Етнічна історія України

Слов'янські етноси давньоруської держави

Важливе і вже близько 300 років дискусійне в історіографії питання про те, що собою становив руський люд Руської держави з центром у Києві, що виникла не без участі варягів наприкінці IX ст. (Олег утвердився в Києві 882 р.) і так динамічно розвивалася в подальших століттях.

Російська історіографія, починаючи від В. Татищева і закінчуючи історіографією радянського часу та й сучасності, не без застережень стверджувала, що народ Київської Русі як на етапі її державно-політичної єдності, так і в період феодальної роздрібненості був "русским", історіографічно "древнерусским", тобто російським. Навіть найпоміркованіший з-поміж них в українському питанні академік Б. Рибаков слов'ян Київської Русі називав "русскими".

У 1966 р. вийшов перший том дванадцятитомного наукового видання "Истории СССР". Головним співредактором і редактором першої серії видання (1—6 тт.) був Б. Рибаков. Він також і провідний співавтор. Читаємо с. 511 першого тому з параграфу "Христианство и язычество", автор якого — згаданий вчений, і натрапляємо на фрази: церква допомагала "укреплению молодой русской государственности"; "несомненна и ее роль в развитии русской культуры"; "русский народ дорогой ценой заплатил за тонкий яд" релігійної ідеології; "русские люди не были так религиозны" та ін. [5, с. 511].

Український учень Б. Рибакова академік П. Толочко видав книжку "Древнерусская народность", в якій спробував дещо згладити згадану агресивну претензійність російської історіографії на давньоруську історичну та культурну спадщину і спробував впровадити на означення тієї "народності" прикметник "руськая", "руский" з одним "с". Це рішення П. Толочко аргументує таким положенням: "...ни украинцев, ни русских, ни белорусов тогда еще не было, а была древнеруская народность, на базе которой во второй половине XIII—XIV вв. происходило формирование трех родственных народов" [18, с. 6]. Шановний автор упродовж усієї загалом змістовної монографії прагне дотримуватись своєї, цілком вмотивованої новації, хоч і непослідовно (можливо, з вини петербурзьких редакторів). Та врешті-решт із благого наміру українського академіка вийшов пшик. Петербурзьке видавництво дало назву книжці не "Древнеруская народность", а "Древнерусская народность".

Мусимо, отже, зупинитись на тому, що ж собою становив етнос слов'янської віднесеності часу держави Київська Русь. Чи була тоді "давньоруська", "древнеруская" чи "древнерусская" народність, українські, російські чи білоруські етноси?

Справедливості ради, мусимо визнати: витвір сталінського часу "о единой древнерусской народности" російські академіки Б. Греков, Б. Рибаков, В. Мавродін, В. Пашуто і майже всі без винятку інші історики все таки уточнювали в тому сенсі, що, мовляв, та "народность" "не сформувалась остаточно" [18, с. 13]. Такий "науковий висновок", звичайно ж, не вимагає доказу. Все перебувало в русі, у розвитку, еволюціонізувало від одного стану до іншого. Це стосується не лише явища народності, а й усіх її складових атрибутів, наприклад мови, традиційних занять, матеріальної культури, вірувань, обрядовості, психіки та ін.

Однак зупинимось на вживанні самого терміна "народність" — наскільки він вдалий і обґрунтований. Зазначимо, що слово "народність", властиве для української, як і для російської та білоруської мов, за радянського часу радше вживалось на означення національної віднесеності людей, тобто мало семантичний зміст слова "національність", як у сучасній польській мові "naradowosc".

Радянські академіки з огляду на потребу формування категоріального апарату науки про народи, нації, національні відносини, почали використовувати слово "народность", на відміну від слова "нація" (від часу Леніна і Сталіна стало застосовуватись лише до народів, які у розвитку досягли соціально-економічної стадії капіталізму і, зрозуміло, соціалізму), на означення добуржуазних національних (етнічних) спільностей, але таких, які у своєму розвитку все ж піднялися вище племінної спільності, чи спільності союзу племен.

Видається, однак, що у другій половині XX ст., коли наука почала широко послуговуватись категоріями "етнос", "етнікос", "субетнос", "суперетнос" та іншими, термін "народність" історіографічно виявився менш вдалим і змістовно менш чітким.

