Етнографія України

Становлення і розвиток української етнографії

Після основних відомостей про етнографію як наукову дисципліну, її завдання, предмет і місце серед інших наук перейдемо до української етнографії.

В країнах, поневолених чужими державами, етнографія у витоках була спрямована на пізнання власного народу і розвивалася як народознавча дисципліна. Це було властивим для національних етнографій західнослов'янських та інших європейських народів, поневолених австрійською і турецько-османською імперіями, та народів, підвладних Росії. Визначальною така особливість була і для української етнографії.

Історія кожної науки складається з двох частин: історії накопичення фактів з певної галузі знання та історії осмислення й узагальнення фактологічного матеріалу. Коріння української етнографії сягає глибокої давнини. Чимало відомостей про народне життя, побут, звичаї містяться в давньоруських літописах, українському літописанні XIV—XVII ст., козацьких літописах XVII—XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час відвідували Україну. Важлива етнографічна інформація зафіксована, зокрема, в щоденниках австрійського дипломата Еріха Лясоти (XVI ст.), арабського мандрівника Павла Алеппського (XVII ст.), мандрівника Ульріха Вердума (XVII ст.), в "Описі України" французького військового інженера Гійома де Боплана (XVII ст.), у творах давніх українських і польських письменників, у різних грамотах, документах правового характеру тощо.

В останні десятиліття XVIII ст. істотно посилилося спеціальне вивчення України у складі російської та австрійської імперій. Це був час знищення решток політичної автономії України, ліквідації Запорозької Січі та Гетьманщини на Лівобережжі, приєднання до Росії Правобережної України, безоглядного зміцнення царизмом централізаторської політики і феодально-кріпосницької системи. Це ж стосується і західноукраїнських земель, які внаслідок складних міжнародних відносин останньої третини XVIII ст., поділу Польщі захопила в 1772—1774 p. Австрійська монархія, зберігши тут панування польських, угорських і румунських феодалів.

Інтереси до України наукових осередків Петербурга, Москви, Відня, Будапешта кінця XVIII ст. мали здебільшого характер пізнання туземців маловідомих і новопридбаних провінцій з метою їх ефективного "освоєння" імперськими структурами. Вивчення в цьому руслі мало стосувалося історичної, етнічної індивідуальності українського народу, її часто залишали поза увагою або безцеремонно трактували українців просто складовими росіян, поляків, угорців, румун. Такою нігілістичною тенденцією позначені великою мірою навіть ті праці, що містять цінні описи різних місцевостей України, безпосередні спостереження і фіксації побуту українців, їх матеріальної та духовної культури і становлять унікальне джерело етнографічної інформації. Йдеться, зокрема, про видання "Черниговского намесничества топографическое описание" А. Шафонського (1786), "Топографическое описание Харьковского намесничества" Н. Переверзєва (1788), "Топографическое описание Киевского намесничества" (1786), кількатомних описів німецькою мовою подорожей по Галичині та Буковині австрійського професора Бальтазара Гаке (1790—1796) тощо. У низці праць з того часу простежується і певне розуміння етнічної специфіки українського народу, його історії та культури. Це "Описание свадебных украинских простонародных обрядов..." Григорія Калиновського (1777) — деякі дослідники вважають його початком української етнографії; книжки про Україну В. Рубана, зокрема "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России" (1773) і "Краткая летопись Малой России с 1506 по 1770 гг..." (1777); "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798) Я. Маркевича, нарис про українців М. Антоновського в книзі І. Георгі "Описание всех обитающих в Российском государстве народов..." (1799); статті Ф. Туманського (кінець XVIII ст.), "История русов" невідомого автора.

Відомості з етнографії України в тогочасних публікаціях є складовими їх загальноісторичного, географічного чи краєзнавчого змісту. Далі увага до вивчення традиційно-побутової культури народу посилюється під впливом наростання антифеодальної боротьби, піднесення хвилі буржуазно-революційних і національно-визвольних рухів у Європі, зокрема слов'янських народів, що виконала надзвичайно важливу роль у розгортанні народознавчих досліджень, пропагуванні народності і в активному та якісно новому зацікавленні народною культурою, літературою, мистецтвом.

Розгортання народознавчої роботи є істотним чинником і показником початку національно-культурного відродження в Україні, творення нової літературної мови на народній основі, ознаменованого появою 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

На противагу офіційній науці, яка не визнавала українців окремим народом, у середовищі передових вчених, письменників зростав інтерес до вивчення походження українського народу, особливостей його мови — не як діалекту російської чи польської мов. Майже водночас у всіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і "Граматика малороссийского наречия" наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою "Граматика слов'яно-руська" закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.

Саме в контексті утвердження поглядів на український народ як самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава стверджувати про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну до формування української етнографії як українознавчої галузі знання. В цьому процесі виразно простежується протистояння діячів демократичного, прогресивного спрямування і представників великодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20—30-х років не погоджувалися зі шляхетською тенденційною характеристикою українських селян в етнографічній монографії польського автора І. Червінського "Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею" (1811), категорично заперечували трактування українського народу як частки польського в праці польського вченого Л. Голембйовського "Польський люд" (1830), у збірнику українських і польських галицьких пісень Вацлава з Олеська (В. Залеського, 1833) та інших публікаціях.

