Етнічна історія України

Українська діаспора країн Америки

Українці в Канаді вперше з'явилися 1892 р. Того ж року в квітні у місцевості Една-Стар, 50 км на північний захід від Едмонтона провінції Альберта, була заснована перша українська колонія. Впродовж 90-х років XIX ст. до Канади переважно із Галичини і Буковини прибуло понад 30 тис. українців, а від 1900 р. до Першої світової війни — ще близько 140 тис. Українська еміграція в Канаді до 1914 р. досягла близько 170 тис. осіб. Це була перша хвиля еміграції, що рекрутувалася головно з українських земель у складі Австро-Угорщини. Друга хвиля українських емігрантів припадала на міжвоєнний період. Вона становить 68 тис. осіб. У той період до Канади їхали емігранти із Галичини, а також із Західної Волині. Після Другої світової війни до Канади прибули ще близько 33 тис. українців. Переважно це були переміщені особи із вивезеної на примусові роботи до Німеччини української молоді, що після закінчення війни опинилася у західних зонах окупації, та частини радянських військовополонених і учасників українського національно-визвольного руху, котрі після 1945 р. теж опинилися в західних зонах Німеччини [14, с. 5].

За даними канадського перепису населення 1981 р., у Канаді обліковувалось 529 615 одноетнічних українців і 225 365 осіб багатоетнічних, тобто таких, серед батьків яких були українці та неукраїнці [6, с. 55].

За даними того ж перепису, українське населення (одноетнічні українці) проживає у провінціях Альберта (136 710 осіб — 25,7% усіх українців Канади), Онтаріо (133 995 — 25,3%), Манітоба (99 795 осіб — 18,7%), Саскачеван (76 810 осіб — 14,3%), Британська Колумбія (63 605 осіб — 11,9%) та ін. [6, с. 55; 14, с. 19].

Перші українські емігранти здебільшого їхали у західні провінції Манітоба, Саскачеван, Альберта, де канадський уряд виділяв поселенцям земельні ділянки площею 65 га, які не були освоєні. Потрібно було докладати велетенських зусиль, щоб на місці дикого простору організувати хліборобство. Але іммігранти закладали нові поселення і часто давали їм назви в пам'ять залишених на батьківщині.

Дехто знаходив собі роботу в промисловості, а дехто влаштовувався тут, аби заробити гріш для закладання в майбутньому власного господарства на землі. З часом в українських поселеннях були засновані школи, налагоджувались громадські зв'язки, створювались релігійні громади. Почали діяти організації товариства "Просвіта". У 1903 р. стала виходити українська газета "Канадський фермер". У 1912 р. українець Теодор Стефаник був обраний у муніципальну раду Вінніпега. У 1913 р. Андрій Шандра в Альберті й Тарас Фарлей у Манітобі стали депутатами провінційних законодавчих органів. Українські громади почали інтегруватись у суспільство Канади.

У міжвоєнні роки українці Канади, українські громади, зокрема на початку 20-х років, брали активну участь у промисловому житті Канади, однак глибока економічна криза 1929—1933 рр. об'єктивно гальмувала цей процес. Чимало тих, хто до 1929 р. вже перейшов у місто, вимушені були повертатися назад у сільськогосподарські колонії, часто до батьків.

Після Другої світової війни більшість українців Канади продовжувала проживати у "степових" сільськогосподарських поселеннях провінцій Манітоба, Саскачеван, Альберта. Однак їх основна маса вже належала до уродженців Канади. За переписом 1981 р. таких тут налічувалося 93% . Тобто, це були українці другого і третього поколінь після перших іммігрантів.

