Етнічна історія України

Золотоординське поневолення України та російська історіографічна інтерпретація його етнодемографічних наслідків

У 1223 р. як південні, так і північно-східноруські князівства опинилися перед загрозою нових азійських завойовників монгольської військово-деспотичної держави Чингісхана Темучіна, що 1207 р. підкорила Сибір, 1211—1215 pp. — Північний Китай, 1218—1222 pp. — Середню Азію, 1221 р. — Азербайджан і Грузію, а на початку 20-х років XIII ст. стала великою загрозою для половецьких державно-політичних утворень, які дислокувалися у Північному Приазов'ї та Причорномор'ї. Половецькі вожді, а з-поміж них відомий хан Юрій Кончакович, звернулися до руських князів за допомогою, попереджуючи останніх про смертельну небезпеку: "Якщо ви не поможете нам, (то) ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете" [2, с. 28]. У Києві зібралася князівська рада, на якій були князі київський Мстислав Романович, ковельський і чернігівський Мстислав Святославич, галицький Мстислав Мстиславич (Удатний) та ін. Було вирішено піти походом на ворога, а не чекати його у своїй вітчизні. Галицька дружина вирушила вниз Дністром, а з Лиману — вверх Дніпром до о. Хортиці, де київська і галицька дружини зустрілися.

Руські полки перейшли Дніпро, зустріли там татар і перемогли їх. Татари відступили, а руські полки пішли назустріч головним татарським силам і вісім днів рухалися до р. Калки (сучасного Кальміуса), де зіштовхнулися з татарськими силами. Битва відбулася 31 травня 1223 р. Від самого початку між руськими князями не було згоди. Літописець описав, як бився 18-річний Данило: будучи пораненим у груди і не відчуваючи того, він продовжував битися, гнав татар. Однак сили були нерівні. "За гріхи наші руські полки було переможено. І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи" [2, с. 28].

За Лаврентіївським списком, полонених князів татари кинули на землю, поклали на них дошки, на яких сіли обідати. Вслід за рештками відступаючих руських військ татари дійшли до Новгорода Святопольського, де нині с. Витачів Обухівського району Київської області, й повернули назад, щоб пустошити східні землі, зокрема Тунгуську, в якій Чингісхан зазнав смерті.

У 1236 р. татарські орди повернулися до Русі. Очолив їх хан Батий. Першими жертвами стали східні руські князівства. На вимогу Батиєвих послів до рязанського князя Юрія Ігоревича платити татарам "з усього, і з людей... і з коней" десятину руські князі після ради (рязанський, пронський, муромський) відповіли відмовою, почали готуватись до відсічі, але ні князь Володимирський, ні князь Чернігівський допомоги не надали. Після п'ятиденної облоги 21 грудня 1237 р. татари взяли Рязань. Місто спалили, населення знищили, всі цінності пограбували. Потім був розгромлений Пронськ. Звідси татари рушили на Москву, перебили її жителів "від старця до младенця", місто і навколишні села спалили, а князя Володимира Юрійовича полонили. У лютому 1238 р. татари так само жорстоко сплюндрували Суздаль і Володимир, вчиняючи жорстокі розправи над населенням. У тому ж місяці та в березні татари взяли і зруйнували міста Ростов, Ярославль, Переяславль, Юр'єв, Дмитров, Твер, Городок, Галич Мєрський та ін. У цьому самому році 4 березня відбулася битва на р. Сіті. Руськими військами командував князь Юрій Всеволодович. Руські зазнали поразки, князь був убитий.

Наступного дня татари захопили м. Торжок і знищили жителів. Звідси вирушили на Новгород, але не доходячи до міста 100 км, повернули назад. На зворотньому шляху вони оточили Козельськ. Облога тривала сім тижнів. Коли місто взяли, Батий наказав усіх жителів, у тому числі дітей, знищити. Після цього татари відійшли на схід. У 1239 р. знову повернулися, на цей раз спрямовуючи удари проти південно-руських міст Переяслава, Чернігова, Глухова. Про руйнування Переяслава у Галицько-Волинському літописі сказано: "І взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа, преподобного Симона, вони вбили" [2, с. 56].

Восени 1240 р. татари підійшли під Київ. Князь Михайло зразу ж за сином Ростиславом втік в Угри. У Києві "сів князь Ростислав Мстиславович". Однак Галицько-Волинський князь Данило його усунув, а "посадив у Києві свого тисяцького Дмитра" і доручив останньому оборону Києва перед татарською загрозою.

