були в його розпорядженні, виокремлював на теренах України чотири смуги. В трьох із них, на його думку, переважає динарський, в одній — нордійський тип. Осередком нордійського "первня" є Волинь — "праслов'янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий схід" [5, с. 19].