Етнічна історія України

Українська діаспора на пострадянському просторі

У процесі висвітлення етнодемографічних процесів в Україні у другій половині XIX — у XX ст. вже розглядалися причини, напрямки і масштаби української еміграції в заокеанські та європейські країни, переселення українських селян у східні краї, губернії й області Російської імперії, про вплив Другої світової війни на вивезення великих мас людей з України до Сибіру, Німеччини й інших європейських країн і розпорошення їх по всьому світу вже після завершення війни та про інші причини й етапи формування української діаспори.

Беручи це до уваги, зупинимося головно на тому, що становить собою українська діаспора у наш час. Очевидно, найчисельніша вона у Російській Федерації. За даними Всеросійського перепису 2002 p., у Російській Федерації обліковувалось 2 942 961 осіб, що віднесли себе до українців. Це на 1421 тис. менше, ніж за переписом 1989 р. (4364 тис). Отже, зменшення українців у Російській Федерації становило 32,43% (тут доречно зазначити, що найбільшу чисельність українців у СРСР за межами Української РСР подавав Всесоюзний перепис населення 1926 р. — 7873 тис. осіб, з яких 3107 тис. українців припадало на Північно-Кавказький район). Це зменшення захопило собою більшість регіонів Росії — і тих, де чисельність українців відносно значна, і тих, де їх і у 1989 р. було небагато. Єдиний виняток становить Москва, в якій чисельність українців порівняно з 1989 р. дещо зросла: з 252 670 до 253 644 осіб, або на 2,44%. Щоправда, з огляду на бурхливе збільшення населення російської столиці (за означений період з 8875,6 тис. до 10 382,7 тис. осіб) частка українців серед населення Москви дещо зменшилася. Цікаво зазначити, що процес асиміляції московських українців вищий від середнього в Росії: лише 38,7% українців Москви задекларували рідною мовою українську.

Фактичні матеріали про українську діаспору в Росії, інших пострадянських державах, а також у Польщі, Словаччині, Румунії подаються головно за [11].

Поза Москвою найчисельніші українські громади у 2002 р. були у тих самих регіонах, в яких вони були такими і в попередні роки, зокрема за переписом 1989 р. (табл. 4).

Як засвідчують дані, скорочення чисельності українців властиве для всіх районів їх густішого заселення і близьке до середньоросійського (32,43%). Однак в окремих регіонах воно було меншим, не перевищувало 20% (Московська, Ленінградська, Тюменська області), а в деяких областях кількість українців зменшилася наполовину і більше (Приморський і Хабаровський краї, Амурська область, Республіка Саха, Камчатська та Сахалінська області).

У Магаданській області число українців зменшилось майже у 5 разів. Очевидно, що в цій області велика кількість українців до 1989 р. проживали не добровільно, а за певними приписами режиму. І коли останні послабились, відбувався великий механічний відлив населення з області.

Відносно значніше скорочення в Приморському та Хабаровському краях і в Амурській області, ймовірно, пов'язане з тим, що в них більшою була частка українців серед українського населення, яке вже у другому — четвертому поколіннях проживало поза межами історичної батьківщини України. У низці випадків навіть на офіційному рівні мали місце вказівки записувати росіянами всіх тих, хто народився у Росії, незалежно від національності батьків.

Зазначимо також, що в умовах радянської влади національні форми українського громадського життя в Росії були зведені до мінімуму. Не діяли українські школи, національні просвітні товариства, преса. Всі сектори життя людини поза сім'єю здійснювались на російськомовній основі. Здобуття державної незалежності України 1991 р. у багатьох українців Росії викликало певне духовне захоплення і слугувало стимулом до створення різних громадських культурних товариств, видання газет і часописів рідною мовою, організації недільних українських шкіл та ін.

Уже 1989 р. у Москві та Ленінграді було отримано дозвіл на реєстрацію національних товариств громадського характеру, культури, мови. У Москві виникло товариство української культури "Славутич". З 1991 р. під його егідою почала виходити газета "Український кур'єр" (1991—1996 pp.). Тоді ж, наприкінці 80-х років, у Москві був створений Український молодіжний клуб, відновила роботу Державна бібліотека української літератури тощо.

У 1993 р. різні українські товариства створили Об'єднання українців Росії (ОУР), згодом — Раду українських організацій Росії.