Важливе значення для активізації інтересу до народної культури мала подвижницька праця видатного слов'янського народознавця Зоріана Доленги-Ходаковського, зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні та публікація трактату "Про дохристиянську Слов'янщину" (1818). Його заклики збирати і вивчати пам'ятки "з-під сільської стріхи" захопили багатьох сучасників.

У 20—30-х роках склалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.

Харківський університет, відкритий 1805, став центром збирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців. Професор Гліб Успенський видав цінну працю "Опыт повествования о древностях русских" (1811—1812) і висунув питання перед університетською радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши при цьому спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали колекції старовинних речей для музею, видавали журнал "Украинский вестник".

У харківському гуртку "любителів української народності" розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Тут він написав історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків журналу "Запорожская старина" (1833—1838), де публікувалися джерельні фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.

В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому питанні також належить "Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у м. Києві" (1835), "Музею старожитностей" при університеті (1834), "Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів" (1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї інших слов'янських народів.

Львівський українознавчий осередок, що склався на початку 30-х років навколо діячів "Руської трійці" (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських землях нову українську літературу на народній основі ("Русалка Дністровая", 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикувалися спеціальні народознавчі мандрівки з певною програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині; підготовлялися підручники української мови, літератури та читанки, розглядалися питання етногенезу українців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на "мертві" та "живі").

Відсутність української періодики і труднощі з виданням українських книжок стали причиною того, що більшість українознавчих праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами були опис народного весілля з піснями Й. Лозинського ("Рускоє весілє", 1835), збірники українських пісень М. Цертелєва (1818), М. Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г. Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з Олеська (1833) і Жеготи Паулі (1839—1840) та інші книги.

В українській етнографії 20—40-х років переважав метод безпосереднього спостереження, фіксації-збирання й опису. Водночас простежується виразне посилення дослідницького зацікавлення звертанням до порівняльно-історичного вивчення матеріалу, розгляду його в загальноукраїнському контексті. Так, діячі "Руської трійці", територіально обмежені в своїх народознавчих дослідженнях західноукраїнським регіоном, намагалися розглядати різні місцеві явища народного побуту і культури в широкому порівняльному зв'язку з іншими регіонами України, усвідомлюючи їх етнічну єдність. І. Вагилевич у листі до М. Максимовича 1837 р. наголошував: "Оце ми всі — із-за Бескиду, від Тиси, з-поза Сяну і по Серету — з братією нашою задніпровою складаємо одне существо... Геть перегороди, бо не їм псувати существо народу..."

Хоч етнографічне вивчення і надалі тісно поєднане з краєзнавством, історією, дослідженням народної мови і фольклору, в ньому зростає повсякчас увага до складових народознавства, які становлять предмет етнографії як окремої наукової дисципліни: до виробничого, сімейного і громадського побуту народу, звичаїв, вірувань, традиційних знань, ремесел, будівництва, одягу, їжі та інших ділянок матеріальної і духовної культури. Активізується розробка проблеми етногенезу українського народу, а в зв'язку з цим — і вивчення різних локальних етнографічних груп її населення. До важливих народознавчих видань належать два томи "Записок о Южной Руси" П. Куліша (1856—1857), дослідження І. Данилевського про українських чумаків (1857), М. Маркевича про українські народні звичаї та їжу (1860), О. Торонського про лемків (1860), І. Галька "Народні звичаї і обряди з-над Збруча" (1861), монографія Г. Бідерманна про закарпатських українців (1862), праця О. Потебні "О мифическом значении некоторых обрядов й поверий" (1865) та інші публікації цього відомого вченого.

На західноукраїнських землях вивчення народного побуту і культури пожвавилося у зв'язку з появою української періодики (газета "Слово", журнали "Вечорниці", "Мета", "Ластівка", "Правда", "Буковинская зоря" та ін.). На їх сторінках систематично друкували етнографічні матеріали, здебільшого описи народних звичаїв, обрядів, повір'їв, а також присвячені їм дослідження. У 60-70-х роках зміцнилися зв'язки і співпраця у сфері народознавства західноукраїнських і наддніпрянських вчених.

У 50—60-х роках важлива роль в організації науково-етнографічної діяльності в Україні належить заснованій у Києві 1851 р. "Комісії для опису губерній Київського учбового округу", зокрема її етнографічному відділенню. В тій комісії брали участь відомі вчені М. Максимович, М. Іванишев, М. Маркевич, Д. Журавський, А. Метлинський, письменник і етнограф А. Афанасьєв-Чужбинський. Вона розробила і розповсюдила спеціальну етнографічну програму (1854), організувала низку експедицій для етнографічного дослідження населення центральної України. Було зібрано великий матеріал і підготовлено серйозні дослідження, розгорнулася, зокрема, велика і плідна збирацька діяльність француза за походженням Дем'яна Делафліза, який створив дев'ять альбомів з описами побуту українців Київщини та Чернігівщини. Кращі з цих малюнків видані в Києві у двох томах за редакцією член-кореспондента НАН України В. Наулка.

