Етнічна історія України

Консолідаційні процеси в межах слов'янських етносів за умов руської державності

У IX—X ст. ці три молоді етноси опинилися у складі одного державно-політичного утворення. Диференційні процеси гальмувалися, набували сили конвергентні фактори. Місцева етнічна специфіка виявлялася у місцевому письменстві, в тому числі у працях, які були створені церковно-слов'янською мовою і поза межами Русі, але переписувалися в Києві, Новгороді чи деінде. Нагадаємо, що XI ст. у Києві було переписано низку творів релігійного, житійного, повчального характеру, з яких у цьому варіанті до нас дійшло чотири книги, у тому числі два великоформатні, багато оздоблені фоліанти: Остромирове євангеліє 1056—1057 pp., назване так за ім'ям замовника новгородського посадника Остромира, та Ізборник Святослава 1073 р. Остромирове євангеліє в наш час зберігається в бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Дві інші рукописні пам'ятки київського виготовлення XI ст. — скромно оформлені збірники: Ізборник 1076 р. та Євангеліє Архангельське 1092 р. Усі названі рукописні книги переписувалися з церковно-слов'янських оригіналів, що ґрунтувались на давньоболгарській і давньосербській мовах.

Незважаючи на вимоги замовників стосовно точності передання текстових оригіналів, київські переписувачі ввели у книги багато лексики, морфологічних форм, часто цілих фраз, властивих для мовного середовища Києва. У лексику нібито давньоболгарських текстів внесено чимало слів, притаманних мові місцевого населення, що перегукуються зі словами сучасної української мови. Наприклад: багатий, боротися, бігати, великий, вгодити, веліти, веселитись, гнівом, вельми, всякого, годі, глумися, губить, даруй, дивитися, діяти, жито, зимному, зазираєм, забився, заблудився, казати, клекот, коневі, користь, лити, луче, людина, молитися, монастира, мучитися, напослідок, нехрещений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, олтареві, помагай, покрасити, пити, поставити, року, силу, любиш, упиваються, учися, чуєш, яр тощо. Ці, а також чимало інших слів української віднесеності зі згаданих рукописних книг навів відомий дослідник давньої рукописної книги професор Яким Запаско, розповідаючи про мову Києва XI ст. [1]. На це він також кількаразово звертав увагу в своєму фундаментальному дослідженні.

Окрім лексики, в усіх переписаних у Києві книгах широко вживаними були українські морфологічні форми, зокрема "українська" форма давального відмінка іменників чоловічого роду: Господеві, Авраамові, мужові, господареві та ін. Лише в Остромировому євангелії ця форма трапляється 82 рази.

Зазначимо, що особливості руської регіональної мови часів давньоруської державності, зокрема на території України, але також в районі Новгородської Русі, добре узагальнив П. Толочко в одній із праць [18, с. 150—170]. Автор наводить численні приклади того ж "українського" давального відмінка чоловічого роду із закінченням -ові, -єві, при цьому, що дуже цікаво, також у мові новгородців. Ті ж новгородці мали за своє навіть "українське" слово "сором". В Іпатському списку такі закінчення вжиті у словах Феодосиєви, Мийсееви, Янєви, Лазареви, Давыдови, Романови, Олександрови, Данилови, Демьянови, Михайлови, а в Новгородському літопису — в словах Рагуилови, Судилови, Андрєєви, Иванкови, Михалеви, Давыдови, Исакови, Филипови [18, с. 163]. У київських текстах дуже частим було нав'язування до "українських" фонетичних форм на зразок Кыєвъ (поряд також Киевъ), руський (писали також руський). З фонемою -ы майже завжди писалися слова грекы, печенегы, торкы, косогы, клобукы, ляхы, чехы, ятвягы. "Українські" тверді закінчення часто виступали у прикметниках руськый, галическый, киевскый та ін.

Переважаючим, на думку В. Русанівського, було написання дієслів із закінченням -ть. Водночас дієслова третьої особи однини часто написані без закінчення -т, як у сучасній мові: хоче, иде, буде і под. Отже, навіть такий послідовний захисник своєрідної єдиної давньоруської народності, як П. Толочко не може пройти мимо значних "українських" особливостей мови півдня Русі порівняно з офіційною церковно-слов'янською.

