Етнографія України

Висновки

Приступаючи до написання цієї книжки, автори мали на меті в комплексі висвітлити головні компоненти народної культури українців, простежити зародження, історичну еволюцію, розквіт, а також занепад її традиційних форм. Притаманна кожному етносові духовна сутність, відмінні порівняно з сусідніми й іншими народами етнічні риси можуть бути пізнані лише через вивчення традиційної культури в її історичному розвитку. Виходячи з таких міркувань, автори намагалися надати посібнику не тільки етнографічного, а історико-етнографічного характеру. На основі сучасних історичних знань висвітлені умови виникнення праукраїнського етнічного масиву, простежені його відмінні риси в побуті й культурі, мові та духовній творчості, в державотворчому процесі від етапу існування Київської Русі як держави.

Історія українського народу — переконлива ілюстрація того, що етнотворчий процес розвивається і на основі принципу диференціації, і за принципом конвергенції. Останній помітно виявив себе в часи існування Київської Русі, де намітились тенденції до сформування східнослов'янської етнополітичної спільності з єдиним державним патріотизмом, з однією правлячою панівною верствою Рюриковичів, з однією писемною мовою з її церковнослов'янським та світським відгалуженнями, з однією релігією і культурою панівної верстви.

Однак після послаблення державної єдності давньої Русі природний етнотворчий процес диференційованих уже до кінця І тис. н. е. східнослов'янських етнічних масивів пішов своїм шляхом. Жодні чужоземні загарбання окремих частин єдиного українського тіла, що віками зазнавали відмінного політичного, економічного й культурного впливу, не змогли роз'єднати чи диференціювати український етнос. Відроджена в XIX ст. ідея національного визволення відразу ж виявила навдивовижу спільну народнорозмовну, традиційно-культурну і психологічно-менталітетну самобутність українців Полтавщини і Закарпаття, Холмщини і Кубані, Волині та Буковини. Це стало ще одним незаперечним свідченням того, що український етнос формувався задовго до його писемної та державної історії і від сивої давнини аж до XX ст. вирізнявся органічною цілісністю компонентів своєї матеріальної і духовної культури. У повній силі та багатстві, а можливо, і найвищому розквіті народна культура українців зберігалася аж до першої половини XX ст., поки не зазнала глибоко руйнівної дії більшовицької державної політики — ліквідації українського традиційного села, нищення національної християнської церкви, обмеження суспільних функцій української мови, депортації та геноциду.

За кілька десятиріч з етнографічної мапи України зникли тисячі традиційних поселень, зруйновані громадський і сімейний уклад селянина і робітника, з побуту вилучені десятки виробничо-календарних і сімейних свят і обрядів. У суспільне життя внесено немало хибноціннісних атрибутів культури та моралі.

З сумом доводиться констатувати, що в багатьох відношеннях народний побут і традиційна культура в Україні у XX ст. позбавлені тієї повноти і різнобарвності, які були їм притаманні ще на початку століття. Це одна з причин того, що і наш посібник у зображенні й аналізі етнографії України зорієнтований головно на матеріал XIX ст. — початку XX ст. Такий підхід дав змогу узагальнити народну культуру і побут стосовно часу їх найповнішого вияву. Водночас саме таке вивчення етнографії повинне слугувати, де це потрібно і можливо, справі відродження національних традицій. Це завдання, як відомо, в незалежній Україні підноситься до рангу національної програми.

Орієнтація авторів на матеріал ХІХ — початку XX ст. зумовлена також тим, що етнографія саме того часу вивчена найкраще. Цей період дав Україні десятки етнографів-професіоналів, а також багатьох ентузіастів-подвижників, які разом виробили довершену наукову характеристику українського народу, його культури. Найбільший внесок у розвиток етнографічної науки в Україні у XIX—XX ст. зробили Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров, Павло Чубинський, Яків Головацький, Іван Франко, Федір Вовк, Микола Сумцов, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Дмитро Багалій, Володимир Шухевич, Дмитро Яворницький та багато ін.

Зібрані й проаналізовані етнографічні матеріали послужили науковою основою етнографічного регіонування України, народна культура якої, незважаючи на її етнічну однорідність, водночас виявляє себе в локальній своєрідності традиційного землеробства, тваринництва, підсобних занять і промислів, у типах поселень і народній архітектурі, традиційних вбраннях і кухні, весільних, родильних і похоронних звичаях і обрядах, календарних святах, громадських стосунках, у діалектах народнорозмовної мови, усному і писемному фольклорі, а також в антропологічних рисах. Уже етнографія XIX ст. виділяла на території розселення українського етносу такі локальні етнографічні регіони, як Середнє Наддніпров'я, Поділля, Волинь, Холмщина, Полісся, Полтавщина, Слобожанщина, Карпати і Прикарпаття, Нижнє Наддніпров'я, Причорномор'я і Приазов'я, Кубань. Окремі з цих великих історико-етнографічних зон дістали свій внутрішній поділ. Так, вирізняли Західне, Середнє і Східне Полісся, Східне і Західне Поділля, а також Опілля. Окремими відмінними рисами традиційної культури вирізнявся район Буджака в Причорномор'ї. Особлива етнографічна строкатість притаманна Карпатам і Прикарпаттю, де вирізняли гірські Гуцульщину, Бойківщину, Лемківщину, пригірські Низинну Буковину, Покуття та Закарпаття. Північна частина Холмщини мала ще свою локальну назву — Підляшшя.

Народна і духовна культура українського народу подана в посібнику як цілісне явище. Приділяється значна увага її специфіці у названих етнографічних зонах.

Жанр навчального посібника не сковував авторів наперед заданими пропорціями обсягу тексту з усіх проблем етнографічної науки. Деякі питання, наприклад, походження українського етносу, формування етнічної території, етнографічне районування, сфери матеріальної культури, народні знання, громада і громадський побут, сім'я тощо висвітлені повніше, інші — сімейні звичаї, календарні свята, антропологічні риси, музичний фольклор, діалекти — менш повно. Водночас висвітлено чимало проблем, які виходять за межі власне української етнографії. З-поміж них — розділи про проникнення, розселення, заняття та етнічні риси культури неукраїнських етносів в Україні. Суттєвим доповненням до етнографії України, у вузькому розумінні, є подані у посібнику матеріали про українську діаспору як таку, що виникла внаслідок формування політичних кордонів України в XX ст., і таку, що виникла у зв'язку з еміграцією та переселенням українців. Подібно до того, як неукраїнські етнічні групи в Україні внаслідок тривалого контактування з українцями перейняли чимало їх етнокультурних рис, так і українці за межами України інтенсивно прилучаються до культури корінних або більших етносів країн їхнього проживання. Фіксується об'єктивний процес асиміляції дисперсних груп. Проте в умовах незалежної України, політика якої випливає з пріоритету нації як цінності, помітне відродження форм національного життя всіх національностей. При цьому міцнішими стали культурні зв'язки неукраїнських національностей України з батьківщинами свого походження. Вивчення студентами й учнівською молоддю етнографії України служитиме справі збагачення національної свідомості людей, що є першою умовою існування та розвитку української нації, її почесного місця серед народів світу. Надіємось, що виконанню цього історичного завдання якоюсь мірою допоможе наша книга.