Що ж стосується іммігрантів після Другої світової війни, то 62,1% з них обрали за місце проживання найурбанізованішу провінцію Онтаріо, з містами Торонто, Оттава, й інші промислово розвинуті. Проте на відміну від "степових" провінцій, де відсоток українців від усього населення відносно високий (у Манітобі — 12,8%, у Саскачевані — 10,5%, в Альберті — 8,5%), в Онтаріо частка українців серед усього населення становить лише 2,3% [6, с. 55], хоч абсолютна кількість українців у цій провінції найбільша і 1986 р. становила разом одноетнічних і багатоетнічних осіб українського походження 260 580. Тоді ж у "степових" провінціях такого населення було: в провінції Альберта — 238 965, Манітоба — 158 320, Британська Колумбія — 143 345, Саскачеван — 125 775, Квебек — 22 410 осіб.

Безумовно, що так звані багатоетнічні особи українського походження по-різному самоідентифікують себе в етнічному відношенні, їх кількість радше відображає асиміляційні процеси в Канаді, аніж суспільну вагу населення українського походження в житті канадського суспільства.

Англомовній, частково франкомовній, асиміляції у Канаді підпадають не лише багатоетнічні українці, а й одноетнічні. Під час перепису населення 1981 р. українську мову як материнську (рідну) назвали 265 125 осіб.

За конфесійним поділом, за тим самим переписом 1981 р., найбільше українців Канади належало до двох традиційних українських церков: серед так званих одноетнічних належність до Греко-католицької церкви задекларувало 159 095 осіб, до Православної — 98 690. Ці церкви певною мірою залишаються носіями багатьох українських культурно-побутових традицій, і з огляду на це вони підтримують збереження української ідентичності. Водночас велика кількість одцоетнічних українців розпорошена у космополітичних церквах, приналежність до яких пришвидшує процес асиміляції. Так, тоді ж римськими католиками декларувало себе 88 915 українців, протестантами Об'єднаної церкви — 70 695, англіканцями — 19 455, іншими протестантами — 39 835, належали до інших релігій — 11 650 осіб.

За характером зайнятості, соціальним складом, професійним поділом українці повністю інтегровані в канадське суспільство. Серед них — працівники інтелігентних професій і службовці, робітники сільського господарства і промисловості та ін. Наприклад, у 1981 р. серед одноетнічних українців було 21 005 менеджерів, 42 535 — юристів, вчителів, лікарів, інших інтелігентних професій, 29 595 працівників торгівлі, 34 285 працівників сфери послуг, 22 685 зайнятих у сільському господарстві, 11 835 — зайнятих на транспорті, 20 850 працювали у будівельній галузі, 44 850 — у промисловості та ін.

Незважаючи на дуже швидку інтеграцію, пришвидшену асиміляцію українська громада у Канаді впродовж усієї історії виявляла і виявляє динамічність свого громадського, культурного, літературного, мистецького, наукового, освітнього життя. З 1940 р. українські громадські, культурні, церковні й інші товариства з ініціативи канадського уряду були об'єднані у Конгрес українців Канади (КУК). Поза КУК залишалося Товариство об'єднаних українських канадців (ТОУК). КУК — своєрідна представницька організація українців перед державними структурами. До КУК входять Союз українців-самостійників (СУС) (діяв ще від 1927); Українське національне об'єднання (УНО) — течія мельниківців (діяла з 1932 p.); Ліга визволення України — течія бандерівського напряму, сформована у Канаді вже після війни у 1949 р. До КУК також входять Спілка української молоді (СУМ), "Пласт", Організація демократичної української молоді (ОДУМ) та ін.

ТОУК у післявоєнні роки було товариством, що дотримувалося прорадянської орієнтації, сприяло налагодженню зв'язків з українськими громадськими структурами в Українській РСР.

Чимало товариств орієнтовані на опіку над культурно-мистецьким життям українців Канади. Це провінційні Українські ради мистецтв в Альберті, Манітобі, Саскачевані. Таку ж місію виконують різні фундації, найвідоміша з яких — Українська фундація ім. Т. Шевченка, заснована ще 1936 р. у Вінніпезі. Вона подає фінансову допомогу різним художнім ансамблям, стимулює українські видавництва, організовує художні виставки, турбується про музейництво, архіви, бібліотечну справу. Завдяки діяльності Фундації українське мистецьке життя Канади творить своєрідний загадковий феномен. У 80-х роках лише в Альберті діяло 79 танцювальних груп, Саскачевані — 47; у Канаді налічувалось 150 українських хорів, десятки музичних ансамблів, було чимало театральних колективів, існували спроби організації української кіностудії, велися україномовні радіо- і телепередачі.

