Етнічна історія України

Питання самобутності українців та окремішності їх історичного життя в історіографії

Як питому саме для України, а також для новгородсько-псковської Русі розглядав назву Русь автор "Історії русів" — історичного твору, створеного приблизно у 90-х роках XVIII ст. Нав'язуючи до південних витоків із скіфсько-сарматського світу етнонім Русь, автор "Історії русів" вважав скіфів і сарматів слов'янами. Сучасна наука, безумовно і незаперечно, відносить скіфо-сарматів до ірано-перської мовної родини, з якою слов'янство Подніпров'я на демографічному і культурно-побутовому рівні контактувало від VI ст. до н. е. "Східних слов'ян називали скіфами, або сколотами, із-за кочового життя і частого переселення з місця на місце; південнних — сарматами за гострими, як в ящірок, примруженими очима (ніби ту назву сармат дали греки, в яких вона означає ящурино-примружені очі. — С. М.); і русами, або русняками, за волоссям". Принципове значення мав той факт, що український автор 90-х років XVIII ст., історик і публіцист одночасно, розглядав історію русів від самої їх появи на історичній арені як самостійну, що починалася і в подальшому продовжувалася окремо і паралельно до історії Москви: "по князю Русу роксоланами і россами, а по князю Мосоху, який кочував над річкою Москвою і дав їй цю назву, москвитами і мосхами; від чого в наступному і царство їх одержало назву Московського і в кінці Російського" [18, с. 2].

Українська історична наука від початку XIX ст. майже однозначно дотримувалася такої ж методологічної засади: історія України (Малоросії) — від самого початку становила собою самостійний соціально-політичний і культурний процес, так само й історія Росії (Великоросії) мала свою власну лінію. Необхідно, однак, визнати, що історики "Малоросії" першої половини XIX ст., обґрунтовуючи самобутність історичного минулого Південної Русі, дуже об'єктивно відтворювали і ті моменти історії, коли з державного погляду Русь була єдиною, й інтереси південноруських, північноруських і західноруських земель збігалися.

У першій половині XIX ст., починаючи з 1822 p., витримала кілька видань "Історія Малої Росії" Дмитра Бантиш-Каменського, уродженця Москви, з молдовської дворянської родини Бантишів. Загалом ця праця була писана і переписувана на догоду офіційній ідеології "єдинодержавія і самодержавія". І все-таки, навіть у ній російський великодержавний літератор і критик Віссаріон Бєлінський завбачив крамолу, що Україна має власну історію, чого не міг вибачити автору [36, с. 27—28].

Ще категоричніше висвітлював найдавнішу історію України як самостійний процес Микола Маркевич, родом з Глухівського повіту Чернігівської губернії, у виданій ним 1842 р. "Исторіи Малороссіи". На його думку, підкреслено самобутній характер мали історичні процеси в Україні в усі часи аж до 1793 р. [36, с. 31—38].

У творчості українських істориків середини і другої половини XIX ст. тематична гама досліджень проблеми етногенезу українського народу, самобутності й окремішності його історичного життя значно розширилася. Певною мірою поштовхом до цього слугувала історіографічна версія російського історика Михайла Погодіна про етнодемографічні наслідки для Середнього Подніпров'я ординського завоювання Русі після 1240 р. Мовляв, орди Батия так знищили Середнє Подніпров'я, що на ньому, по суті, не залишилося корінного руського населення, — одна його частина була перебита ординцями, інша рятувалася втечею аж на Підкарпатті чи в Польщі, ще інша, основна, виемігрувала у Північно-Східну Русь, у район Москви, Володимира, Суздаля. Ця остання частина київських русів саме у Московському царстві продовжувала залишатися носієм культури і традиції, мови давньоруської людності старої Русі. Стосовно людності Подніпров'я XIX ст., то вона походить від "малороссийского племени", що утворилося після вигнання золотоординців з Південної Русі у XIV—XV ст. внаслідок змішання нащадків утікачів XIII ст. у західноруські та польські землі з бродячими подніпровськими степами половцями, печенігами, торками, берендеями й ін. Ідейно-політичний підтекст цієї "наукової" версії очевидний. Він мав на меті обґрунтувати нібито науково демографічну і культурну тяглість "русской" історії, започаткованої у Києві в IX ст. і продовженої саме Москвою у XIII ст., і водночас заперечити право "малороссийского племени" на давньоруську демографічну та культурну спадщину.