В 1873—1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Його головою було обрано Гр. Галагана, але фактичним його організатором і керівником став видатний український етнограф, правознавець, автор слів національного і державного гімну "Ще не вмерла Україна" Павло Чубинський (1839—1884). У 1869 р. він повернувся із заслання з Архангельщини, і його ім'я стало символічним серед молоді. Почалося бурхливе українське відродження. У 1869—1870 pp. П. Чубинський провів три експедиції в Україні. Джерельні матеріали і дослідження експедиції стали основою фундаментальної семитомної (в дев'яти книгах) праці "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край" (1872—1878).

Велика роль у збиранні та редагуванні матеріалів цього видання належала Миколі Костомарову, який, по суті, довів цю роботу до завершення вже після видання царського указу 1876 р. і закриття відділу. Було видано понад 4 тис. пісень, казок, описів весіль, записів про народний побут, звичаєве право, національні меншини, статистичні відомості.

До першого тому ввійшли вірування, народні забобони, приказки, загадки і чари, другого — казки й анекдоти; третього — народний календар, веснянки, обжинки, колядки; четвертого — родини, христини, весілля й похорон; п'ятого — народні пісні; шостого — юридичні звичаї; сьомого — етнографічні матеріали про представників інших народів, які проживали в Україні.

Відділ двічі видав "Програму" для збору етнографічних відомостей (автори Ф. Вовк та О. Русов 1873, 1875), здійснив перепис населення Києва, який показав, всупереч офіційним даним, що більшість населення міста становлять українці; організував і провів III Археологічний з'їзд, який продемонстрував високий науковий рівень та потенціал українських вчених, видав два томи "Записок Юго-Западного отделения Императорского русского географического общества" тощо.

Було встановлено тісні зв'язки із вченими інших слов'янських народів і західноєвропейських країн, налагоджено ділові контакти зі слов'янськими і західноєвропейськими вченими та науковими товариствами, зокрема Антропологічним товариством у Парижі.

Зазначимо, що П. Чубинський, М. Костомаров і В. Антонович не лише брали активну участь в організації і діяльності Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (РГТ) (В. Антонович 1875 р. був обраний головою відділення), а й написали низку цінних етнографічно-фольклористичних праць. Так, П. Чубинський видав у Петербурзі "Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии" (1869). За дослідження "Чари на Україні" В. Антонович отримав ід РГТ бронзову медаль, а народознавчі праці М. Костомарова були зібрані й видані окремим фундаментальним виданням під назвою: "Етнографічні писання Костомарова..." (К, 1930), куди ввійшли дослідження народної поезії з Поділля, Волині, історичний фольклор, рецензії та його студія "Слов'янська міфологія".

З самого початку українській етнографії чинили різні перешкоди. Заняття українським народознавством належало, за визначенням І. Франка, до небезпечних. Зрозоміло чому. Адже вивчення походження народу, його традиційно-побутові культури, як і вивчення його мови, громадянської історії спрямовувало до пізнання глибини історичного буття народу, його культурної самобутності, тобто усвідомлення своєї етнічної, національної особливості, свого "Я". Цьому якраз всіляко намагалися перешкодити поневолювачі українського народу.

Вже члени "Руської трійці" реально зіткнулися в народознавчій діяльності з протидіями австрійських, польських, угорських, румунських правителів західноукраїнського краю. Ще більшою мірою ці протидії характерні для Наддніпрянської України. Російський царизм уважно стежив за розвитком українознавчої думки, послідовно обмежував і рішуче присікав будь-які її виходи за межі офіційно допустимого. Помітивши небажану активність в українознавчій діяльності Піденно-західного відділу Російського географічного товариства, він негайно закрив його (1876).

Серйозними перешкодами на шляху розвитку української етнографії були горезвісні валуєвський циркуляр 1863 р. та емський царський указ 1876 p., які забороняли друкувати українською мовою, українську пресу, публікації українських перекладів, українські театральні вистави, санкціонували широке переслідування "українського руху", закривали українські наукові осередки.

І все-таки у цих надто несприятливих умовах українське народознавство розвивалося. Матеріали і дослідження з української етнографії друкувалися в російських виданнях, губернській пресі, зокрема в українському російськомовному журналі "Киевская старина", що виходив з 1882 р. Значна кількість етнографічних публікацій наддніпрянських авторів з'явилася в українській пресі Галичини, а також в іншомовних західноєвропейських виданнях. Так, перервана в Росії (1875) українознавча дослідницька (у тому числі й фольклористично-етнографічна) діяльність Михайла Драгоманова продовжувалася в еміграції, висвітлювалася в працях, надрукованих у Галичині, Франції, Німеччині, Болгарії. Саме йому належить виступ і публікація в Парижі 1878 р. звернення до народів Європи в обороні українського слова.

М. Драгоманов належав уже до нового покоління вчених, котрі розглядали фольклор як відображення історичної пам'яті народу, його поглядів на минулі події. Дума й історична пісня були основними об'єктами в дослідженнях вченого. Він, застосовуючи порівняльний метод у фольклористиці, розглядав українську народну творчість у контексті європейського та світового народознавства.