Дотримуючись погляду, що у складі Київської Русі (як держави) слов'янський суперетнос від самого початку державності вже був диференційований етнічно на праукраїнський, прабілоруський і праросійський етноси, мусимо при цьому визнати: у складі одної держави ці три етноси впродовж IX — першої половини XIII ст. зазнали впливу конвергентних процесів, які за певних об'єктивних обставин могли б сприяти не лише політичній, а й етнокультурній консолідації Русі.

По-перше, фактор державності зумовив народження і зміцнення почуття спільної руської національної свідомості, що сприймала батьківщину в межах держави. В науці на основі історичних джерел переконливо показано, що свідомість, саме як руська, поширювалася з Києва і Середнього Подніпров'я на всю державу.

В 945 р. древляни ще чітко протиставляють себе "руському князеві", який воює з ними; в 981 р. "городи Перемишль і Червен опинилися під Руссю", на Любечському з'їзді князів "вся земля руська" мислилась на достатньо ширшому просторі, ніж Середнє Подніпров'я. У таких же пам'ятках, як "Слово о полку Ігоревім" (1185—1187 pp.) і "Слово о погибелі Руськой землі" (1223—1237 pp.) локального вирізнення "Руської землі" з-поміж земель усіх руських князівств династії Рюриковичів майже не простежується.

Творці пам'яток давньоруського часу, починаючи від "Слова про закон і благодать" Іларіона і "Повісті временних літ", сповнені гордості за всю "нашу землю" "великого кагана" Володимира, "онука старого Ігоря, сина славного Святослава", які, як писав Іларіон, "не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі" [16, с. 18].

По-друге, ідейно-психологічним фактором, що з'єднував політично Русь Південну, Північну і Західну навіть у часи феодальної роздрібненості, була єдність вищої панівної верхівки на території всієї Русі в особі князівської династії Рюриковичів, яка, зрозуміло, не поділяла себе етнічно, і професійна культура якої впливала на культуру простолюду на всьому просторі. З-поміж численних спільних атрибутів для всіх "панів" Руської землі можна назвати хоч би їх імена, наприклад, Володимир, Ярослав, Святослав, Всеволод, Ізяслав, Святополк, однакові двоіменні форми їх персоніфікації та ін.

По-третє, конвергентна роль на культурному полі всієї Русі належала принесеній на Русь разом з християнством писемній церковно-слов'янській мові. З часом, залежно від функціонального призначення, виділилось два її різновиди: церковно-слов'янська мова та слов'янська мова світського вжитку. Остання обслуговувала сферу реального життя і тому постійно піддавалася народному впливові. Ми вже згадували такі "українські" впливи. У пам'ятках північно-руського походження, скажімо, у "Слові Данила Заточника", створеному десь між 1180—1199 pp., виразно простежуються "російські" форми: "...кому Боголюбово, а мне горе любое, кому Бело озеро, а мне черней смолы, кому Лаче озеро, а мне на нем седя, плач горький". Водночас на північно-руському ґрунті створювалися пам'ятки на суто церковнослов'янській мові, як наприклад, "Сказаніє о Мамаевом побоїщі", написане десь між 1406 і 1434 pp.: "Все же глаголаху лестию на великого князя і рекуши в себе оба смеются..." [14, с. 8].

Однак локальні особливості давньоруської літературної мови, що розвивалася з церковнослов'янської, не порушували її основної функції як мови державного управління, законодавства, розвитку літератури і культури. Вона слугувала могутнім поштовхом культурного піднесення всієї Русі. Проте, будучи для руських народів значною мірою чужою, вона залишилась на довгі віки, особливо для України, штучною формою розвитку національної культури. Сформована на основі давньоруської традиції, староукраїнська мова ще в XVIII ст. (у тому числі й мова Г. Сковороди) перебувала на роздоріжжі, а її подальший розвиток на старій основі вичерпався.

По-четверте, у складі держави Київська Русь за її активного сприяння перемогла нова християнська віра, що стала здобутком не лише панівної верхівки, а й широких народних верств.