Велика увага української громадськості до національного музейництва. З-поміж найбагатших і цікавих музеїв виділяється Музей "Село української культурної спадщини" в Едмунтоні, заснований у 1971 р. Залежно від пори року тут працює 30—120 осіб. Музей 1988 р. відвідало 80 тис. гостей.

Український музей Канади діє у Саскатуні, Музейний осередок української культури та освіти — у Вінніпегу. Українські культурні товариства — оганізатори різних фольклорних, пісенних, мистецьких та інших фестивалів.

І у Канаді, і в Україні відомі канадські українські наукові осередки історії. В 1985—1986 pp. у 12 канадських університетах проводилися студії з україністики. Українську мову та літературу вивчало 1473 студенти. У чотирьох університетах діяли курси з української культури і фольклору, в чотирьох — з української історії, близько 50 студентів досліджували питання україністики в аспірантурі.

Відповідні українські студії є в університетах Оттави, Торонто, Вінніпега, Саскатуна, Едмонтона та ін. У 15 канадських університетах діють українські студентські клуби, роботу яких скеровує Союз українських студентів Канади (СУСК).

У провінціях відносно компактного проживання українців діє багато двомовних англо-українських шкіл. За двомовними програмами відбувається виховання дітей у дитячих садках до 12-річного віку. В провінціях відносно розрідженого проживання засновані громадські школи з вивчання української мови, працюють факультативні вечірні школи для дорослих, існують інші форми навчання грамоти українською мовою.

Громадську активність українців Канади засвідчують і значні періодичні видання. Деякі з них існували багато десятків років, наприклад, заснований 1903 р. "Канадський фермер" — понад 75 років. Наприкінці 70-х років XX ст. "Канадський фермер" злився з газетою "Український голос", що виходить уже близько 100 років. На жаль, чимало українських часописів через відсутність необхідних засобів припиняли своє існування. Об'єктивна причина такого стану — зменшення українських читачів у зв'язку з неухильним скороченням україномовних видань. І все-таки сьогодні в Канаді виходять такі українські газети і журнали, як "Свобода", "Батьківщина" та ін.

Окрім канадських сюжетів, періодичні видання подають значну інформацію про події в Україні, українське мистецтво і культуру, внутріполітичну боротьбу, стан української демократії, народного господарства, освіти, науки. Періодика відображає діяльність громадських об'єднань і товариств українців Канади, в тому числі тих, які були створені з цільовим призначенням для розвитку українсько-канадських відносин і зв'язків.

Неоднозначні відомості про українську ідентичність у Сполучених Штатах Америки. Дуже суперечливі, наприклад, статистичні дані про кількість етнічних українців у США за окремими роками перепису населення та за іншими роками проведення соціально-демографічних досліджень (табл. 5) [3, с. 86—87].

Насамперед простежується велика розбіжність чисельності українців у США, яку подають переписи населення (аж до 1960 р. відносно незначна) і яку обчислювали за результатами дослідження (у 1936 р. — 901 тис., у 1986 р. — бл. 2 млн). Щоправда, за результатами соціально-демографічного дослідження 1980 p. також відносно висока чисельність — понад 730 тис. Очевидно, така розбіжність у статистичних показниках чисельності українців у США зумовлена реальною розмитістю української ідентичності на американців одноетнічних, батько і мати яких — суто українського походження, на американців багатоетнічних, в роду котрих уже був іншоетнічний представник, на американців україномовних і тих, які вже і у домашньому вжитку послуговуються англійською мовою, тих, які ще володіють батьківською мовою, хоч послуговуються нею рідко або взагалі не послуговуються, і под.