Батий дійшов до Києва і взяв його в облогу. Під 4 грудня 1240 р. у літопису записано: "І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських — бо тут підступили були дебрі — і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни... і Дмитро поранений був". На другий день "...люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, од тягаря упали з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте (татарськими) воями. Дмитра ж вивели (до Батия), пораненого, але вони не вбили його через мужність його" [2, с. 59].

Далі розповідається, як Батий "взяв город Колодяжне" (нині — село у Житомирській області) й "люди города були перебиті". Потім він йшов до Кам'янця й Ізяслава "і взяв їх", після цього обляг городи Крем'янець і Данилів, але відійшов від них та пішов на Володимир і взяв його та вибив без пощади, потім город Галич й інші городи [2, с. 59].

Данила татари не застали, адже він ще до їх нападу поїхав в Угри до короля Бели, звідти в — Польщу, де князь Болеслав віддав йому місто Вишгород, звідти — до Дорогочина, потім до Берестя і Холма. Татари з Володимира та зі спустошеного Галича відійшли, але в країні панувала велика смута. Доброслав Суддич захопив Бакоту (біля Кам'янця-Подільського) і володів Пониззям, Коломиєю та іншими місцевостями.

Галицько-Волинський літопис про все це розповідає дуже скупо. І взагалі період нашої історії XIII—XIV ст. у джерелах висвітлено дуже слабо. Про цей період М. Грушевський писав: "Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро йно уривається Київський літопис, доходить до крайності в другій половині XIII в. Часто минають десятиліття за десятиліттями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнішої відомості; витворюються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні часом ніяк заповнити, мов би то в яких початках історичного життя..." [3, с. 143].

Багато таких прогалин у XIX ст., а особливо у XX ст. дещо заповнені археологічною наукою, зокрема, за наслідками розкопок городищ, зруйнованих татарською ордою на шляху її просування з Києва через Правобережну Україну в Угри й далі. Дуже ґрунтовними були розкопки міст Переяслава, Ізяслава, Пліснеська, Володимира, Звенигорода, Галича та ін. В основі археологічні розкопки підтверджують характер ординських руйнувань. Так, недалеко від Звенигорода, що біля сучасного Львова, з початку 1241 р. виявлено шар попелу і людські кістяки, а в заплаві старого річища р. Білки — чимало людських кістяків. Скелети дорослих чоловіків лежали під тонким шаром задернованого ґрунту. Руки на кістяках були закладені за спину (мабуть, були зв'язані), а відрубані голови лежали осторонь. В обороні столиці князівства загинув його князь [7, с. 13—17]. Навіть скупі історичні джерела дають змогу констатувати, що:

— як українська, так і російська Русь виявилися неготовими до захисту своїх країв перед ординською навалою 1230—1240 pp. Поділ Русі на князівські уділи, започаткований уже Володимиром Святославичем і Ярославом Володимировичем, до першої половини XIII ст. досяг апогею, коли тимчасові удільні інтереси виявилися сильнішою спонукою у діяльності малих князівств, ніж загроза поневолення Русі;

— як військово-політичний організм монгольська орда вирізнялася найжорстокішими методами військової боротьби та поневолення здобутих міст і країв: вона майже в усіх випадках після здобуття міст, що оборонялися, вдавалася до поголовного винищення їх населення, спалення жител, руйнування укріплень;

— плюндрування ордою багатьох українських міст — Переяслава, Чернігова, Києва, Колодяжного, Кам'янця, Ізяслава, Пліснеська, Звенигорода, Володимира, Галича й інших — нанесло величезної шкоди Україні, призвело до певного скорочення чисельності населення, тим не менше татари пройшли зоною руху шириною в кілька десятків кілометрів і не зачепили собою всього українського географічного простору;

— папський посол до Монголії Плано Карпіні, який переїжджав через Україну 1245 і 1246 pp., у праці "Liber Tartarorum" і Віллям Рубрук, посол французького короля Людовіка IX до Монголії, згадували про жорстокі сліди татарського просування Україною, але їхні свідчення — географічно фрагментарні.