Враховуючи це, доцільніше подивитися на етнічний склад східнослов'янської або ж руської історичної спільності людей X—XIII ст. через призму згаданих "етнічних" категорій.

Насамперед необхідно уточнити питання: чи весь східнослов'янський суперетнос до X ст. формувався на основі одних і тих самих попередніх етнічних субстратів? Етнічна історія відповідає на це майже однозначно. Основними етнічними субстратами руських південного масиву від Подесення і Подніпров'я на сході та до Закарпаття на заході, від Прип'яті й до Побужжя були слов'янська вітка антів і скіфо-сармати, що господарськи і культурно контактували між собою близько 1600 літ — від VI ст. до н. е. і до IV ст. н. е., поки існували сарматські протодержавні структури, та в подальші століття, коли ті структури зазнали краху за наслідками гунської навали. Безперечно, крім слов'яно-антського й ірано-сарматського елементів, у етнотворчих процесах на території сучасної України І тис. н. е. брали участь греки причорноморських колоній, дако-іллірійці липицької археологічної культури, гото-германці вельбарської археологічної культури, кочові племена і народи півдня України тюркської етнічної віднесеності та ін.

Відомий український письменник і публіцист націоналістичної орієнтації Ю. Липа у праці "Призначення України" називав більше десятка "первенів" і "домішок", на основі яких, на його думку, сформувалась "українська раса", а з-поміж них: перший "первень" — трипільці, другий — елліни, третій — готи, також "домішки": "кочівників", кельтська, римська, фракійська, іранська, кавказька, норманська, "жидівська" та ін. [6, с. 105—125]. Писання Ю. Липи мають публіцистичний характер. Сучасна наука заперечує слов'янську етнічну віднесеність трипільців, хоча участь у формуванні руського етнічного елементу в південній зоні Київської Русі названих історико-етнічних спільностей була реальною. Тут, на півдні, слов'янський елемент, як це, в принципі, переконливо доводить П. Толочко, найперше об'єднувався під етнонімом русь [18, с. 86—98]. На особливі етнографічні риси подніпровських полян порівняно з іншими "племенами" звертав увагу автор "Повісті временних літ". Тут раніше, ніж на північно-східних землях давньоруської держави, поширився поховальний обряд трупопокладення і навіть лазень, таких як біля Новгорода, не було. Писемні пам'ятки XI ст. київського походження несуть на собі багато слідів мови, які в українській мові дійшли до наших часів [18, с. 150—170].

Беручи це до уваги, вважаємо, що мають рацію ті вчені, у тому числі М. Грушевський, які наголошують на особливому вирізненні в етнокультурному відношенні слов'янського населення території сучасної України на тлі всього східного слов'янства. При цьому залишається відкритим питання, чи "східні слов'яни" дійсно на певному історичному етапі розвитку виступали як відносно одна історична історико-культурна спільність, чи "східні слов'яни" — суто історіографічна конструкція, спільним у якій був лише географічний простір.

Що ж до "руських" північно-східних земель держави Київської Русі, то основними субстратами їхнього формування до IX ст. і пізніше були прийшлий слов'янський елемент, і місцевий угро-фінський. До недавнього часу не піддавалось сумніву південне походження слов'янського елементу, що брав участь в етногенезі "руських" північно-східної Русі. Мовляв, мігранти з півдня Русі рухались у верхів'я Волги й Оки, там "конвергувалися" з місцевим угрофін-ським населенням, асимілювали його в мовному відношенні й робили руським.