Певне значення має і та обставина, в якому — одноетнічному чи різноетнічному — шлюбі перебуває етнічний українець. Зауважимо, однак, що дослідники простежують відносно високу частку одноетнічних шлюбів. У 80-х роках XX ст. вона сягала 80—85% . Однак, хоча одноетнічні шлюби українців США значно частіші, ніж у Канаді, процес асиміляції, зокрема мовної, у США не є повільнішим. За даними демографічних досліджень, лише 123,5 тис. українців США у своїх сім'ях спілкуються українською мовою, за іншими оцінками — приблизно 1/5. Поза родиною їх спілкування, зазвичай, ведеться англійською.

Напевно, таке сучасне входження американців українського походження в англомовний простір пояснюється також тим, що саме у цій американській країні українська діаспора найдавніша. Перший українець, лікар Лаврентій Богун опинився на території пізніших США вже у першій половині XVII ст. Чимало українців — відомі їх імена [3, с. 86—87] — брали участь в американській війні за незалежність (1775—1783 рр.). Багато разом з росіянами задовго до продажу російським урядом Аляски Америці у 1867 р. проживали на згаданому півострові. Дехто подає, що їх на Алясці й Алеутських островах налічувалося до 20 тис. осіб.

Першим іммігрантом-українцем, який прибув у США у XIX ст. через Атлантику, був послідовник О. Герцена в Україні, уродженець Київщини, чернець Києво-Печерської Лаври Агатій Гончаренко. У 1868—1872 pp. у Сан-Франциско він заснував двотижневик "Аляска Геральд", що виходив російською й англійською мовами. Проте масова українська еміграція у США наприкінці XIX ст. зародилася на західноукраїнських землях. До перших належав селянин з Нової Вєсі Новосончського повіту Юрко Кошицький. Він прибув до Нью-Йорка у 1872 p., потім переїхав до Нью-Джерсі. Десь у 1882 р. повернувся до Галичини. Цей перший приклад переймало багато інших галичан, які здебільшого їхали до США не на постійно, як це переважно робили іммігранти до Канади, а на заробітки з метою повернутися назад до родини, щоб заснувати краще господарство на батьківщині. В 1877 р. почалася відносно масова еміграція до США русинів Закарпаття. З огляду на заробіткові цілі еміграції, українські іммігранти осідали здебільшого у містах, влаштовувались на роботу в галузі промисловості, будівництва, у гірництві. В 70—80-х роках еміграція з Галичини і Закарпаття ще не була масовою.

Еміграція галицьких русинів (українців) у першій половині 80-х років не кожного року перевищувала 1 тис. осіб. І все-таки на початку 90-х років українців У США налічувалось 60 тис., головно у штатах Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Монтана, Колорадо. Впродовж 1900—1909 pp. з Галичини до США емігрувало близько 114 тис. українців, а згідно з іншими даними, за 1899—1910 pp. з Галичини, Буковини і Закарпаття разом — 147 тис. осіб [10, с. 51—52].

Відмінні цілі, інші, ніж в Канаді, працевлаштування українців стали причиною формування в американських українців іншої, ніж у канадських, структури зайнятості та соціальних груп. Інший характер мало їхнє розселення: 98% українських переселенців зосереджувались у промислово розвинутій північно-східній частині США, у тому числі в штаті Пенсільванія — 52%, у штаті Нью-Йорк — 20%. Формування українського фермерства в США, зокрема у штатах Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Коннектикут, Массачусетс, Вісконсін та Пенсільванія, було значно слабшим, ніж у Канаді.

Особливості української імміграції до США, її географічного розселення, початкової зайнятості зумовили складання соціальних параметрів української діаспори, властивих для високорозвинутих громад. У другій половині XX ст. розподіл американців українського походження, в тому числі чоловіків і жінок, у всіх сферах зайнятості практично відповідав середньоамериканському, зокрема це стосувалося українців, які народилися у США, тобто молодших генерацій діаспори. Наприклад, 15,0% народжених у США українців-чоловіків у 1970 р. належали до групи "юристи, вчителі, лікарі", 8,5% — до "управлінців індустрії", 24,9% — до "службовців індустріальної сфери", 22,7% — до "кваліфікованих робітників", 7,7% — до "працівників сфери обслуговування". Цікаво зауважити, що у категорії "прислуги" українців чоловічої статі не значилося, та й серед жінок-українок таких було лише 1,7%.