Розпочавши ще в київський період життя величезну працю, спрямовану на збір публікації етнографічного та фольклорного матеріалу (Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. — К., 1874, Т. 1; 1875, Т. 2. Малорусские народные предания и рассказы. — К., 1876), вчений продовжив її в еміграції (Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. з увагами. Женева, 1883. — Т. 1, 1885. — Т. 2; Нові українські пісні про громадські справи (1754—1880). — Женева 1881). У Женеві та Софії М. Драгоманов опублікував низку досліджень і методичо-теоретичних етнологічних праць, зокрема "Науковий метод в етнографії" (1888), "Для начинаючих фольклористів на Україні" та багато інших. Деякі з них згодом видав М. Павлик у чотиритомнику під назвою "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність та письменство" (1889—1907).

Продовження роботи над вивченням етнографії Галичини, Буковини, Закарпаття засвідчують численні відповідні публікації в українській пресі — львівських журналах "Правда", "Зоря", чернівецьких часописах "Родимий листок" і "Буковина", закарпатських виданнях. Багату етнографічну інформацію містять дослідження Якова Головацького про народний одяг Галичини і Закарпаття, прикінцеві коментарі та додатки до його збірника "Народніе песни Галицкой и Угорской Руси" (1878), народознавчі розвідки та статті буковинця Григорія Купчанка, закарпатців Анатолія Кралицького, Євгена Фенцика, галичан Омеляна Партицького, Івана Верхратського, Володимира Навроцького, Данила Лепкого та ін.

Подальший якісний розвиток українського народознавства у Галичині пов'язаний з появою нового покоління прогресивної інтелігенції, очоленої Іваном Франком. Разом з Михайлом Павликом він залучив молоді сили до збирацької і дослідницької етнографічної та фольклористичної діяльності, намагаючись підняти її науковий рівень. У 1883 р. він заснував у Львові "Етнографічно-статистичний кружок", програмою якого охопив вивчення широкого кола народознавчих питань, активізацію польових досліджень і публікацію матеріалів.

Істотне місце посідають матеріали і розробка питань з української етнографії в працях інонаціональних дослідників, зокрема польських (Оскара Кольберга, Едуарда Руліковського, Ізидора Коперніцького), російських (Ореста Міллера, Олексія Петрова), австрійських (Леопольда Вайгеля, Раймунда Кайндля), чеських (Франтішека Ржегоржа, Людвіка Куби) та ін.

У 80-х на початку 90-х років з'явилися перші широкі огляди історії української етнографії (разом з фольклористикою): присвячені цій темі третій том праці російського вченого Олександра Пипіна "История русской этнографии" ("Этнография малорусская", 1891) і четвертий том історії української літератури Омеляна Огоновського "Етнографія" (1894). Дев'яності роки XIX — початок XX ст. — період чи не найінтенсивнішого і продуктивного розвитку української гуманітарної науки. Він пов'язаний з піднесенням суспільно-політичної активності народних мас, революційними подіями в Росії, інтенсивним процесом зростання національної свідомості в усіх частинах України, з діяльністю заснованого 1873 р. у Львові Літературного Товариства ім. Шевченка, реорганізованого 1892 р. у Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), яке згуртувало плеяду видатних українських вчених-гуманітаріїв на чолі з Іваном Франком (1856—1916), Михайлом Грушевським (1866—1934), Володимиром Гнатюком (1871—1928) і Федором Вовком (1847—1918).

Новий етап української етнографії зумовлювався і визначався підвищенням наукового рівня вивчення народної культури і побуту, орієнтацією на кращі досягнення європейської етнографічної науки, публікаціями цього профілю в журналі "Житє і слово" І. Франка (друга половина 90-х років) і, зокрема, створенням Етнографічної комісії в НТШ (1898) та її серійних видань "Етнографічний збірник" (з 1895) і "Матеріали до українсько-руської етнології" (з 1899). Численні матеріали з української етнографії та її історії друкувалися з 1892 р. в основному виданні НТШ — "Записках Наукового товариства ім. Шевченка" (ЗНТШ).

Отже, на початку XX ст. у Львові зусиллями Івана Франка, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Осипа Роздольського, Філарета Колесси, Зенона Кузелі, Вадима Щербаківського за сприяння Михайла Грушевського як голови НТШ був створений перший Всеукраїнський етнологічний центр, що здійснював організаційні, науково-дослідницькі та видавничі функції. Виховувалася нова наукова школа учнів і послідовників, розроблялася наукова методологія досліджень (комплексність, систематизація зібраних даних, застосування типологічного методу студіювання та порівняльної методики).

В 1903—1905 pp. Федір Вовк провів чотири комплексні етнографічні експедиції з широким залученням археологічного й антропологічного матеріалів і опублікував працю "Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини" (1908). Впродовж наступних десяти років учений проводив експедиційні дослідження центральної, південної та східної України і видав у Петербурзі підсумкові праці "Етнографічні особливості українського народу" й "Антропологічні особливості українського народу" (1916). Ф. Вовк — автор фундаментального дослідження весільної обрядовості "Шлюбний ритуал і обряди на Україні" (1892). Великі його заслуги у створенні величезних цінних українських колекцій у Російському музеї ім. Олександра III в Петербурзі.

