Етнічна історія України

Сучасний стан проблеми прабатьківщини слов'ян в історичній літературі

Питання про прабатьківщину слов'ян узагальнили В. Баран та Я. Баран [1, с. 88]. Його торкались також Є. Максимов [12, с. 511], В. Сєдов [11, с. 20—31] та ін. Є. Максимов у праці "Міграції в житті давніх слов'ян" узагальнив, як розглядали цю проблему Л. Нідерлє, Б. Рибаков, польські археологи та лінгвісти Ю. Костщевський, Л. Козловський, Т. Пер-Сплавінський, відомі російські, польські й українські вчені М. Фасмер, К. Мощинський, Г. Улашин, Ф. Філін, А. Треножкін, В. Петров, В. Кухаренко, В. Сєдов, Д. Мачинський, німець П. Рейнеке та ін.

Щоб не повторюватися, звернемось до згаданого узагальнення В. Барана та Я. Барана. Як вони зазначають, у літературі запропоновано близько десяти концепцій прабатьківщини слов'ян, котрі можна звести до чотирьох груп.

1. Перша група — найраніша, започаткована давньоруським літописанням Нестором, — дунайська. У XIX ст. її приймали, підтримували П. Шафарик з уточненням як дунайсько-карпатська. У XX ст. прихильниками цієї концепції були російські вчені археолог Іван Ляпушкін (1902—1868 pp.) і мовознавець Олег Трубачов (1930 р. н.). До думки поєднанна з пошуком ще однієї прабатьківщини слов'ян десь у північнонімецьких землях та середньому Повісленні, звідки нібито слов'яни прийшли на північноруські землі, до дунайської прабатьківщини, з якої слов'яни прибули на південноруські землі, схилявся російський археолог Валентин Сєдов [11, с. 24, 28—30]. Міграціями дунайського елементу на південноруські землі цей автор пояснював навіть широке побутування на них пісенно-поетичного образу Дунаю. Мовляв, пісні про Дунай на Подніпров'ї чи Подесенні принесли вихідці з наддунайських країв.

2. Друга група концепцій — вісло-одерська. Її виробили польські археологи Ю. Костщевський, М. Рудницький, Л. Козловський, Т. Пер-Сплавінський. Вони пов'язували з найдавнішим слов'янством лужицьку, поморсько-підкльошову та пшеворську археологічні культури. Неспроможність вісло-одерської концепції спробував довести у згаданій уже праці Є. Максимов [12, с. 6—7]. Додамо, що слабкою стороною вісло-одерської концепції вважається майже повна відсутність на просторі між Одрою і Віслою лінгвістичних джерел, насамперед гідронів слов'янської віднесеності.

3. Третя група — вісло-дніпровська. Обґрунтовували вісло-дніпровську концепцію, щоправда, різні автори (у відмінних варіантах як дніпро-бузьку, волино-поліську) — Любор Нідерле (1865—1944 pp.), Олексій Шахматов (1864—1920 pp.), Віктор Петров (1894—1969 pp.), Михайло Грушевський (1866—1934 pp.), Федот Філін (1908 р. н.), Володимир Баран (1927 р.) та ін. Очевидно, прихильники вісло-дніпровської прабатьківщини слов'ян, по-перше, мають для її обґрунтування найбільше аргументів. Від кінця І тис. до н. е. тут дислокувалися археологічні культури, які наука відносить до слов'янських або таких, в яких мав місце слов'янський компонент (зарубинецька, пшеворська, карпатських курганів, зубрицька, черняхівська, київська, празька, колочинська, пеньковська, дзєдзіцька, райковецька та ін). По-друге, від кінця І тис. до н. е. давні географи й історики називали племена венедів, спорів, склавінів, антів, котрі були розселені на просторі між Віслою і Дніпром і котрих усі ідентифіковували як споріднених зі склавінами (слов'янами). По-третє, ніде на Землі не виступають так рясно слов'янські гідроніми, як на південь від Прип'яті, на північ від Карпат між Віслою і Дніпром. М. Грушевський переконливо обґрунтовував також прабатьківщину індоєвропейців саме у Східній Європі [2, с. 60—63].

4. Четверта група концепцій розширює ареал праслав'янського простору від Дніпра до Одри; вона формувалася вже у другій половині XX ст. Її автори — російські вчені Михайло Артамонов (1898 р. н.), Петро Третьяков (1909 р. н.), Борис Рибаков (1908 р. н.).

Чи варто категорично відкидати котрусь із згаданих концепцій? Очевидно, що ні. На це питання згадані археологи В. Баран та Я. Баран відповідають так: "Можна висловити припущення..., що слов'яни (праслов'яни) з часу свого виділення, принаймні в II тис. до н. е. із індоєвропейської спільності і до раннього середньовіччя, коли вони достатньою мірою зафіксовані писемними джерелами і що одночасно підтверджено археологією, змінювали місця проживання" [1, с. 11]. Отже, для певних історичних періодів усі концепції можуть бути правильними.

Підсумовуючи сказане, доходимо висновку, що на просторі, на якому в IX—X ст. сформувалася давня Руська держава з центром у Києві, етнічно споріднене до руського населення до того часу вже проживало на тому просторі щонайменше 1,5 тис. років. Воно неодноразово перемішувалось з носіями іншої етнічної віднесеності: іранської, тюркської, дако-фракійської, германської, летто-литовської та іншої, але на кожному історичному етапі компактно чи дисперсно трималося своєї прабатьківщини.