У Москві 1995 р. почав діяти Український історичний клуб (УІК), який видавав "Українську історичну газету Росії" (1996—1997 рр.), а також "Науковий вісник УІК".

Наприкінці 2000 р. було засновано Український університет у Москві, що з часом створив свої представництва у Владивостоці, Петрозаводську і Єкатеринбурзі. Український університет у Москві діє дотепер. Він має характер радше наукового, аніж навчального закладу.

Всього до початку 2000 р. у Росії було зареєстровано близько 40 українських громадських і культурно-освітніх товариств. З-поміж них — Об'єднання українців Росії, "Музичний салон", Товариство "Світанок" у Тверській області, Український центр "Просвіта" в Ярославській області, Товариство української культури "Мрія" в Івановській області, Товариство української мови ім. Т. Шевченка у Воронезькому університеті, Український обласний національно-культурний центр "Промінь", Земляцтво "Дніпро", Центр "Краяни" у Самарській області, Регіональна національно-культурна автономія громадян української національності Волгоградської області й Українське товариство м. Волгограда. Низка українських товариств і об'єднань діють у Республіці Татарстан: Казанське міське національно-культурне об'єднання "Україна", Набережних Човнах — "Батьківщина" та ін. В уральських областях діють Українське товариство "Троянда" (Челябінськ), Українська асоціація українців (Свердловська область) та Українська національно-культурна автономія (Єкатеринбург).

В Оренбурзькій області створено Оренбурзьку обласну українську культурно-просвітницьку суспільну організацію імені Т. Г. Шевченка, Башкорстані — Національно-культурний центр "Кобзар", ансамблі "Червона калина", "Барвінок" та ін. Чимало громадсько-культурних товариств створили українці Калінінградської області: "Мрія", "Родина", "Думка", "Віночок", "Добродія", Союз українців Калінінградської області.

Достатньо жваве громадське життя українців Петербурга. У 1999 р. тут зареєстровано Українське національно-культурне об'єднання ім. Т. Г. Шевченка, а також Фонд української культури Санкт-Петербурга і Ленінградської області, діють суспільне об'єднання "Союз українок", періодичні українські видання.

Автори книги "Українці та українська ідентичність у сучасному світі" дуже уважно узагальнили діяльність українських товариств і об'єднань, видання української періодики, розвиток українських художніх колективів у всіх інших російських регіонах: у Республіці Комі, Республіці Карелія, Мурманській, Архангельській областях, краях Північного Кавказу та на Дону, в краях Далекого Сходу [11, с. 170—232].

На загальному нібито повільному скороченню українців практично в усіх регіонах Росії простежується дуже різке зменшення у неспокійних республіках Північного Кавказу. Наприклад, у 2002 р. чисельність українців порівняно з 1989 р. зменшилася до 59,19% у Кабардино-Балкарії, до 53,0% — у Карачаєво-Черкесії, до 51,53% — у Північній Осетії; до 35,51% — у Дагестані, й аж до 8,01% — у Чечні. В останній республіці у 1989 р. мешкало 12 637 українців, а у 2002 р. — лише 1018 [11, с. 182—187].

За соціальним становищем українці Росії особливо не вирізняються. Вони є серед усіх соціальних категорій російського населення: робітників, інженерно-технічних працівників; освітньої, медичної, творчої інтелігенції, кадрових військових, чиновників та ін. Українці в Росії, починаючи від Стефана Яворського, Феофана Прокоповича й Олександра Безбородька, завжди самовіддано служили режимові. Такі вони і в наш час. Можливо, це — відображення української ментальності. Тому за радянського часу з-поміж українців були маршали і генерали, як наприклад, Семен Тимошенко, Іван Черняховський, Родіон Малиновський, видатні вчені, високі цивільні чиновники та ін. Як приклад можна назвати сучасного мера Санкт-Петербурга Валентину Матвієнко.

Зауважимо також, що окрім українців, громадян Росії, у наші дні в Росії перебуває чимало українських заробітчан, громадян України. За даними перепису 2002 р., у Росії обліковувалось 230 тис. українських громадян. Це головно так звані легальні заробітчани. Вважається, однак, що крім легальних українських заробітчан, у Росії перебуває ще втричі більше українських нелегалів, точна статистика чисельності яких невідома.

