Етнографія України

Поселення

Сільські поселення становлять важливу галузь народної культури українців. У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (які відомі під такими назвами, як кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних. Цей процес відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Наприклад, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчині та Підгородцях налічувалося лише по п'ять дворів, у Розлучі — сім, Довгому — десять. Такі ж малодвірні поселення часто зустрічалися і в XVII ст. Зокрема, в закарпатському с. Річці у цей час було лише 4 господарства, Воловому — 6, Студеному Потоці — 10. Малодвірні села не були рідкістю навіть у другій половині XVIII ст. Так, станом на 1781 р. малодвірними вважалися низка сіл Київського повіту (в с. Круківщині — 10 дворів, Боярці — 15, Борщагівці Петропавловській — 18, Гатному — 28).

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.

Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта". Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали. Крім того, відомі й інші механізми утворення присілків. Зокрема в Карпатах сільські поселення цього типу часто зароджувалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які містилися на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву "Гута", "Майдан" тощо. Населення таких присілків частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла ще в період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були і однодвірні, й малодвірні: на хуторі козака Копила — одне господарство, хорунжого Верещаки — одне, сотника Лукашевича — одне, козаків Ювженка і Пилипенка — п'ять, козаків Побиванців — п'ять, хорунжого Жили — 11 тощо.

Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів. Впродовж 1906—1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва.

Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних — свободами, слободами. Так зберігалася матірна назва села з відповідним додатком: с. Висоцьке і с. Воля Висоцька (Львівської обл.); с. Кухарі і с. Слобода Кухарська (Київської обл.).

За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані в Галичині та ін.).

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки держави (будівництва доріг, шкіл та інших об'єктів інфраструктури), почало залишати прадідівські оселі й вирушило у пошуках кращої долі до міста. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає нелегке завдання — відродження села.

Форми (типи планування) сільських поселень українців розвивалися під впливом комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства та ін. Для сільських поселень українців найхарактернішими є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, комбінована і вулична форми. З метою детальнішого вивчення типів планування поселень слід брати до уваги їхню забудову. Можна виділити декілька типів забудови поселень: розсіяну, гніздову, скупчену, комбіновану.

Безсистемна форма поселення вважається однією із найдавніших не лише в українців, а й у слов'ян загалом. Вона відома на всій території розселення українського етносу. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації стосовно планування. Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздовий та скупчений. Перший характерний для Гуцулыцини. Безсистемні поселення розсіяно-гніздової забудови виникли в цьому етнографічному районі України під впливом складного гірського рельєфу та провідної ролі скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у гуцульських селах розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох-чотирьох дворів. Нерідко їх виникнення спричинене залишками патронімії. Під'їздів до окремих садиб як правило не було; центральна дорога, пролягаючи по дну гірської долини паралельно з водною артерією, не сполучала між собою селянські двори, а лише певне село із сусідніми поселеннями. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися в різних напрямах проїзди, провулки, що вели до селянських обійсть. Густа хаотична сітка таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовою особливо характерні для низки місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської, Рівненської, Житомирської областей. Цей варіант безсистемного поселення траплявся й на інших теренах України (Чернігівщині, Полтавщині, Одещині, рівнинній частині Північної Буковини та ін.).

Гніздова забудова в поселеннях безсистемної форми могла утворюватися також внаслідок земельної нестачі в ХІХ — на початку XX ст.: з виникненням нових сімей і браком землі під забудовування нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових гнізд, появи нових проїздів.

Не менш давньою за походженням і достатньо поширеною в Україні є рядова форма поселення. Її характерна риса — розташування дворів у ряд та орієнтація жител чільною стороною в одному певному напрямку — уздовж берега водойми або дороги. Археологи засвідчують, що в Середньовіччі багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування.

Рядові поселення можуть бути однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби ("на літо", "до сонця"). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

Глибокі слов'янські традиції в українців має кругова форма поселення. При такому плануванні двори розташовані найчастіше довкола площі з церквою і кладовищем або ставу. Відомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад, в одному випадку будівлі розміщуються по колу, оточуючи незабудовану площу, городи тягнуться в бік поля, а двори виходять на площу. В іншому — двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу.

Учені стверджують, що походження цього типу планування пов'язане з оборонними міркуваннями. Так, кругові поселення здебільшого розташовувалися на мисах і в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні слов'янські городища, козацькі табори, споруджені з возів.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувалися обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (два-три господарства) могли бути поряд або на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення найхарактерніші для Бойківщини і Лемківщини, а також побутували в рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина). Виникнення ланцюгівки в Карпатах зумовлене етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень) та географічними і соціально-економічними чинниками (орографією місцевості, залишками патронімії, двопільною толоко-царинною системою землеробства). Селянський двір у ланцюгівці розташовувався біля ріки і дороги посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. В рівнинних районах України поява ланцюгового планування часто була пов'язана з розвитком хуторів.

Поселення вуличної форми поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Серед вуличних поселень розрізняють одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні варіанти зазначеного типу планування. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно з безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень розвинулися із рядового планування. Цьому сприяло закріпачення селян і втручання у планування поселень поміщиків і держави. Зокрема, великий вплив на формування вуличного планування поселень мала "Устава на волоки" 1557 р. Починаючи з 20-х років XVIII ст. царський уряд видав низку розпоряджень та указів, які спричинилися до розвитку вуличного планування поселень. Наприклад, "Положение для устроения селений" від 1830 р. вимагало будувати в селах хати фасадами лише до дороги. Державні органи здійснювали контроль за дотриманням будівельного законодавства.

У південній частині України, заселеній в пізніший час, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими відповідно до указів XVIII — першої половини XIX ст. У поселеннях комбінованої форми поєднувалися різні типи планування. У рівнинних місцевостях України найчастіше зустрічалися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах — ланцюгово-рядові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень українців у ХІХ — на початку XX ст. відбувалася у кількох напрямах: трансформації однопланових поселень в комбіновані, появи вуличних елементів, забудовування проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та кваргально-вуличне планування. Ця тенденція характерна і для розвитку давніх сіл, відомих ще з середньовіччя, і для новітніх.