Так само американські українці фактично досягли середньоамериканського рівня за доходами. У 1970 р. для всіх українців він становив 6200 дол. при 6700 дол. середньоамериканського. Однак у народжених у США українців у тому ж році він був значно вищий, а у 80-х роках показник доходів середньої української родини США вже перевищував відповідний середньоамериканський на 1 тис. дол. [3, с. 102—103]. Можна, отже, дійти висновку, що економічно українська діаспора органічно інтегрувалася в американське суспільство і почуває себе в ньому рівною.

Економічна позитивна інтеграція українців у суспільство США, звичайно ж, об'єктивно впливає на їхню інтеграцію у сфері культурній і гуманітарній. Водночас українці США суб'єктивно від початків свого розселення в новій країні й дотепер дорожать своїми гуманітарними національними духовними цінностями і дуже багато робили і роблять для того, щоб зберегти своє етнічне обличчя, мову, національну пам'ять, традиції, духовний зв'язок з історичною батьківщиною.

За масштабами зусиль, які українські громадські організовані сили прикладають до справи навчання своїх дітей материнської мови, історії батьківського краю, плекання культурних традицій, а також у питаннях розвитку українського професійного мистецтва і культури, української науки, періодики, літературної творчості, українська діаспора у США, очевидно, виглядає ще потужніше, ніж у Канаді.

В Америці діють десятки українських громадсько-політичних і громадсько-культурних організацій, товариств, об'єднань. З-поміж них — масовий Український народний союз, членами якого є понад 80 тис. осіб і який має понад 50 місцевих відділків. З 1925 р. діє Союз українок Америки, з 1948 р. — Федерація українських жіночих організацій. В 1940 р. на базі Союзу українських робітничих організацій було сформовано Лігу американських українців (ЛАУ). Активність виявляють різні лемківські об'єднання, серед них "Лемко-Союз". У 1940 р. українські страхові структури об'єдналися в Український конгресовий комітет Америки. Низку організацій і товариств у післявоєнні роки створили в Америці українські націоналісти, провідна з яких — Організація українських націоналістів за кордоном, а також Організація оборони чотирьох свобод України, Закордонне представництво Української Головної Визвольної ради. Численні українські краянські об'єднання на зразок "Бережанщина", "Бучаччина", "Городенківщина", "Збаражанщина", "Зборівщина", "Надбузька земля", "Комітет теребовлян" і под. Діють молодіжне Товариство "Молодь української національності", Союз української молоді, студентське об'єднання "Зарево", Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ), а також чимало культурно-мистецьких товариств, національно-релігійних, національно-спортивних тощо.

У США сформувалися відомі центри українського наукового життя. Це Українська вільна академія наук, відділення НТШ, Український науковий центр Гарвардського університету, Український стоматологічний інститут в Нью-Йорку, Українська академія мистецтв і наук, Інститути української мови і літератури, Українське історичне товариство. При багатьох університетах — Гарвардському, Міннесоти, Колумбії, Іллінойсу й інших створено значні літературні колекції з україністики. У багатьох місцевостях США працюють художні колективи шанувальників української пісні, танцю, музики, бандури, драми. В усій країні діють різні українські школи: католицькі при церквах, суботні українознавства, недільні українознавства тощо.

Винятково розгалужена і широкопрофільна українська періодика у США. Наприклад, відразу після закінчення Другої світової війни у США виходили 29 українських газет і журналів, у 1958 р. — їх налічувалось вже 79, у 1963 р. — майже 300. Найвідоміші видання — "Свобода", "Америка", "Народна воля", "Українські вісті", "Національна трибуна", "Українське життя", "Нова зоря".

