Етнічна історія України

Українські заробітчани в зарубіжжі у 1990—2000 рр.

Починаючи від 90-х років XX ст., в Україні активізувалась тимчасова заробіткова еміграція в Росію та країни Європи й Америки. Її активізація зумовлена багатьма внутрішніми причинами, а також зміною міжнародних умов міграційних рухів. До внутрішніх українських причин, що стимулювали заробіткову еміграцію, належать:

— радикальна реорганізація соціалістичних економічних відносин на відносини ринкового господарства, що зумовило занепад низки галузей промисловості, зокрема тих, які входили до військово-промислового комплексу СРСР, і раптово спричинило значне зростання безробіття;

— криза "соціалістичних" колективних і державних форм організації сільськогосподарського виробництва, що призвела до появи значної частини незайнятого сільського населення;

— зменшення фінансово-економічних можливостей молодої незалежної Української держави у справі утримання системи народної освіти, охорони здоров'я, соціальної сфери, що призвело до скорочення доходів великої частини інтелігенції, безробіття її певної частини;

— зростання соціальних потреб населення України, пов'язаних із запровадженням в умовах ринкової економіки платних форм освіти, медичного обслуговування, дрібного власного підприємництва, зростання оплати житлових потреб та ін.

Отже, внутрішні українські економічні причини були дуже сильними. В середині 90-х років вони зумовили активну човникову міграцію, що незабаром почала трансформуватись у заробіткову. І човникова, і заробіткова міграція стала можливою у зв'язку з послабленням режиму перетину кордонів, оформленням туристичних поїздок, поїздок, пов'язаних з певними видами міждержавних господарських зв'язків.

Під впливом внутрішніх і зовнішніх причин масштаби української заробіткової еміграції, зазвичай нелегальної, зростали. Для пошуку заробітку за кордоном використовувались "човникові" поїздки для продажу вітчизняного товару, наприклад, тютюнових і горілчаних виробів, і купівлі виробів іноземної промисловості. Так само на певні види заробітку оформлялися українські туристи, що виїжджали в ті чи інші країни на короткі чи довші терміни перебування. Багато з них, знайшовши роботу, краще оплачувану, ніж в Україні, нелегально залишалися на тривалі терміни перебування у країні заробітку, ніж це дозволяв термін туристичної путівки. Так у багатьох країнах сформувалася велика частка українських нелегальних мігрантів. Наприклад, за спеціальним дослідженням явища у 1995—1996 рр., 53% опитаних мігрантів в Чехії не мали належних легальних документів, у 1999 р. частка нелегалів серед опитаних була меншою і становила 31% [7, с. 12].

За офіційними даними, у 2002 р. державними центрами зайнятості було влаштовано за кордоном лише 56 осіб, а опитування заробітчан в Італії засвідчило, що 85,7% респондентів виїхали на заробітки за туристичною візою, виданою майже половині з них лише на 7—10 днів [8, с. 40].

З огляду на те, що серед українських заробіткових мігрантів в інших країнах дуже багато нелегалів, дуже важко визначити їх точну чисельність. Через це не лише в засоби масової інформації, а й у промови провідних політичних діячів, у наукові розвідки потрапляють дуже суперечливі дані. Це стосується також інформації про загальну чисельність української діаспори за кордоном. Так, 15 березня 2007 р. претендент на пост Міністра закордонних справ Володимир Огризко, виступаючи з програмною доповіддю у Верховній Раді, заявив, що поза межами України перебуває близько 20 млн українців. Декотрі економісти наводять цифру чисельності українських заробітчан — 5 млн осіб, а Уповноважений Верховної Ради України з прав людини зазначив: на заробітки за кордон виїхали 7 млн громадян України [8, с. 29—30]. Очевидно, особи, схильні до такої гіперболізації чисельності українців за кордоном, всього-навсього не віддають собі звіту про те, що таке мільйони людей.

За даними Інституту соціології НАН України, тимчасова трудова еміграція за кордон охопила 10,2% українських сімей, а в Україні налічується близько 15 млн сімей. Беручи до уваги ці дані, дослідниця питання Олена Малиновська у виданні 2004 р. допускає, що з метою заробітку за кордон виїжджали, принаймні, 1,5 млн осіб. Конкретизуючи це за інформацією дипломатичних представництв України за кордоном, вона наводила таку кількість українських заробітчан у зарубіжних країнах: у Польщі — 300 тис., Італії та Чехії — по 200 тис., Португалії — 150 тис., Іспанії — 100 тис., Туреччині — 35 тис., США — 20 тис., Угорщині — 9 тис., Росії — 1 млн осіб. В інших країнах (Греції, Словаччині, Німеччині тощо) кількість українських заробітчан менша. Помилимось небагато, коли назвемо їх кількість у 2—2,2 млн осіб. Як засвідчують деякі посередні показники, тимчасова українська заробіткова еміграція після 2002 р., очевидно, утримувалась на наведеному рівні. Вибіркові обстеження заробіткових мігрантів підтверджують: їхнє перебування на закордонних заробітках відносно короткочасне — від кількох місяців до кількох років [18, с. 24, 26]. Заробивши бажану суму грошей, одні заробітчани так само з труднощами повертаються додому, на їх місце прибувають інші.