Першим на українському ґрунті, хто переконливо довів абсурдність погодінської схеми, був Михайло Максимович (1804—1873 pp.). У працях, що мали оригінальний жанр листів до М. Погодіна, — "Про уявне запустіння України і Батиєве нашестя і заселення її новоприйшлим народом" (1857 р.), "Про десять міст і деякі села давньої України" (1854 p.), "До історії малоросійської мови" (1856 р.) та інших — М. Максимович показав повну безпідставність погодінського постулату стосовно запустіння України у XIII ст. Наводячи численні переконливі історичні свідчення про неперервність руського (українського) народонаселення Південної Русі, М. Максимович узагальнював: "Народ український, так само як волинський і галицький, зменшувався сотнями і тисячами від боїв з татарами, від їхнього хижацького полону; однак народонаселення України, рівно ж Волині і Галича, все ж існувало по-давньому, як існує і досі в давніх містах і селах, примножуючись і новопоселеними" [30, с. 183]. Вже пізніше наукове обґрунтування М. Максимовичем неперервності української історії М. Грушевський назвав його найбільшим подвигом, як і подвигом передреволюційого українознавства взагалі [30, с. 3].

Проте українській історичній думці доводилося відстоювати й обґрунтовувати не лише неперервність і тяглість історичного життя українців на своїй батьківщині, а також їхню етнічну самобутність, те, що вони — не якийсь локальний різновид "єдиного русского народа", а їх мова — не діалект російської. Скреслювали українців як окремий народ не лише російські офіційні чинники, а також "передові", за тогочасною російською міркою, мислителі. Наприклад, В. Бєлінський категорично заперечував існування українського народу та його мови, бо це лише "обласне малоросійське наріччя, як і білоруське, сибірське та інші подібні їм обласні наріччя" [2, с. 177].

Узагальнення В. Бєлінського не мали під собою наукового ґрунту. Вже його сучасники вчені-філологи О. Бодянський, І. Срезневський, М. Максимович, солідаризуючись з іншими слов'янськими вченими Й. Дубровським, В. Копітаром, П. Й. Шафариком, переконливо визначали українську мову як окрему та самобутню в колі слов'янських мов.

Однак не наукові погляди епохи визначали практику російської офіційної політики стосовно українського народу, а директивні, часто таємні положення державних документів, наприклад, циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва 1863 p. чи Емський указ 1876 р. Олександра II. За останнім указом, спеціальна імператорська комісія під головуванням міністра внутрішніх справ, до складу якої входили міністр народної освіти, обер-прокурор святійшого синоду, начальник III відділу власної Його Величності канцелярії, голова Київської археографічної комісії, окремим актом встановлювали заборони на ввіз в Україну виданих за кордоном книг "на малорусском наречии", на друкування на тому ж "наречии" творів або перекладів, "изящной словесности", якщо в них не дотримано "общерусской орфографии". Так само встановлювалася і заборона на театральні вистави в "наречии", друкування в "наречии" текстів до нот, вихід у світ навіть російськомовної газети "Киевский телеграф" на тій підставі, що її видавець Гогоцька залучала до співпраці "людей, які належать до найнеблагонадійнішого напряму". Була заборонена діяльність українських громад, що діяли вже від 1859 p., припинялася діяльність південно-західного відділу Російського географічного товариства, який до цього успішно досліджував географію, етнографію, культуру України. Висувалися вимоги не допускати викладання в училищах жодних дисциплін на "малороссийском наречии", очистити всі бібліотеки від неблагонадійних книг, перевести викладачів з малоруських губерній у великоруські й навпаки, скеровувати випускників з університетів Малоросії у великоруські губернії [подано за: 25, с. 107—112].

Ось у таких умовах офіційного наступу російського самодержавства на українську наукову думку і мову, заборони українцям бути самими собою кращі представники української інтелігенції писали про те, що українці — давній і самобутній народ з природним правом на власну національну свідомість і культуру, власну мову, а, починаючи від "Закону Божого" Кирило-Мефодіївського товариства, також на власну державність. Саме у програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства "Законі Божому" або "Книзі буття українського народу" параграф 109 проголошував: "І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім" [19, т. 1, с. 258].