З-поміж інших пострадянських держав, де проживає велика кількість українців, — Казахстан. Перепис населення цієї республіки, що проводився 1999 p., відобразив дуже значне зменшення українців: порівняно з переписом 1989 р. — на 349,2 тис. осіб, з 896 240 осіб — до 547 652, або на 39%. За поточним обліком населення 2004 p., число українців у Казахстані було ще меншим і становило 462 086 осіб.

У Киргизстані, за переписом населення 1999 р., зменшення українців відносно було ще разючішим і порівняно з 1989 р. становило 53,31% (скоротилось з 108 027 осіб до 50 441).

Ще різкіше зменшення українців у Таджикистані: з 41 375 у 1989 р. до 3 800 осіб у 2000 р.

За переписом населення 1989 р., в Узбекистані мешкало 153 197 українців. Переписних даних за подальші роки з цієї держави немає, але відомо, що відплив українців з Узбекистану в 90-х роках був масовим. Лише впродовж 1992—1996 pp. з Узбекистану в Україну переїхало на постійне місце проживання 93,8 тис. осіб.

Аналогічна динаміка переміщення українців з Туркменистану. У 1989 р. тут числилось 35 578 українців, у 1995 р. — 22 400.

Надзвичайно інтенсивне зменшення чисельності українців у Казахстані й у середньоазійських республіках після розвалу Радянського Союзу зумовлене низкою причин, породжених ще в умовах радянської дійсності.

Безумне пропагування ролі російської мови як мови так званого міжнаціонального спілкування, практична освітня, громадська й інша політика, спрямована на задоволення суспільних потреб росіян, українців, білорусів, німців, татар та інших національних меншин у цих країнах лише на російськомовній основі, до початку 90-х років дуже гальмувала громадську і культурну інтеграцію представників згаданих етносів у суспільство місцевих народів. Навіть нащадки тих українців, які прибули до Середньої Азії ще на початку XX ст., не лише не налаштовувались на культурно-побутове зближення з корінними етносами, а навпаки, штучно ізольовувались від них, виховувались в дусі певної "російськомовної" зверхності над ними. І коли на початку 90-х років корінні народи Казахстану та Середньої Азії здобули національну державність і відповідно їх мови стали виконувати головну функціональну роль у сферах політичного і громадського життя, економіці, культурі, освіті, на транспорті, — росіяни, українці, білоруси й інші національні меншини раптово виявилися у суспільствах цих країн чужими і неадаптованими. Наскільки великою була мовна відчуженість немісцевих етносів від етносів місцевих засвідчили і певні статистичні дані. У 1999 р. лише 14,9% росіян у Казахстані знали казахську мову. Таких українців було ще менше — лише 12,6%.

Безумовно, крім мовного бар'єру, який диференціював тут місцеві та немісцеві етноси, вигнання зі суспільного життя штучно нав'язаного атеїзму стимульовало вибух мусульманських цінностей у побуті місцевих етносів, що в свою чергу надавало чужинних ознак для українців, росіян і білорусів у середньо-азійських суспільствах.

Певні особливості після початку 90-х років XX ст. мав рух українського населення у державах Закавказзя. В Азербайджані перепис 1999 р. виявив лише незначне скорочення чисельності українців порівняно з 1989 p.: з 32 345 осіб до 29 тис., усього на 10%. Це явище певною мірою інтригуюче на тому тлі, що за названий період кількість росіян в Азербайджані скоротилась з 392 304 до 141 687 осіб, або на 63,88%.

Негативні явища в соціальному і культурному житті корінної азербайджанської нації за радянського часу, які почали чітко усвідомлюватися азербайджанцями на час здобуття державної незалежності, у суспільній свідомості пов'язувалися насамперед з національною політикою Москви, а отже, і російського народу. Психологічне сприйняття росіян у суспільстві Азербайджану від початку 90-х років виявилося гіршим, ніж українців, що, очевидно, позначилося і на їх особливо інтенсивній еміграції з Азербайджану. До речі, та еміграція спрямовувалась не лише в корінну Росію, а й в Україну.

З 2000 р., за деякими середніми свідченнями, кількість українців в Азербайджані продовжувала скорочуватися. Проте точних статистичних даних ще немає.

