Етнічна історія України

Вплив політичних чинників XX ст. на українсько-білоруську етнічну межу

Майже однакові природно-географічні умови проживання людей на поліській межі українсько-білоруського демографічного, промислово-господарського та культурно-побутового контактування стали причиною того, що етнокультурні риси українців і білорусів Полісся дуже згладжені. Тут традиції землеробства, скотарства, мисливства, рибальства, житла, одягу, громадських зв'язків і життя майже не виступають як етнодиференційні між українцями і білорусами, або ж вони малопомітні.

Найголовніший етнодиференціюючий чинник — це мова. Однак і для неї в зоні етнічного контактування властивими були і, напевне, дотепер є своєрідні перехідні діалекти. Польський дослідник міжвоєнного періоду Станіслав Двораковський з цього приводу стверджував, що "діалекти поліські в первооснові не є ані білоруськими, ані українськими, а мають спільні риси, однакові з білоруською мовою, як і з українською" [11, с. 227]. Він зазначав: "...Зміни, які виникли на основі старих поліських діалектів чи то під впливом української мови, чи білоруської, українські та білоруські діалектологи прийняли за основу при визначенні поліських діалектів у національних категоріях (як "українських" чи "білоруських"). Він також писав, що між субетнічними поліськими групами населення "дуже сильне почуття взаємної відрубності" на противагу волинським сублокальним підгрупам, які "вирізняються згуртованістю (відсутністю поділу на численні ізольовані локальні підгрупи), розлеглістю навколишніх контактів" [11, с. 228, 230].

Думку про переплетення в діалектах українсько-білоруської мовної межі фактично повторили 1988 р. автори українсько-білоруської колективної монографії "Полісся. Матеріальна культура". На їх думку, "західнополіські говори на території Білорусі та західнополіська група говорів північного наріччя України становлять собою одну цілісну споріднену єдність говорів (можливо, в рангу діалекту) сучасного українсько-білоруського мовного пограниччя". Автори також зазначали, що помітної межі між групами говорів на пограниччі України та Білорусі не існує, тобто на ареалі тих говорів ніби не існує чіткої межі між українською і білоруською мовами [5, с. 63].

Нам видається, що подібні висновки не точні й зроблені, радше, з метою ствердження справедливості сучасного українсько-білоруського державного кордону, визначеного у 1939 р.

З висновками про невиразність етнічної межі на Поліссі не узгоджуються матеріали описових творів другої половини XIX ст. Та й особисті (щоправда, принагідні) авторські спостереження за мовою у сільській місцевості районів Берестя, Кобрина, Малорити не підтверджують такої думки.

Автор праці описового жанру "Гродненськая губернія", ймовірно, офіцер Генерального штабу російської армії П. Бобровський, у 1863 р. писав: "На підставі даних, отриманих нами через парафіяльних священиків, пошукань Шафарика, Ярошевича, інших добровільних письменників, провівши лінію по р. Нарві і по р. Ясельді до кордону Гродненської губернії, поділимо губернію (Гродненську) на дві, майже рівні частини: в північній живуть чорноруси, що говорять з незначними змінами білоруською говіркою; в південній — в повітах Пружанському, Кобринському, Брестському та Більському мешкають нащадки древлян та бужан, які говорять малоросійською мовою в говірках пінській та волинській" [Цит. за: 6, с. 208—209].

Волинську говірку української мови констатував у жителів Пінського повіту відомий російський етнограф Дмитро Зеленін. Дослідник говірок південної Росії К. Михальчук у 1872 р. конкретизував поширення української мови в районі Західного Полісся у такий спосіб: "Область, що охоплює населення, яке говорить малоросійською мовою... охоплює весь Кобринський, Брестський, майже весь Пружанський, Південний Кут Слонімського, частину Більського та південну смугу Білостоцького Гродненської губернії, Пінський та частину Мозирського Мінської губернії" [6, с. 209].

Дуже переконливі статистичні матеріали на користь поширення у зазначених повітах української мови наводив військовий статистик О. Ріттіх у праці "Племенной состав контингентов русской армии и мужского населения Европейской России" (С. Пб., 1875). Так, серед призовників Брестського повіту українців було 85,5%, Бобринського — 90,2%, Пружанського — 86,5%, Пінського — 81,6%, Мозирського — 10,6%. Те ж засвідчували і матеріали перепису населення 1897 р. [6, с. 209].

Питання про етнічну віднесеність корінного населення Західного Полісся дискутується і в сучасній білоруській науковій літературі. Його, наприклад, розглядає П. Терешкович у монографії 2004 р. [8, с. 85—90]. Автор наводить дані про етнічний склад Західного Полісся за матеріалами етнографічних атласів, складених дослідниками другої половини XIX ст., згідно з якими у Брестському повіті на українців припадало 51,35%, Кобринському — 69,59%. При цьому зазначається, що національна свідомість населення зони була низькою. Однак автор доходить висновку: "З лінгвістичного й етнографічного погляду, цей регіон не був тотожним ні українському, ні білоруському етносу, хоч до першого він, безсумнівно, ближче, чим до другого" [8, с. 90].