Традицією української історіографії стало приписування авторства "Закону Божого" М. Костомарову. І це триває до останнього часу [36, с. 80]. Автор, однак, після уважного вивчення документів, опублікованих у тритомному виданні 1990 p., схильний піддати сумніву авторство М. Костомарова згаданого програмного документа і вважати вірогіднішою більшу причетність до складання "Закону Божого" Миколи Гулака. У будь-якому випадку, немає підстав вважати М. Костомарова автором найважливішого документа української політичної думки середини XIX ст. і з огляду на його національну позицію у тому часі [29, с. 198—202].

Однак видатний український і російський історик, можливо, навіть більше російський, ніж український, у своїй творчості не лише виявляв великий інтерес до історії України як процесу самобутнього, а й завжди переконливо доводив самобутність українського народу, його мови, культури і, вдаючись до сучасної термінології, також менталітету. В цьому зв'язку дотепер не втратила громадсько-практичного і наукового значення його стаття "Дві руські народности", опублікована в часописі "Основа". Його 1861—1862 pp. у Петербурзі видавали як місячник українські націонали Василь Білозерський, Олександр Кістяківський, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров.

У згаданій статті М. Костомаров намагався обґрунтувати положенння про етнокультурні відмінності північноросів і південноросів, відмінні риси характеру тих народностей, зокрема з погляду їх схильності до самоорганізації та підпорядкування волі володаря чи до свавільної поведінки, відмінне бачення у південноросів і північноросів природи суспільства: у перших — як громади рівних її членів, у других — як громади аристократів, котрим служить мужицтво. Такі особливості національного характеру обох народностей виявляли себе вже у часи давньоруської державності. Для південноруського суспільства були властивими "розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність норм (...), не було нічого насильницького, нівелюючого; не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети. Навпаки, великоросу притаманні рабська готовність підкоритись міцній самодержавній владі, прагнення дати міцність і формальність єдності своєї землі" [21, т. 1, с. 35—43].

У сфері релігійного життя великорос надає перевагу зовнішній стороні, букві Закону Божого; для малороса важливіше саме релігійне чуття, його менше захоплює сама форма церковної служби. Великорос байдужий до природи, не має нахилу до садів, розведення квітів; малорос любить садки, різними рослинами прикрашає своє подвір'я; епічна поезія у великороса прив'язана до матеріального інтересу; малоруська поезія пройнята м'якістю чуттів, у тому числі історична. В побуті малороси прихильні до простоти відносин між людьми. Все це, як писав Д. Дорошенко, "виступало підґрунтям того, що великороси намагалися спорудити на вікових підвалинах міцне загальне тіло, проникнуте єдиним духом", вони "мають творчий дух (...), вирізняються свідомістю, єдністю, пануванням практичного розуму (...). Цього не виявив наш український нарід. Його вільна стихія призводила або до розкладу громадських зв'язків, або до виру стремлінь, котрі немов те колесо крутили народним історичним життям. Отаким показало нам наше минуле дві руські народності" [20, с. 4].

Для свого часу головний зміст статті М. Костомарова менше стосувався етнокультурних відмінностей, а більше — державницької психології обох "людностей". Виглядало так, що саме відмінності у державотворенні на Півночі й на Півдні остаточно роз'єднали руську народність. Але найважливіше значення мав той факт, що М. Костомаров 1862 р. у принципі висунув питання про дві "народності", яке руйнувало офіційний великодержавний стереотип про "єдину і неподільну Росію".

За М. Костомаровим, на відмінностях державницького життя як головному факторі у поділі нібито єдиної давньоруської народності домонгольського часу на дві гілки у період після ординського завоювання у XIII ст., наголошували численні історики, у тому числі й українські, зокрема в період радянської влади. У межах офіційної історіографії — майже всі [37, с. 66—67].

Дуже образно таке бачення розпаду нібито єдиної давньоруської народності саме під впливом її державного розірвання у XIII—XIV ст. сформулював видатний російський етнолог і мислитель XX ст. Лев Гумільов: наявність двох могутніх центрів тяжіння (Захід і Золота Орда. — С. М.) зумовили у XIV ст. етнічну дивергенцію, так само історично закономірну, як і попередня її інтеграція. У литовських землях накопичувалися європейські культурні навички, проповідь уніатства, шляхетні звичаї, німецька мода і вподобання, смаки, латинська мова і вселення євреїв; у Великоросії зміцнилося афонське православ'я, централізація адміністрації, дворянські традиції степової війни, іконопис Андрія Рубльова і змішання з охрещеними татарами. "Обидві половини одного давньоруського етносу стали однаково, але по-різному неподібними на свій прототип" [9, с. 56].