Невелика українська етнічна група у Вірменії у 90-х роках і до 2001 р. зазнала дуже різкого скорочення — на 6,7 тис. осіб, або вп'ятеро порівняно з 1989 р. Вірменський перепис 2001 р. фіксував у Вірменії всього 1633 українці. Таке різке скорочення і тут зумовлене низкою соціально-психологічних умов проживання, коли фактично раптово, штучно підтримуване владою домінування російської мови у більшості сфер суспільного життя припинилося, і російськомовні українці, як і росіяни, виявилися у явно чужому суспільному середовищі.

У Грузії, за даними радянського перепису 1989 p., українська меншина була значно чисельнішою, ніж в Азербайджані та Вірменії, і становила 52,4 тис. осіб на території (без врахування Абхазії та Південної Осетії — 40 788 осіб). У 2000 р. у Грузії відбувся перепис населення, який установив дуже суттєве зменшення тут українців: на території (без врахування Абхазії та Південної Осетії) — до 7 тис. осіб. Зазначають, що таким великим було скорочення української спільноти в Абхазії та Південній Осетії.

Незважаючи на скорочення чисельності українців у державах Закавказзя, вони все таки і у 90-х роках, і на початку XXI ст. мали у тих державах свої національні товариства, асоціації, ради та ін. Навіть у Вірменії, де число українців обліковувалось на 1633 особи, існує Федерація українців Вірменії, Товариство дружби "Вірменія — Україна".

Товариство азербайджансько-української дружби у 1989 р. було створене в Баку. В Сумгаїті діяв Центр української культури ім. Лесі Українки, 1997 р. в Азербайджані виникла Українська громада ім. Тараса Шевченка. Багато українських товариств та інших інституцій діє в Грузії: Асоціація українців — мешканців Грузії у 2003 р. об'єднувала 2,5 тис. українців. Діють Асоціація українців м. Кутаїсі "Дружба", Товариство українців м. Каспі "Червона Калина"; в Батумі — Грузинсько-українське культурно-просвітнє товариство м. Батумі ім. Лесі Українки. Існують українські громадські інституції в містах Поті, Ланчхуті, Ткібулі, Зугдіді, Гардабані, Болнісі, Квемо-Картлі, Сухумі, Цхінвалі та ін.

Відносно чисельна українська меншина в Білорусі. Перепис 1989 р. обчислював 291 008 українців у Білорусі; білоруській перепис 1999 р. — 237 014 українців. Ми вже згадували про долю корінного населення Берестейської області. Дослідники другої половини XIX ст. відносили його до українського, яке розмовляло "малороссийским наречием". У сучасній Білорусі його, зазвичай, записують білорусами, хоч відносно частка українців у сучасних Брестській і Гомельській областях Білорусі вища, ніж у країні загалом і сягає 3—4% населення, а в центральних і північних районах вона становить менше 1%.

Найчисельніша українська громада мешкає в околиці м. Кобрин Брестської області. В середньому українська меншина в Білорусі в соціальному відношенні вища від середнього рівня населення республіки. Так, на кожну 1 тис. осіб, за переписом 1999 p., вищу освіту мали серед білорусів — 120, серед росіян — 261, серед поляків — 89, серед українців — 221, серед євреїв — 405 осіб [11, с. 71].

Мовна близькість з росіянами і білорусами, русифікація суспільного життя в сучасній Білорусі створює легкі передумови асиміляції українців у білоруському середовищі, але не білорусифікації, а власне русифікації, провідником якої є сам Президент цієї держави. У 1989 р. 38% українців Білорусі називали рідною російську мову.

Українські громадсько-культурні об'єднання діють найбільше у Бресті: Українське громадсько-культурне об'єднання "Берестейщина", "Просвіта" Берестейщини ім. Тараса Шевченка. Виходять українські газети "Голос Берестейщини" і "Берестейський край". Українська "Просвіта" діє у м. Кобрин, існує Брестське міське культурно-просвітницьке товариство "Полісся", "Берегиня" та ін.

Державні чинники сучасної Білорусі, у тому числі Міністерство культури, дуже вразливо, загалом негативно ставляться до виявів українського громадського і культурного життя на Берестейщині. Діє обласне культурно-просвітницьке Товариство українців "Заповіт" також у Мінську, культурно-просвітницьке Товариство "Краяни" у Мінській області, "Верховина" у м. Гомель, "Дніпро" у м. Могильов, "Радислав" у м. Вітебськ, "Барвінок" у м. Гродно та ін.