В останні десятиріччя деякі російські вчені висунули ідею про те, що прабатьківщиною слов'ян, які прийшли у північно-східні "руські" землі, були північні території сучасних Польщі (Нижнє Повіслення) і північ Німеччини [13, с. 21—33]. В. Сєдов, наприклад, писав: у зв'язку зі зміною природного середовища, зумовленого у V ст. похолоданням на території північної Німеччини і Нижнього Повіслення, слов'яни, балти і германці, які там проживали, почали емігрувати на схід. Найактивнішими з-поміж них були слов'яни. Вони проникали в райони пізнішого смоленського Подніпров'я, полоцького Подвіння, верхів'я Волги і Клязьми. Археологія це стверджує на основі "довгих псковських курганів, властивих для кривичів, і браслетоподібних скроневих кілець [13, с. 24—26]. Мігранти слов'янізували місцеві балтські та фінські племена. В такий спосіб на згаданих землях витворювався етнос, основними субстратами якого були слов'яни — вихідці V—VII ст. з південних прибалтійських територій, і балти (летто-литовці) та фіни. Ці слов'яни у VII—VIII ст. з півночі рухалися на південь і досягали північного "українського" Лівобережного Подніпров'я і в свою чергу спричинялися до трансформації волинцевської археологічної культури у роменську. Південне ж "руське слов'янство", за В. Сєдовим, формувалось з числа подунайських слов'ян і місцевого іншоетнічного (сарматського, дако-фракійського, готського) елементу. Вчений наводить численні атрибути матеріальної культури, властиві для слов'ян Подунав'я. Він також, як уже згадувалося, слов'янською міграцією з Подунав'я пояснює фольклорні образи Дунаю у східнослов'янському фольклорі [13, с. 28—30].

Якщо ця версія відомого авторитета російської археології та науки етногенезу слов'ян не є помилковою, то вона аж дуже сильно наголошує на відмінностях в етногенезі росіян і українців. У будь-якому випадку її нелегко прийняти без застережень, бо вона руйнує класичний історіографічний стереотип формування давніх росіян зі слов'янських мігрантів з території сучасної України і місцевого балтського та фінського елементу, що проживав на території сучасної європейської Росії.

Звичайно, археологія, що вивчає матеріальну культуру часу давньоруської державності, майже однозначно наголошує на тотожності пам'яток культури, які витворювались і якими користувалися в середовищі панівної верхівки, зокрема численних пагонів династії Рюриковичів та їхнього оточення: палаців і оборонних фортець, кухонного начиння і столових приборів, парчевих і шовкових одеж, захисних обладунків і зброї, атрибутів церковних потреб, оформлення інтер'єру палат і навіть дитячих іграшок у князівських родинах Звенигорода, що біля сучасного Львова, та російського Новгорода, Галича "українського" і Галича "російського", Володимира на Волині й Володимира на Клязьмі. Дуже переконливо це ілюструють пам'ятки матеріальної культури, виявлені при розкопках згаданого Звенигорода [12, с. 19—26]. Тут, окрім іншого, знайдено численні берестові грамоти, що раніше розглядалися лише як атрибут культури Північної Русі.

Що ж стосується матеріальної культури, якою послуговувалась широка народна маса, то вона вже і у давньоруські часи була виразно відмінною. Літописець "Повісті временних літ" розповів легенду про те, як апостол Андрій біля Новгорода "бачив бані дерев'яні"; це було "дивне" не лише для апостола, а й, очевидно, для самого літописця [7, с. 3—4]. Археологи стверджують, що похоронний обряд трупопокладення в Південній Русі утвердився на 100—200 років раніше, ніж у Північній. Той самий літописець, як відомо, дуже образно описував відмінні звичаєві й обрядові явища у племені полян та в інших, зокрема північних племен, які "подібно до звірів, жили по-скотськи..." (це про древлян), або "як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками..." [7, с. 8] (це про радимичів, в'ятичів і сіверян).

Відмінні висхідні субстрати містилися в основі формування білоруського етносу не з XIII ст., а від VI ст., коли почалася значна міграція слов'янського елементу з території сучасної України на території, розташовані північніше Прип'яті. Там слов'янський елемент зустрівся головно з рідким заселенням племен балтської (летто-литовської) віднесеності, вступав з ними в господарське і культурне контактування і, перебуваючи на дещо вищому цивілізаційному рівні, асимільовував їх у мовному відношенні, а в кінцевому підсумку — і в етнічному [9, с. 113—130].

Можемо, отже, дійти загального висновку, що в етнічному сенсі слов'янський суперетнос на східноєвропейському просторі не лише в умовах руської державності IX—XIII ст., а ще до її появи складався з трьох виразно відмінних між собою етнокультурних спільностей, — назвемо їх праукраїнською, праросійською та прабілоруською.