Отже, подібно до М. Костомарова, згаданий російський вчений другої половини XX ст. шукав головну причину етнічного розвитку "руських" народів не у внутрішніх закономірностях етнічного життя, а у зовнішніх політичних впливах.

Однак повернемося у другу половину XIX ст., коли всупереч офіційній російській науці й ідеології українські вчені наполегливо пропагували етнічну окремішність українців. У цьому зв'язку особливо безкомпромісною була стаття В. Антоновича "Три національні типи народні", опублікована 1888 р. у галицькому народовському часописі "Правда".

Допускали, що згадана стаття була, ймовірно, опрацьованим В. Кониським конспектом однієї з лекцій В. Антоновича [1, с. 754]. Принципове значення статті полягало в тому, що в ній у порівняльному сенсі були охарактеризовані етнографічні й антропологічні риси, особливості "русинів, великоросів або москалів, і поляків". Наведені у ній відмінні антропологічні ознаки названих національних типів були узагальнені на основі недостатніх на той час наукових обстежень і з позицій сучасної антропологічної науки вважаються недосконалими. Відомо, що їх критично оцінював Ф. Вовк [1, с. 755].

Що ж стосується окреслених В. Антоновичем культурно-побутових, психологічних, поведінково-етичних, творчих ознак згаданих народних типів, то вони, видається, достовірні навіть для нашого часу. Залежно від "міри чутливості" автор відніс росіян до типу флегматиків, поляків — до типу сангвініків, русинів — до меланхоліків. Своєрідність означених типів "сусідів-братів" виявляється у спілкуванні, ставленні до лайки та її використання у спілкуванні, відносинах у родинному колі, між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми, у виявах дружби, товаришування і ворогування. "Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати абсолютно, беззаперечно (...). Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність (...). Поляки об'явились прихильниками ідеї аристократизму" [1, с. 97].

Майже за М. Костомаровим, В. Антонович охарактеризував ставлення великоросів, українців і поляків до релігії. Проілюструвавши особливості вияву духу трьох народів у творчих сферах: архітектурі та будівництві, живописі, орнаменті, танцях, у науці, літературі й публіцистиці, автор спробував звести їх причини до етнічного критерію. "Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила — (...) чи факт дужий чи недужий. У поляків виступає пункт — приємність, любість" [1, с. 101].

Хоч більшість духовних ознак українців, росіян і поляків об'єктивно відображали їх дійсні якості, все-таки помітна симпатія автора до рис українців, антипатія — до стереотипу москаля, нейтральне ставлення — до ознак поляка. Як зауважували сучасники В. Антоновича, наголошуючи на особливих відмінностях між українцями і росіянами, він розвивав думку про неможливість федерації України з Росією, вважаючи, що це було б протиприродним: "українці і росіяни настільки різні, що й політично їм слід жити окремими державними організмами" [1, с. 755].

Можливо, думки В. Антоновича про недоцільність орієнтації українського визвольного руху на майбутню федерацію державної України з Росією конфронтували з прихильним ставленням до ідеї автономії України у складі Росії Михайла Драгоманова [5, с. 197, 201], а також з висновками М. Костомарова, які випливали з уже згаданої його статті "Дві руські народності". Мовляв, "південноруське плем'я в минулій історії довело, що воно не здатне до державного житття. Воно по правді повинно було поступитись саме великоруському, прилучитись до нього тоді, коли завданням спільної руської історії було скласти державу". І далі: "Українці розуміли і розуміють необхідну потребу і нерозірваність свого об'єднання з москалями" [5, с. 73].

У той чи інший спосіб, але питання про самобутність українського народу, історію, його політичне та культурне становище на тлі становища російського народу і політики імперської Росії перебувало в центрі уваги української національної думки XIX — початку XX ст.