Активну наукову-дослідну роботу на ниві української етнографії проводив харківський вчений Микола Сумцов (1853—1922). Його численні публікації ввели в науковий обіг великий матеріал з різних сфер народної духовної культури, визначили наукові підходи до його інтерпретації. М. Сумцов — автор праць "Современная малорусская этнография" (1893, 1897), "Хлеб в обрядах и песнях", "К истории малорусских свадебных обрядов", "Культурные переживания" (1890) та ін. Вчений очолював Історико-філологічне товариство, створив етнографічний музей, написав посібник з народознавства.

З цінними етнографічними матеріалами і дослідженнями виступали Хрисанф Ящуржинський, Митрофан Дикарєв, Василь Милорадович, Михайло Зубрицький, Володимир Охримович, Василь Доманицький, Зенон Кузеля та ін. На особливу увагу заслуговує фундаментальне дослідження Володимира Шухевича "Гуцульщина" у п'яти частинах (Львів, 1899—1908).

Великий і корисний внесок у розвиток етнографічної науки зробили талановиті етнографи та мистецтвознавці брати Вадим і Данило Щербаківські. Їх наукові дослідження охоплювали не лише Наддніпрянщину, а й західні території розмежованої на той час України. Данило Щербаківський разом з Миколою Біляшівським і Вікентієм Хвойкою стали фундаторами Київського міського музею, який мав великий етнографічний відділ.

Вадим Щербаківський був одним із засновників Національного музею у Львові, Земського музею в Полтаві, проректором Українського вільного університету в Празі і першим ректором Українського вільного університету в Мюнхені. В еміграції вчений представляв українську етнологічну науку в 20—50-х роках XX ст. на багатьох європейських наукових форумах. Він — автор фундаментальних праць "Український етнічний тип" (1961—1962), "Формація української нації" (1941, 1958, 1965—1970), "Орнаментація української хати" (1980) та ін. Братам Щербаківським належить випуск у світ альбому "Українське мистецтво" Львів, 1913. — Т. 1; Прага, 1926. — Т. 2.

У 70—80-х роках цінні матеріали і розробки з українського народознавства містять праці Олександра Потебні, Петра Єфименка, Івана Нечуя-Левицького, Івана Рудченка, Олександра Русова, Павла Житецького, Бориса Познанського, Тадея Рильського.

Чимало важливих матеріалів і досліджень з української етнографії опублікував І. Франко. З його ініціативи проведено кілька наукових експедицій, де зібрано цінні колекції етнографічних експонатів для музеїв, а також польові матеріали з традиційного народного побуту і культури. Зокрема, підсумком досліджень 1904 р. стала праця вченого "Етнографічна експедиція на Бойківщину", в якій він дав загальну характеристику життя бойків.

І. Франко великою мірою спричинився до розширення тематичного діапазону досліджень з української етнографії, звернув увагу на потребу вивчення елементів нового в побуті та культурі українського народу, дослідження етнографії робітничого середовища, врахування органічного зв'язку реалій народного побуту і культури з першоосновою буття — суспільно-економічним життям народу. І. Франко — автор дослідження "Огляд праць над етнографією Галичини" (1900), видав п'ять томів "Апокрифів" (релігійної тематики) та три томи "Галицько-руських народних приповідок" (1901—1910). З теоретичних праць І. Франка варто назвати "Дві школи в фольклористиці" (1895).

Винятково продуктивну науково-організаційну, пошуково-збирацьку, дослідницьку і публікаторську працю в сфері українського народознавства розвинув В. Гнатюк. Серією експедицій у різні місцевості українського Закарпаття та поселення так званих русинів у Воєводині, Боснії і Герцоговині, шеститомником "Етнографічні матеріали з Угорської Русі" (1897—1910) він заклав міцні наукові основи етнографічного вивчення українців, розселених західніше Карпат. Йому належать цінні праці з етнографії Гуцульщини, Бойківщини, Поділля й інших регіонів західноукраїнських земель. В. Гнатюк упорядник збірників "Коломийки" (три томи, 1906), "Колядки і щедрівки" (два томи, 1914), "Українські народні байки" (два томи, 1916), "Галицько-руські народні легенди" (два томи, 1902). Загальна кількість праць сягає понад 330.

Наприкінці XIX перших десятиріччях XX ст. українська етнографія завдяки працям таких учених, як М. Сумцов, Д. Яворницький, І. Франко, Ф. Вовк, В. Гнатюк, В. Шухевич, З. Кузеля, а також М. Грушевський піднялася на вищий науковий щабель. У ній простежується врахування і творчий розвиток досвіду різних шкіл європейської науки цього профілю. В українському народознавстві відбувається чітке розмежування предметних сфер етнографії і фольклористики — вони виступають окремими науковими дисциплінами. Визначається й така істотна складова народознавчого вивчення, як етнографічне музейництво, зокрема із заснуванням археологічно-етнографічного музею при НТШ (1895).