Можна, отже, вважати, що приблизно вся сучасна Брестська область Білорусі наприкінці XIX ст. мала значну українську перевагу серед населення. Звичайно, національна самосвідомість населення названої частини Західного Полісся не була високою. Це використовували органи польської влади міжвоєнного періоду, які все робили для того, щоб навіть не називати національної приналежності української етнічної маси краю. Коли відбувався державний перепис населення 1931 р., то більшість жителів Поліського воєводства з центром у Бресті мову записували не як українську, польську чи білоруську, а як "тутейшу". У 1931 р. таких носіїв "тутейшої" мови у воєводстві виявилося аж 700 тис., української — лише 54 тис. Оскільки і в українців, і в білорусів воєводства була одна і та сама православна релігія, а національність не фіксувалася переписом, матеріали перепису 1931 р. не давали належних свідчень для ідентифікації національної віднесеності поліщуків.

Цим моментом скористалася 1939 р. радянська влада, коли вирішувала питання про державне адміністративне віднесення Брестської області або до Української РСР, або до Білоруської РСР нібито на основі "наукової" консультації Володимира Пічети, тодішнього радянського академіка, уродженця української Полтави, тодішнього ректора Білоруського університету, про те, що в історичні часи "Берестейське Полісся перебувало у більших зв'язках з білоруськими землями, аніж з українськими". Мовляв, після Люблінської унії 1569 р. воно ввійшло до складу Великого князівства Литовського, як і вся Білорусь, а не до Польської корони, як уся Україна. Так само після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. берестейське Полісся у складі Гродненської губернії пізніше було підпорядковане Вільнюському генерал-губернаторові, а не Київському, як Волинська губернія. Активним борцем за віднесення території Поліського воєводства до Білоруської РСР виявився також перший секретар ЦК Компартії Білоруської РСР Пантелеймон Пономаренко, уродженець Кубані.

Український партійний керівник Микита Хрущов пропонував у 1939 р. віднести територію польського Поліського воєводства до Української РСР.

Кремлівське керівництво на чолі зі Сталіним керувалося не стільки доводами Пічети, Пономаренка чи Хрущова, скільки власними розрахунками. Прилучення території Поліського воєводства з центром у Бересті до Української РСР привело би до дальшого збільшення вагомості України у складі СРСР, яка і до того завдавала багато головного болю Кремлю, претендуючи на своє особливе становище у складі Союзу. Прилучення ж області до Білоруської РСР особливого значення для статусу цієї останньої у складі Союзу не змінювало.

Однак головна небезпека для українського етносу Полісся полягала не в тому, що його відносили до складу "чужої" Білоруської РСР, а в тому, що його огульно скреслювали і називали білоруським.

За даними білоруського перепису населення 1999 p., у Брестській області обліковувалось усього 57 111 українців, або 3,85% населення. До білорусів були віднесені 85,02%, до росіян — 8,67%, до поляків — 1,85%. Офіційно можна вважати, що "область" з поширенням "малороссийского наречия" (за переписом 1897 p., на 85—90%) перестала бути такою.

У 1996 р. у Львові було видано "Словник Берестейщини", складений громадським діячем, національно свідомим українцем Білорусі В. Леонюком. Автор вмістив у ньому багатий інформативний матеріал про етнодемографію краю з найдавніших часів до сучасності, українських науковців і громадсько-політичних діячів Берестейщини Василя Андросюка, Григорія Андросюка, Олександра Будзиловича, дослідників краю українців Мирона Кордубу, Якова Кухаренка, Федота Жилка, російських, польських та білоруських дослідників. Багаті за кількістю статей і тематичні блоки про історичне краєзнавство, починаючи від археологічних культур і до наших днів, розвиток професійного мистецтва, архітектури, літератури, особливості церковного життя, розвиток освіти. Чимало статей уміщено про український національний визвольний рух, у тому числі про дії УПА та численні персоналії УПА й українського визвольного руху взагалі. Дещо написано про такі поліські мікроетнотопоніми, як "багнюки", "берестюки", "берестяни", "волиняни", "городчуки", "кобринчуки", "лабурі", "литвини", "пинчуки", "поліщуки", "полюхи", "підпущанці", "сакуни".

Можна дійти висновку, що "Словник Берестейщини" — об'єктивно написана книжка. Однак її у Білорусі заборонено, вилучено з бібліотек. Білоруська влада Берестейщини практично скреслила українців [4, с. 5]. За даними останнього радянського перепису населення 1989 p., їх там було зафіксовано всього близько 50 тис.

Отже, на західному поліському відтинку українсько-білоруської межі український етнос також зазнав значних втрат.

У районі Житомирського та Київського Полісся адміністративно-державний кордон у минулому між Українською РСР і Білоруською РСР, а в наш час між Україною і Білоруссю — ближчий до етнічного. Так само близьким до етнічного він є у районі Чернігівського Полісся.

Автор цього посібника у свій час написав на "Словник Берестейщини" В. Леонюка рецензію [3, с. 5], деякі матеріали наведені тут.