Українське населення у Молдові, як про це уже згадувалося, по суті було автохтонним поряд з молдаванами. За даними перепису населення 1989 р., у Молдавській РСР обліковувалось 600,4 тис. українців, що становило 13,8% населення всієї республіки. Найбільше українців 1989 р. припадало на лівий берег Подністров'я — 211 тис. осіб, у тому числі в Тирасполі — 64,2 тис., Рибниці — 27,1 тис., у Дубосарах — 10,7 тис., у Слободзейському районі — 24,7 тис., Кам'янецькому — 16,5 тис., Рибницькому (без м. Рибниця) — 14,7 тис. осіб. У тому ж 1989 р. у самому Кишиневі мешкало 98,2 тис. українців. Як відомо, тепер українська меншина адміністративно роз'єднана між власне Молдовою і Молдовською Придністровською республікою. З огляду на узурпацію влади в останній групою зрусифікованих чиновників на чолі зі Смірновим національне життя українців Придністров'я має суперечливий характер.

На території власне сучасної Молдови у 1989 р. проживало 390 тис. українців, за переписом 2004 р. — 283, 4 тис. Скорочення сягнуло 27,34%. Воно пояснюється великою еміграцією українців з Молдови, зниженням природного приросту, нестабільною суспільно-політичною ситуацією у першій половині 90-х років.

Особливість розселення українців і у Молдові, і у Молдовській Придністровській Республіці та, що велика їх частина проживає компактними громадами — окремими українськими селами і групами сусідніх між собою сіл і містечок. Наприклад, українці становлять більшість у 18 з 39 населених пунктів Бричанського району, у 6 з 34 населених пунктів Дрокієвського, у 20 з 75 Фалештського району, у 8 з 34 Глоденського, в 17 з 56 населених пунктів Ришканського району та ін. Усього, як визнано офіційно, у Республіці Молдова налічують 200 сіл і три міста, де українці становлять більшість.

Подібно, як і в Білорусі, українське міське населення Молдови з 60—80-х років підпадало русифікації. Зменшувалась частка українців, які вважали українську мову рідною. У 1959 р. таких у Молдові було 86,3%, у 1970 р. — 79,4, 1979 р. — 68,5%, в Кишиневі — лише 41,2%. У тому ж 1989 р. 36,66% українців Молдови вже задекларували рідною мовою російську, і лише 1,58% українців назвали рідною мовою молдовську. Що ж до росіян, то таких було лише 0,61%. Ще 11,22% росіян Молдови володіли молдовською мовою. У мовних процесах Молдови, як і України, відображена реальна нерівноправність націй те етносів Радянського Союзу.

В Молдові діють українські громадські та культурні товариства й об'єднання. У 71 школі Молдови 1994 р. вивчалася українська мова. Існують українські програми — "Світанок" і "Відродження" на телебаченні та радіо. Українські товариства створені у загальномолдовському масштабі: Українська громада, Союз українців, Товариство української культури, Товариство "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, Благодійний фонд "Відродження", Товариство українок. Відповідні місцеві товариства створені у м. Бєльци, Кишиневі, містах Молдовської Придністровської Республіки — Тирасполі, Бендерах, Рибниці.

Для демографічного руху українських меншин у прибалтійських країнах Естонії, Латвії та Литві, подібно до інших країн, властиве велике скорочення чисельності: відповідно на 40%, 31 і 50%.

Розселення українців в Естонії — явище головно радянського часу. В цій республіці 1989 р. їх чисельність досягла 48,3 тис. У Латвії в тому ж році їх налічувалося 92,1 тис., у Литві — 44,8 тис. За даними відповідних переписів населення у прибалтійських державах: в Естонії у 2000 р. їх стало 29 тис., Латвії у 2000 р. — 63,3 тис., у Литві 2001 р. — 22,5 тис. осіб.