По-п'яте, вже йшлося про високий рівень скристалізованості матеріальної культури панівної верстви Русі: фортечного та палацового будівництва, атрибутів побуту, княжих і великопанських чоловічого і жіночого одягу, прикрас, зброї та захисних обладунків, предметів кухні й столу тощо.

Нарешті, по-шосте, на території всього слов'янського заселення Київської Русі вже до початку XIII ст. повністю утвердився як власний, як автоетнонім, етнонім "руські", "русичі", "русини", "Русь". Уже від XI ст. цей етнонім фіксувався в Закарпатті на означення поселень: Малий Русков, Великий Русков (документи 1217 p.), Ruszka, Рускавці та ін. На думку видатного чеського історика й етнографа Любора Нідерле, руські слов'яни у верхньому Потиссі появилися ще до IX ст. [10, с. 167—168].

Зауважимо, однак, що хоча етнонім "русь", "руські" на північно-східні землі давньоруської держави поширився відносно пізніше, приблизно від початку XIII ст., він і там сприймався як власний. Тому не мають рації декотрі українські публіцисти, які пишуть, що лише у XVI—XVII ст. "москалі", чи московіти, почали називати себе руськими. В створеному десь у монастирі Сергія Радонежського біля Москви "Сказанії про Мамаєве побоїще" на початку XV ст. етнонім "руські" багаторазово вживається як власний: "рустии князи и воеводы", "землю рускую потребити", "итти на Русь", "идет царь Мамай на руськаго князя" [14, с. 68—88].

Стверджуємо, отже, ще раз: перебування українського, російського і білоруського праетносів у складі однієї Руської держави династії Рюриковичів значно вплинуло на їх культуру і побут. Однак той вплив мав характер обмеженої дії. Конвергентні процеси охопили національно-державну свідомість, побут, мораль панівних верств, але за винятком віри, інші впливи конвергентного характеру майже не торкалися культури і побуту народної верстви, тому були поверховими. Вони мало стосувалися народно-розмовної мови, народної матеріальної культури: культури землеробства, знарядь праці, сільських поселень, дворів і жител, одягу, їжі, звичаїв і обрядів, народнопісенної та іншої художньої творчості. Допускаємо, що ці компоненти традиційної культури народної маси були індеферентними стосовно впливів фахової культури панівної верхівки, а розвивалися власними шляхами.

Тому не мають рації ті автори, які сверджують, що український, російський, білоруський народи виокремилися зі складу "давньоруської народності" у зв'язку з політичними подіями XIII ст. (В. Пічета, В. Мавродін, Б. Рибаков, П. Толочко та ін.).

Безумовно, всі різноманітні явища та події на великоруській, литовсько-руській і польській сторонах мали важливе значення в історії етносів. Однак загалом вони були такими, що "ковзали" по поверхні життя етносів, не торкаючись їх глибинної суті. Коли приймаємо висновок про існування трьох етносів уже до X ст., тоді безпредметним буде вживання терміна "давньоруська народність", або ж вживання його в етнополітичному, а не в окремо етнічному значенні.

Якби ми допустили, що формування українського етносу стало наслідком політичних катаклізмів XIII—XIV ст., тоді важко було б пояснити, чому інші політичні катаклізми і раніших, і наступних століть не витворили на українській землі етносів проросійської, пролитовської, пропольської, проавстрійської, проугорської, прорумунської, протурецької чи іншої спорідненості. Відповідь на те, що напередодні соборності українських країв на початку XX ст. українці Слобожанщини, Полісся, Закарпаття, Холмщини, Поділля й інших регіонів в етнічному сенсі виявилися на диво однаковими, полягає лише в тому, що такими вони були ще до того, як їх почали "розбирати" лихі сусіди. Не можна нехтувати роллю держави в етнічному розвитку народу, але не можна й абсолютизувати, як це робила плеяда російських академіків і дотепер дехто продовжує в Україні. Очевидно, етнічний розвиток народів відбувається за власними автономними, притаманними лише йому нормами і закономірностями, яких історики й етнологи і досі детально не пізнали.