Здавалося, що з упадком російського царизму розвиток української етнографії буде продовжено і примножено на державному рівні. Давало підставу для такого оптимізму широке розгортання українознавчих досліджень 20-х років у системі Всеукраїнської академії наук, зокрема діяльність її спеціальних наукових підрозділів, заснування численних народознавчих осередків у різних місцевостях України, організація інтенсивних польових досліджень, внаслідок чого зібрано багатий фактологічний матеріал, виходили спеціальні видання "Етнографічний вісник" (1925—1932), "Краєзнавство", дослідження Дмитра Яворницького, Андрія Лободи та Василя Кравченка.

При Всеукраїнській академії наук була створена Етнографічна комісія, очолена А. Лободою і в 1921 р. заснований Музей (кабінет) антропології та етнології ім. Ф. Вовка на чолі з А. Носівим; музейні співпрацівники видали чотири томи журналу "Антропологія", в якому друкувалися й етнографічні статті; вийшло 16 номерів "Бюлетеня етнографічної комісії" і три томи "Матеріалів до етнології".

В 1925 р. у Києві було засноване Етнографічне товариство. Воно видавало "Записки етнографічного товариства", журнал "Побут" і "Бюллетень". Активно працювали у сфері етнографії Віктор Петров, Климент Квітка, але "рішуча перебудова" з кінця 20-х років методології етнографічної науки, переведення її на так звану марксистську основу, розкручування боротьби проти українського націоналізму, хвиля масових репресій звели нанівець усі позитивні починання і відкинули українську етнографічну науку далеко назад.

Були репресовані або зазнали переслідувань М. Грушевський, А. Лобода, А. Носів, Н. Заглада, В. Кравченко, Д. Яворницький, Л. Шульгіна, Ю. Павлович, М. Рудинський та багато інших вчених. Закривались музеї, наукові товариства, інститути.

На західноукраїнських землях, які у 20—30-х роках перебували під пануванням окупаційних буржуазних режимів Польщі (Східна Галичина і Волинь), Румунії (Північна Буковина) і Чехословаччини (Закарпаття), у зв'язку з цілеспрямованою антиукраїнською політикою урядів окупаційних держав помітно занепала дослідницька робота в Етнографічнній комісії НТШ. Водночас виникли регіональні краєзнавчі осередки, з діяльністю яких пов'язані значна активізація етнографічного вивчення на місцях і організація краєзнавчо-етнографічних музеїв та видань. До найвідоміших належало товариство і музей "Бойківщина" у м. Самборі на Львівщині, що мало неперіодичне видання "Літопис Бойківщини" (з 1931 до 1939 р. вийшло 11 книжок); Етнографічне товариство Підкарпатської Русі в Мукачевому, музеї: "Гуцульщина" в Коломиї, "Верховина" в Стрию, "Стривігор" у Перемишлі, "Лемківщина" в Сяноці, "Яворівщина" в Яворові, Музей ім. Князя Василька у Теребовлі. Ці осередки об'єднували значну кількість ентузіастів-етнографів, у їх діяльності брали участь і відомі вчені, зокрема Філарет Колесса, Станіслав Людкевич, Зенон Кузеля, Володимир Кубійович, Іван Крип'якевич. Тут виявили себе активні збирачі й дослідники Володимир Кобільник, Ксенофонт Сосенко, Михайло Скорик, Юрій Кміт, Лука Дем'ян, Федір Потушняк та ін.

Певна роль в етнографічному вивченні українців належала створеному у 1924 р. у Львівському університеті так званому Етнографічному закладові, очолюваному професором Адамом Фішером — автором етнографічного нарису "Русини" ("Rusini", 1928). Тут розпочинали діяльність українські народознавці Роман Гарасимчук і Катерина Матейко. Чимало праць з української етнографії опублікували польські етнографи Ян Фальковський, Роман Райнфус, Казімєж Мошинський, російський вчений Петро Богатирьов, котрий у 20-30-х роках провів велику дослідницьку роботу на Закарпатті.

У Києві 1936 р. було створено Інститут фольклору АН УРСР, у 1939 р. відкрито його Львівський філіал, очолений Ф. Колессою. Після Другої світової війни основним осередком етнографічної науки в Україні став (і досі ним залишається) створений 1942 р. Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України на чолі з М. Рильським (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ім. М. Рильського), зокрема його відділ етнографії. Широкі дослідження велися в Музеї етнографії та художнього промислу АН України у Львові, організованому 1951 р. на основі об'єднання двох місцевих музеїв колишнього Етнографічного НТШ (якому 1940 р. було надано статус Державного етнографічного музею) і Художньої промисловості. Науковий напрям роботи цієї установи посилився після її реорганізації у Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України (1982). В 1992 р. на основі відділення створено окремий Інститут народознавства НАН України.