Однак перебільшуючи і без того великі плюндрування України татарською ордою, російська історіографія в особі Михайла Погодіна (1800—1875 pp.), Василя Ключевського (1841—1911 pp.) та інших істориків витворила "теорію пустині", згідно з якою орди Батия так знищили територію Середнього Подніпров'я, що вона на кілька століть перетворилась на пустиню, бо його населення було або вибите татарами, або, тікаючи від татарської загрози, мігрувало частково у Передкарпаття і Польщу, а головне — у Північно-Східну Русь, де були Москва, Володимир, Суздаль, Муром, Рязань та інші міста.

Російські автори, найперше, нехтували тими фактами, що ці згадані міста на кілька років раніше зазнали таких самих страшних ординських плюндрувань, як і українські на кілька років пізніше, а ординське поневолення над Північно-Східною Руссю тривало аж до 1480 р. (в Україні воно переважно закінчилось битвою 1362 р. на Синіх Водах). М. Погодін накреслив схему нищення і вигнання населення з Подніпров'я до Московщини без будь-яких застережень. В. Ключевський писав про це обережніше. Після розповіді про свідчення П. Карпіні, що "Русі тут залишилося дуже мало", і "зустрічаючи на шляху лише величезну кількість людських кісток і черепів, розкиданих на полях", він констатував: по безлюдних степових кордонах Київської Русі бродили залишки її давніх сусідів, печенігів, половців, торків та інших інородців. І, мовляв, лише з XV ст. Русь, що у XIII ст. втекла на захід, почала повертатися на старі місця, "старі попелища", де були торки, берендеї, печеніги... Після цього В. Ключевський підсумовував: "Я не стверджую рішуче, що внаслідок змішування русів, які поверталися на свої давні дніпровські житла або залишалися тут, з цими східними інородцями утворилось малоросійське плем'я, тому що і сам не маю, і в історичній літературі не знаходжу достатніх обґрунтувань ані сприймати, ані заперечувати такі думки" [4, с. 287—289].

Цілком очевидно, що "теорія пустині" Погодіна — Ключевського намагається в будь-який спосіб довести, нібито спадкоємець народу Київської Русі, його історії та культури — Москва, так звана Велика Русь. Стосовно українського народу, то він, мовляв, права на те, щоб вважатися спадкоємцем народу Київської Русі, його історії і культури не має, бо є спадкоємцем лише "малоросійського племені", яке утвердилося внаслідок змішання мігрантів із Польщі та Передкарпаття з бродячими племенами половців, печенігів, торків, берендеїв, і то лише у XV ст.

Абсолютну штучність і безпідставність цієї конструкції, що позбавляє права українців на історичну спадщину Київської Русі й відносить їх появу на історичній арені лише до XV ст., було доведено вже істориками XIX ст. М. Максимовичем, М. Костомаровим, В. Антоновичем, а особливо М. Грушевським, та ін. Усю наукову безпідставність погодінських конструкцій про відхід "корінних жителів, полян, десь у межі північноросійські", про однозначне прочитання свідчення Плано Карпіні, що нібито "більша частина Русі була побита або взята в полон татарами" або те, що "Канів залежав безпосередньо від татар", а поляни до 1240 р. були "великоросіянами", та інших подібних трактувань дуже переконливо розкрив Михайло Максимович [5, с. 180—181].

Немає потреби наводити цитати інших авторів, адже факт залишається фактом, що впродовж усього часу залежності Русі від татар найдовше до 1362 p., до битви на Синіх Водах, існували найбільші українські міста Київ, Чернігів, Переяслав, Канів (хоч останні два управлялися татарами), Вишгород, Любеч, Чорнобиль, Білгород, Кам'янець та інші, не називаючи вже численних волинських і галицьких міст. Тоді ж Плано Карпіні писав за 1245 p., що у Києві були тисяцький, київські бояри, близько 200 дворів жителів [5, с. 180]. Упродовж всього часу ординської залежності існувала київська православна митрополія, відомі імена семи ігуменів Києво-Печерського монастиря; через шість років після татарського погрому 1240 р. Видубецький монастир приймав Данила Галицького, коли той їхав до Батия, та ін.

Отже, московська історіографічна концепція про подніпровську пустиню після 1240 р. й утворення "малоросійського племені" з бродячих "берендеїв" і західних пришельців XV ст. — безпідставна ідеологічна конструкція, злагоджена для обґрунтування права Москви на володіння Україною.