Серед журналів найбільше читачів мають "Сучасність", англомовний квартальний для молоді "Форум", місячний "Гуцулія", "Самостійна Україна", "Вільна Україна".

Інформацію українська етнічна меншина США отримує також через окремі радіо- і телепрограми, які передають відповідні центри Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії, Детройта, Клівленда, Пітсбурга, Сан-Франциско. Серед церковних радіопрограм найвідоміша "Голос благовісту".

Країнами значного зосередження української діаспори є південноамериканські Аргентина, Бразилія, Парагвай, Уругвай та інші держави. Еміграція в Аргентину розпочалася в 90-х роках XIX ст. Вважається, що до 1914 р. у цій країні проживало близько 10 тис. українців. Як і у північноамериканські країни, еміграція в Аргентину так само зазнала кількох хвиль. Друга припала на міжвоєнний період, третя — після Другої світової війни. У міжвоєнні роки до Аргентини прибуло понад 40 тис. українців. Завдяки природному приросту кількість українських іммігрантів в Аргентині на 1933 р. досягла близько 100 тис. осіб. Третя хвиля української еміграції припала на 1946—1950 pp. і становила кілька тисяч осіб, головно інтелігентних людей з учасників національно-визвольного руху, яким довелося залишити батьківщину. На сучасному етапі кількість аргентинців українського походження становить кількасот тисяч осіб, у тому числі у столиці й провінції Буенос-Айрес — 99 тис., у провінції Місьйонес — 55 тис., у провінції Чако — 30 тис. осіб. Є українці також у провінціях Тукман, Формова, Коррієнтес, Санта-Фе, Мендоса, Кардоба.

Приблизно половина українців зайняті у монокультурних видах сільського господарства, що спеціалізуються на продукції чаю, тютюну, рису, сої, цитрусових, бавовни, винограду, овочів та інших видів продукції. Зайняті у сільському господарстві українці краще зберігають рідну мову і спілкуються нею. Натомість українці міст послуговуються переважно іспанською.

Як і в інших американських країнах, достатньо розвинуті в Аргентині форми українського національного життя. Поряд із навчанням в іспаномовних школах діти залучаються до навчання української мови, історії, українських традицій у так званих суботніх чи недільних "рідних школах".

При Українському католицькому університеті в Буенос-Айресі працює гімназія, у 1—5 класах якої навчання ведеться українською мовою. У багатьох місцевостях діють Греко-католицька та Православна українські церкви, також різні світські клуби — організатори культурного життя: художньої самодіяльності, проведення національних урочистостей. В Буенос-Айресі діє аматорський Український театр ім. Т. Шевченка. Серед аргентинських українців — відомі художники, музиканти, співаки, архітектори.

У Буенос-Айресі 1971 р. відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.

В країні виходить кілька українських газет: "Рідний край", "Українське слово", "Шлях перемоги", періодичні видання релігійного спрямування "Життя", "Дзвін", "Вісник".

Коли аргентинського історика Естебана Снігура (українського походження) запитали: "Що найбільше вирізняє українську громаду серед інших громад Аргентини сьогодні, наприкінці XX ст.?" Він відповів: "Найголовніше, що творить фундаментальну різницю — релігійний обряд. Українці відстояли його, коли їх хотіли латинізувати, затримали по домах свої молитви до приїзду священиків. Дотепер серед інших етнічних груп — релігійний обряд залишився головною ознакою українців" [12, с. 114].

Інша південноамериканська країна масової української діаспори — Бразилія. Тут чисельність українців, за різними джерелами, становить від 200 до 400 тис. Перші українські іммігранти на бразильській землі з'явилися у 70-х роках XIX ст. До них належав Микола Морозович із Золочівського повіту Галичини, який прибув у Бразилію у 1872 р. У 1876 р. у цій країні поселились вісім родин з Буковини, котрі заснували колонію Санта-Барбара у графстві Палмерія. У 1895 р. італійські пароплавні компанії доставили до Бразилії аж 15 тис. галичан. Їх розселювали у джунглях південної Парани, які необхідно було перетворювати на сільськогосподарські ділянки.