Новий струмінь у наукову думку про український народ і його історію внесла творчість М. Грушевського. У Львові 1898 р. вийшов перший том його славнозвісної "Історії України-Руси", в якому вчений окреслив хронологію появи українського народу на історичній арені IV віком по Христі [6, с. 18]. У 1904 р. у статті "Звичайна схема "русской истории" — справа раціонального укладу історії східного слов'янства", вміщеній у збірнику "Статьи по славяноведению" (Петербург), учений у порівняльному сенсі розкрив характеристичні особливості та головний зміст двох діаметрально відмінних сюжетних ліній східноєвропейської історії, двох історичних схем: "московоцентричної" й "українсько-білорусько-російської". Суть однієї "схеми", розробленої головно російськими істориками, зводилася до бачення історичого процесу крізь призму династичої неперервності чи наслідковості від Давньоруської держави до Московського царства і Російської імперії. За іншою "схемою", східноєвропейська історія — це історія українського, російського і білоруського народів, кожного на своїй етнічній території.

Вчений далі обґрунтовував своє бачення окремішності українського історичного процесу, яке формулював ще 1898 р. у першому томі "Історії України-Руси": "Соціальний і культурний процес становить таким чином ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усі вагання, через усі флюктуації політичного життя — через стадії його піднесення і упадку, та в'яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні перетрубації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати. Звичайно, робилося навпаки: слідячи історію політичних організацій, пришивали кусні історії українського народу до історії державного життя польського та великоруського народу, і вона розпадалася на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглості і зв'язку епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілістю, коли в основу досліду кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливом" [6, с. 17].

У згаданому збірнику були також опубліковані ще дві статті М. Грушевського — "Етнографічні категорії й культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи" та "Спірні питання староруської етнографії". Вони окремими відбитками зберігаються у Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка. У них вчений допускав, що етноси з індоєвропейської родини проживали у Східній Європі від пізньої неолітичної доби [7, с. 3]. Дуже принципове значення мала гадка вченого про те, що "початки трьох головних східнослов'янських груп, трьох народностей — українсько-руської, білоруської і великоруської — виходять вповні за границі історичних часів" [8, с. 3], треба розуміти, що найпізніше — до утворення Давньоруської держави з центром у Києві.

Важливим доповненням до окреслення самобутнього обличчя українців як етносу стали ґрунтовні дослідження Ф. Вовка, що найповніше були узагальнені у його статті "Антропологічні особливості українського народу", яка була вперше опублікована 1916 р. у збірнику "Украинский народъ въ его прошломъ и настоящемъ" [38].

Коли розглядати історичну думку на східноукраїнському ґрунті, що трактувала історію України як відносно самостійну соціально-культурну тяглість упродовж віків до дожовтневих часів XX ст., то обов'язково згадаємо працю благородної росіянки за походженням Олександри Єфименко, що вперше вийшла друком 1906 р. [16]. Висхідна позиція авторки була нею сформульована у такий спосіб: "Русская история" як наука повинна складатися із двох самостійних і паралельних частин: із історії Північно-Східної або Московської Русі та із історії Русі Південної і Західної або Литовсько-польської (...). А між тим у російській науковій літературі прийнято розуміти під виразом "русская история" лише історію північно-східної її половини. Все це становить таку однобокість її розуміння, котра в окремих випадках межує з фальсифікацією суспільної свідомості" [16, с. 6].

Принципове значення мали матеріали та положення праці О. Єфименко про важливу роль скіфо-сарматського етнічного елементу в етногенезі південних русів аж до походження етноніма русь від берегів Чорного моря. Місцем первинного побутування так званої поморської Русі, на думку вченої, міг бути "Таманський півострів, Фанагорія — та горезвісна Тмутаракань, про котру так часто і так загадково говорить початковий літопис" [16, с. 19].

Таке своєрідне припущення О. Єфименко ставило під сумнів норманське походження Русі в Києві, як про це написано у "Повісті временных літ" і як це трактувала офіційна російська наука: "Як би то не було, та загадкова Русь, чи прийшла вона з берегів Чорного моря, чи з берегів моря Балтійського, за прийнятою гіпотезою (...), по-перше (...), вона була північно-німецького походження, по-друге, вона з'явилась не як народ чи плем'я, а як дружина або "шайка повольников" [16, с. 30].

Отже, авторка, схиляючись більше до думки про південне походження Русі, зовсім не відкидає можливість північного походження етноніма русь.

Зазначимо, що беручи за провідну нитку історичного процесу в Україні її народ, О. Єфименко висвітлювала й узагальнювала історію українського народу на всіх його етнографічних землях, незалежно від того, в яких державних утвореннях вони перебували в історичні часи. На жаль, дехто з сучасних істориків рекомендує розглядати історію окремих частин етнічного українського тіла як історію тих держав, до складу котрих входили ті частини [40, с. 19].