Праця на заробітках, зокрема нелегальних мігрантів, на яких не поширюється жодне законодавство закордонних країн про працю, — дуже важка. На будівництві, де працює більшість українських чоловіків, робочий день триває до 12 год. на добу. Працюють у свята і вихідні дні, мешкають у непристосованих для життя будівлях. Часто наймачі — або посередники, або підприємці — не дотримуються умов попередньої усної домовленості про оплату праці й ошукують заробітчан, не оплачуючи повністю їхньої праці. Однак і при оплаті праці, згідно з умовами найму, заробітки мігрантів невисокі. Часткові опитування респондентів у 1999 р. з числа заробітчан у Чехії засвідчили, що 68% з них мали зарплатню менше 10 тис. чеських крон (приблизно 300 дол. США), ще 32% — менше 8 тис. крон (240 дол.) [7, с. 12].

Незважаючи на те, що українська заробіткова еміграція, зазвичай, має тимчасовий характер і трудові мігранти здебільшого майже завжди повертаються у рідні міста і села, все-таки невелика їх частина осідає в країнах заробітку. Одні — висококваліфіковані спеціалісти, яким місцеві підприємці пропонують постійну роботу, інші — за сімейними обставинами, у випадках вступу в шлюб з італійцями, португальцями чи турками, декотрі — з власної рішучої орієнтації на працю і життя в зарубіжній країні. Тобто, можемо стверджувати, що в наш час відбувається четверта хвиля української трудової еміграції, головно у названі країни.

Узагальнюючи сказане про сучасну українську діаспору, сформулюємо висновки:

— сучасна українська діаспора на пострадянському просторі сформувалась за наслідками державного віднесення у радянський час окраїнних частин української етнічної території до Росії, Білорусі, Молдови, а також у процесі демографічних рухів українського населення, починаючи від XIX ст. і до 1991 p., у центральні райони Росії, Сибір і Далекий Схід, країни Середньої Азії і Кавказу. За офіційними даними, на початок 2000 р. її чисельність перевищила 4,5 млн осіб, у тому числі в Російській Федерації — 2943 тис., у Молдові разом з Придністровською Молдовською республікою — близько 600 тис., у Казахстані — 462 тис., у Білорусі — 237 тис. осіб;

— українська діаспора, що утворилась у зв'язку з входженням частини корінних українських поселень до складу Польщі, Словаччини та Румунії впродовж другої половини XX — початку XXI ст., у наш час становить близько 130 тис. осіб. За даними польського перепису населення, вона найбільше скоротилася в Польщі. Найкраще зберігають ідентичність українці Румунії;

— чисельність української діаспори в інших країнах Європи — Франції, Великобританії, Німеччині, Сербії, Хорватії, Боснії, Чехії, Італії й інших разом становить на сучасному етапі близько 200 тис. осіб. Формування діаспори у названих країнах мало специфічні особливості, зумовлені державною приналежністю українських земель до Австрії, Угорщини, Польщі, Чехословаччини, переміщенням великих мас людей у період Першої і Другої світових воєн;

— українська діаспора в американських державах формувалася за наслідками кількох хвиль еміграції: до 1914 р.; у міжвоєнний період; у перші роки після Другої світової війни. Відносна давність української діаспори у США, Канаді, Бразилії, Аргентині й інших країнах зумовила появу поряд з одноетнічними українцями багатьох так званих багатоетнічних, кількість яких, можливо, вже перевищує кількість одноетнічних. У зв'язку з цим процес американської асиміляції української діаспори захопив її окремі групи в неоднаковій мірі, що не дає змоги однозначно визначити її кількість у межах від 2,5 до 3,5 млн осіб;

— новітня українська заробіткова еміграція, яка набула значних масштабів з другої половини 90-х років, у наш час, очевидно, тримається на рівні понад 2 млн осіб, половина з яких припадає на Росію. Супутнім наслідком тимчасової заробіткової еміграції є влаштування певної її частини на постійну роботу за кордоном, а відтак — і на постійне проживання. Це дає підстави вважати, що на сучасному етапі відбувається четверта хвиля української еміграції, яка вносить певні соціальні й етнокультурні корективи у світову українську діаспору.