Перша хвиля української еміграції, головно з Галичини, привела до формування у Бразилії української діаспори — близько 44 тис. осіб. Найбільше українців — 33,5 тис. — розселилось у штаті Парана, близько 2250 — у штаті Ріу-Гранді-ду-Сул та ін.

У міжвоєнні роки українську діаспору в Бразилії поповнило близько 9 тис. вихідців з Волині та Полісся. Нарешті, після Другої світової війни в цю країну прибуло ще 7 тис. українців.

На відміну від США і навіть Аргентини, більшість українців Бразилії — близько 85% — розселена у сільській місцевості й 80% їх зайняті у сільському господарстві. Вирощують "старокрайові" культури: жито, пшеницю, картоплю, льон, гречку, а також місцеві: чорну квасолю, каву, маніоку, рис, чай, цитрусові. Лише 20% українців зайнято в промисловості, торгівлі, освіті, сфері управління і под. Сільське населення краще зберігає українську мову, міське підпадає інтенсивній асиміляції.

До Першої світової війни українці мали в Бразилії 35 шкільних закладів. У наш час вивчення української мови підтримується через національні дитячі садки й українські суботні школи. У м. Курітіті діє Український дім студентів. В університеті штату Парана вивчення української мови, літератури та історії здійснюється на офіційному рівні.

У середовищі бразильських українців пропагується українська культура, на літературному полі творило кілька письменників, у тому числі Петро Карманський, Сильвестр Калинець, Валентина Куц, Осип Шнитько, Олена Колодій, Віра Селянська-Вовк. Окремі з них займалися перекладацькою роботою з португальської українською і навпаки. В. Селянська-Вовк працювала професором Католицького університету в Ріо-де-Женейро. Серед університетських професорів Бразилії були українці Оксана Борушенко, Федір Великохатько, Ігор Хома, Олександр Заболотний та ін.

У Бразилії, як і в інших американських країнах, видаються українські газети, діють аматорські художні колективи, радіопрограма "Українська хвиля", Товариство прихильників української культури. Важливе значення у підтримці національних форм громадського життя українців Бразилії мають Греко-католицька і Українська автокефальна православна церкви.

Відносно масова українська діаспора у таких південноамериканських країнах, як Парагвай та Уругвай. Тут вона почала формуватися з 20-х років XX ст., коли сюди почали прибувати селяни із Західної України та із Закарпаття і Буковини, а також частково переселятися з Аргентини. У 1946—1950 рр. українські групи в названих країнах поповнилися так званими переміщеними особами з Європи. Станом на 1990 р. Парагвай налічував понад 10 тис. громадян українського походження, Уругвай — 10—15 тис. осіб. Більшість українців Парагваю проживає у м. Енкарнасіон, хоча чимало мешкає у сільських поселеннях, окремі з яких мають українські назви: Нова Україна, Нова Волинь, Богданівка, Тарасівка, Перевертівка, Морозенка, Сибір, Кавказ, Зелений Клин та ін. Сільські українці зайняті у сільському господарстві.

Більшість українців Уругваю проживають у містах, у тому числі столиці країни Монтевідео.

І парагвайські, й уругвайські українці витворили свої національні форми життя. В Уругваї у 1934, а у Парагваї у 1937 р. виникли організації Товариства "Просвіта", створювались українські суботні школи, що й досі діють, молодіжні, а також професійні об'єднання, наприклад "Група українських купців і промисловців Парагваю". Подібно до українців інших американських країн, українська громадськість Парагваю й Уругваю прагнула до підтримання громадсько-культурних зв'язків з Україною. Внаслідок імміграції до Південної Америки переміщених осіб із Західної Європи у післявоєнні роки сформувались невеликі (у кілька тисяч і сотень) діаспорні групи українців у Венесуелі, Чилі й інших країнах.