Ці установи підготовляли наукові кадри етнографів, оскільки в жодному вищому навчальному закладі України спеціальності з етнографії до відродження Української незалежної держави в 1991 р. не було. Згадані установи організували систематичні наукові експедиції для поповнення відомостей з історичної етнографії, вивчення сучасного побуту і культури народу, а також збирання експонатів для музейних етнографічних колекцій. У середині 90-х років XX ст. було відкрито спеціальності з етнології в університетах Києва, Львова та Чернівців, перші випуски спеціалістів поповнили профільні музеї й інститути.

Музей етнографії і художнього промислу в складі Львівського Інституту народознавства НАН України — найстаріша і найбільша національна музейна установа етнографічного профілю. Сторіччя перших колекцій відсвяткував Київський музей народного декоративного мистецтва. Велику і плідну роботу, спрямовану на збирання і вивчення пам'яток народного побуту та культури, проводять обласні та районні історико-краєзнавчі музеї, зокрема, створені впродовж останніх десятиліть музеї народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) — в Києві, Переяславі-Хмельницьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Однак етнографія, як й інші українознавчі дисципліни, зазнала згубного тиску ідеологічного тоталітаризму, догматизму, моральних і фізичних репресій, що до останнього часу систематично нівечили її, виривали з неї найздібніші та найактивніші сили або збивали науку на манівці різних наукоподібних кон'юнктурних напрямків. Багато часу і зусиль потрачено на беззастережне "утвердження" етнографами "нового способу життя", "радянських звичаїв та обрядів", "нової сім'ї", "нової історичної спільності". Етнографічне вивчення всіляко спрямовувалося не на розкриття неповторної сутності українського народу, специфічних рис його етнічної індивідуальності, характеру психології, самобутності традицій, побуту, культури, а на розмивання національної свідомості, нівеляцію національної гідності з позицій ефемерних доктрин інтернаціоналізації, переплавлення народів і націй у так звану нову історичну спільність — радянський народ. Більшість етнографічних досліджень не були допущені ще в процесі затверджень і цензурних переглядів, деякі заборонялись уже у видавництвах; бували випадки, коли їх вилучали навіть з наукового обігу. Видання підготовленої 1964 р. фундаментальної узагальнюючої праці "Українці" було заборонено розповсюджувати.

Однак навіть за цих умов українські етнографи зробили чимало корисного. Підготовлено й опубліковано нові праці, присвячені дослідженню різних ділянок традиційно-побутової культури українського народу, питань етнічної історії, міжетнічних культурно-побутових зв'язків, характеристики окремих етнографічних регіонів, сім'ї і сімейного побуту.

Заслуговують на увагу праці К. Матейко: "Народна кераміка Західних областей Української РСР" (1959) та "Український народний одяг" (1977); Ю. Гошка "Населення Українських Карпат XV—XVIII ст." (1976), "Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIV—XIX ст." (1999), Г. Стельмаха "Історичний розвиток сільських поселень на Україні" (1964); В. Горленка "Нариси з історії української етнографії" (1964) та "Становление украинской этнографии конца XVIII первой половины XIX ст." (1988), В. Наулка "Развитие межэтнических связей на Украине" (1975), З. Болтарович "Народна медицина українців" (1990), М. Тиводара "Традиційне скотарство Українських Карпат" (1994), С. Макарчука "Рабочая семья на Украинском Прикарпатье" (1968) та "Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма" (1983), С. Павлюка "Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст." (1986), Р. Кирчіва "Етнографічне дослідження Бойківщини" (1978) та "Етнографічно-фольклористична діяльність "Руської трійці" (1990), С. Сегеди "Антропологічний склад українського народу. Етногенетичний аспект" (2001).

За останні десятиріччя вийшли в світ праці Ганни Скрипник "Етнографічні музеї України" (1989), Валентини Борисенко "Весільні обряди та звичаї на Україні" (1988), Тамари Косміної "Сільське житло Поділля. Кін. XIX—ХХ ст." (1980), Оксани Франко "Федір Вовк — вчений і громадський діяч" (2000), праці Мар'яна Мандибури, Таїсії Ґонтар, Євгенії Сявавко, Лідії Артюх, Михайла Глушка, Романа Сілецького, Олександра Пошивайла, Оксани Сапеляк, Архипа Данилюка та ін.

Опубліковано низку фундаментальних колективних монографій, присвячених окремим історико-етнографічним районам: "Бойківщина: історико-етнографічне дослідження" (К., 1983), "Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження" (К., 1987), "Украинские Карпаты. Культура" (К., 1989), "Полісся України" (Три випуски, Львів, 1997, 1999, 2003) тощо.

Київські етнографи разом зі львівськими видали колективну працю "Холмщина і Підляшшя" (К., 1997). У Львові 1999 р. вийшов перший том чотиритомного видання за редакцією професора С. Павлюка "Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Археологія та антропологія".

Велика дослідна праця в галузі етнології ведеться в університетах Чернівців, Ужгорода й Одеси. Достатньо назвати фундаментальні праці Г. Кожолянка "Матеріальна культура населення Буковини" (К., 1988), "Етнографія Буковини" (Чернівці, 1999), М. Тиводара "Етнологія" (Ужгород, 1998) та В. Кушніра "Народознавство Одещини" (Одеса, 1998), "Українці за Дунаєм" (Одеса, 2002).