Зазначимо, що в Естонії в останні десятиріччя зменшувалась абсолютна кількість не лише українців або росіян, а й самих естонців через низьку народжуваність. Хоча частка естонців серед усього населення держави дещо зросла. У 1989 р. вона становила 61,5%, 2000 р. — 67,9%. Натомість частка росіян зменшилась з 30,3% до 25,6%, а українців — з 3,1% до 2,1%. Зменшення абсолютної чисельності й частки серед населення неестонських національностей зумовлена не лише зміною пріоритетності російської мови у житті суспільства, а й деякими цілеспрямованими урядовими заходами, покликаними захистити невеликий корінний народ від його асиміляції і поглинання могутнім сусідом. Громадянство надане лише тим неестонцям, які самі або їх предки мешкали в Естонії до 16 червня 1940 р. Іншим дозволено отримувати громадянство лише через так звану натуралізацію, головний компонент якої — умова оволодіння естонською мовою, знання естонської історії, традицій, конституції.

Певне зменшення українського населення в 90-х роках і на початку XXI ст. властиве і для Латвії. Щоправда, у цій державі те зменшення незначно випереджало зменшення чисельності титульного етносу, викликаного загальноєвропейською тенденцією до скорочення народжуваності. За даними Ради у справах громадянства та еміграції Латвії, в 2004 р. у цій країні числилось 59 400 українців, що лише на 4244 особи менше, ніж було 2000 р. Однак за переписом 1989 р. у республіці проживало 92 тис. українців, а за переписом 2000 р. — тільки 63 644. Отже, основне механічне скорочення українців у Латвії припадало на 90-ті роки. В Латвії ще до 1989 p., але також і в 90-х роках, українська етнічна група продовжувала виконувати свої суспільні функції на російськомовній основі, що вело до її зросійщення. У 2000 р. 67,8% українців Латвії назвали рідною мовою російську. Річ у тому, що практично всі діти з українських родин тут навчалися в російських школах, а в латвійських — усього 300 дітей українців.

Адаптація українців до сучасних умов проживання в Латвії утруднюється вимогами стосовно набуття громадянства у цій державі. Серед тих вимог — знання латвійської мови, історії, конституції. У зв'язку з цим на 1 січня 2003 р. латвійське громадянство мали всього 16,3% українців цієї держави. У росіян такий показник був значно вищий — 47,7%, у білорусів — 27,3%. Дуже низька частка українців, які отримали латвійське громадянство, має, напевне, і психологічну основу. На відміну від багатьох росіян, налаштованих на постійне проживання у цій державі, більшість українців розглядають його як тимчасове в чужій країні й не втрачають надії на повернення в Україну.

Як уже згадувалось, у Литві проживає менше українців, ніж в інших прибалтійських державах: У 1989 р. налічувалось 44 789, у 2001 р. — 22 488 осіб. Отже, за означений період українська громада в Литві зменшилась наполовину. Однією з причин такого стрімкого скорочення українців у Литві було те, що більшість їх становили не уродженці цієї країни, а приїжджі, своєрідні заробітчани. На середину 90-х років 78,9% українців становили такі, які народилися поза межами Литви, 54,6% з-поміж них становили чоловіки, а жінки — 45,4%. Тобто, на початок 90-х років більшість українців у Литві була дуже великою мірою людьми тимчасового проживання.

Незважаючи на відносно малу чисельність українських громад у прибалтійських державах, національне життя корінних народів тут дуже стимулювало українців до пошанування власних національних цінностей. Внаслідок такого впливу в усіх прибалтійських державах від початку 90-х років виникали українські громадсько-культурні товариства, асоціації, україномовна періодика, недільні школи. В Естонії створено Українське земляцтво Естонії, а під його егідою — художні колективи "Журба", "Відлуння", дитячий "Струмочок", спортивний "Пласт", радіопрограма "Червона калина".

Українське земляцтво Естонії — член Асоціації народів Естонії, Європейського конгресу українців, з 2000 р. — Світового конгресу українців.

У Латвії діють Національно-культурне товариство "Дніпро", Спілка українців Латвії, Об'єднання "Українська родина". Тут організовувався великий гала-фестиваль українських художніх колективів "Балтійська трембіта". Українці краю урочисто відзначають дні народження Тараса Шевченка.

Аналогічні громадські та культурні об'єднання діють у Литві, провідна серед них — Громада українців Литви. Під її егідою проводить культурно-громадську роботу Суботня школа ім. Т. Шевченка, дитячий ансамбль "Веселка", сімейний ансамбль "Світлиця", програма на телебаченні "Трембіта", радіопередача "Калинові грона". В республіці є Центр культури українців Литви, український національний культурний Центр "Барвінок", виходили українські газети "Гомін Литви", "Українська світлиця", інші видання.