Цінні матеріали, дослідження, розвідки з української етнографії, історії науки опубліковані в журналі "Народна творчість та етнографія", що видається з 1957 р. у Києві спочатку як квартальник, а згодом раз на два місяці.

З 1995 р. Інститут народознавства НАН України видає у Львові ілюстрований етнографічний журнал "Народознавчі зошити", де публікують дослідження не лише українські, а й зарубіжні етнологи.

В 1989 р. відновило діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові з секцією етнографії та фольклористики у його складі, яка видала три томи "Записок НТШ" профільної тематики. Щорічно відбуваються наукові конференції, на яких етнологи виступають з десятками доповідей та повідомлень.

За останнє десятиріччя побачили світ навчальні посібники та підручники з етнографії "Культура і побут населення України" (К., 1991; К., 1993) за редакцією В. Наулка; "Етнографія України" (Львів, 1994) за редакцією С. Макарчука, "Українське народознавство" (Львів, 1994, 2004) за редакцією С. Павлюка, "Українська етнографія. Курс лекцій" А. Пономарьова (К., 1994).

Вагомий доробок у розвиток української етнографії внесли вчені діаспори. Починаючи з 20-х років XX ст. і дотепер за кордоном працювали і працюють видатні особистості, які продовжили дослідження уже за межами Батьківщини.

У вузах і наукових інституціях особливу увагу вчених привертали українознавчі проблеми, які в Радянській Україні були доведені до повного занепаду або фальсифіковані. З-поміж інших це питання етногенезу українців, формування української нації, етнічної історії, статистики українців у світі, складу населення в Україні тощо.

В Українському вільному університеті у Празі (1921—1945) та Мюнхені (з 1945) поряд з іншими науками плідно проводились дослідження з української етнології. Тут відбувалися семінари та студії з питань походження українського народу, старовинного соціального устрою, весільної звичаєвості, проблем українського етнічного типу, народної світської і церковної архітектури, орнаментації української хати тощо (Вадим Щербаківський, Левко Чикаленко, Віктор Петров).

У Німеччині, а згодом в Англії плідно працювали доктор слов'янської етнології Олекса Воропай та Володимир Шаян.

Після Другої світової війни українознавчі студії зосередились найбільше в Канаді. В Альбертському університеті м. Едмонтон працює кафедра української культури й етнографії ім. Гуцуляків, яка встановила наукові контакти з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. Велику працю проводять Роберт Климаш, Богдан Медвідський, Андрій Нагачевський та їхні учні.

В Едмонтоні функціонує Центр українських історичних досліджень ім. Петра Яцика, в програмі якого є і етнографічна тематика.

У Канаді діють декілька українських етнографічних музеїв під відкритим небом (скансенів): у Едмонтоні — під назвою "Село української культурної спадщини"; Вегревіллі — "Парк української писанки"; Саскатуні — "Український парк", де експонуються стародавні будівлі, меблі, знаряддя праці, національний одяг, вишивки, вироби з металу, різьба та ін. Щорічно проводяться фольклорні фестивалі у багатьох містах Канади, де влаштовуються етнографічні виставки.

В 1983 р. відкрито Центр українсько-канадських досліджень у Вінніпезі, де також проводяться студії в галузі етнографії.

У США діють Українська вільна академія наук (УВАН) та Українська академія мистецтв і наук, Українське історичне товариство, Українська наукова фундація; 1989 р. створена Міжнародна асоціація україністів, яка провела чотири конгреси в Україні (Києві, Львові, Харкові й Одесі), що мали етнографічні секції та профільні видання доповідей і повідомлень.

У 28 університетах і коледжах США працюють українознавчі курси, а в Гарвардському університеті створено Український інститут, де досліджується й етнографічна тематика, видається журнал "Український історик". У Нью-Йорку 1976 р. відкрито Український музей, який має багаті етнографічні колекції. Тут експонуються макети української дерев'яної церковної і світської архітектури, одяг, писанки, кераміка, зразки ткацтва тощо.

У Філадельфії працює Український музей народного мистецтва.

В Нью-Йорку 1948 р. засновано Український інститут Америки, який періодично влаштовує виставки народних строїв, виробів народних майстрів тощо.

У США діє "Українське світове об'єднання гуцулів", "Гуцульський дослідний інститут" у Чикаго (з 1975), які разом з гуцульськими товариствами Канади видали фундаментальну тритомну "Історію Гуцульщини". Функціонують товариства "Бойківщина", "Волинь", "Подоляни", які мають багаті етнографічні колекції. Встановлюються зв'язки між вченими-етнологами України та Польщі, Словаччини (Свидник, Пряшів), Чехії, Росії, Румунії, Австрії, Австралії та багатьох інших країн світу. Особливо тісні взаємини зі Словаччиною.

За роки незалежності України розширилися завдання та напрями етнографічної науки. Етнологія має на меті досліджувати не лише давнину, а й активно втручатися у процеси творення та розбудову національної культури. На порядок дня висуваються окрім питань традиційно-побутової культури, проблеми етногенезу, етнічної історії, дослідження етнічного складу населення, перспектив розвитку української нації та інші.