Етнографія України

Ткацтво

Обробка лляного і конопляного волокна й овечої вовни, виготовлення з них тканин також належали до важливої сфери домашніх занять кожної селянської сім'ї. Сам процес вирощування та обробітку льону і конопель був достатньо трудомістким. Як уже згадувалося, рослини виривали з корінням, в'язали їх у сніпки і просушували на полі, а відтак везли на господарський двір, де вимолочували з них насіння. Потім стебла льону і конопель вимочували та сушили, а восени, після закінчення основних сільськогосподарських робіт, їх м'яли і тіпали, тобто відділяли волокно від костриці.

Для підготовки прядива з волокна луб'яних рослин використовували "терлицю" та дротяну щітку. Витіпане, витерте і вичесане прядиво складали в повісма "куклою", "каблучкою", "козлом". Крім того, лляне та конопляне волокно поділяли на кілька сортів: конопляне — на три-чотири сорти, а лляне — на чотири-п'ять сортів. Конопляне волокно першого сорту використовували для виробництва переднього полотна, другого сорту — на полотно начесне, а третього на згрібне. 3 волокна найгіршого сорту ("клоків") пряли грубі нитки, з яких виробляли міхи і плахти. Натомість лляне прядиво пряли дуже старанно. З найтонших ниток ткали полотно для святкового одягу. З кінця XVIII ст. тонкі конопляні та лляні нитки ткачі ще й шліфували.

Після закінчення польових робіт жінки і дівчата пряли нитки веретеном (конусоподібною палицею) з кужелів. На початку XIX ст. для цього почали використовувати продуктивніший прилад — механічну прядку ("візок", "коловорот"). Напрядені вручну нитки навивали на мотовило, або цівки. Мотовила мали різні розміри: від 1,5 до 8 ліктів. Мітки і півмітки змотували на клубок за допомогою "витушки", а з клубків снували основу майбутньої тканини.

Пряжу ткали на горизонтальному верстаті. Для цього снували "основу", користуючись двома способами: на стіні споруди і на рамковій снівниці. У першому випадку в просвердлених у стіні хати отворах були вставлені кілочки на відстані 15—20 см один від одного. Насновані на ці кілочки нитки називали "губкою". Для утворення "чинів" унизу основного ряду кілків забивали додатковий кілок для "зіву". Снували відразу по дві нитки з двох клубків, або з двох веретен (Полісся). Нитки накладали на кілочки за допомогою снувальної лопатки з двома дірочками так, щоб вони не переплітались.

Якщо нитки снували з кількох веретен (Західне Полісся), то ще використовували "станок" або "веритільницю", що складались із двох вертикальних стояків та двох рам розміром 45 х 55 см кожна, що скріплювалися разом кількома поперечними планками. У гнізда цих планок і вставляли веретена, які під час розмотування ниток набували обертального руху. В рамковій снівниці кілочки втикалися в бокові планки, а кілочок для "чинів" — у нижню планку рами. Зняту зі снівниці "пряжу" ("основу") парили, золили, прали, білили на сонці чи на морозі, а при потребі ще й фарбували. Для фарбування пряжі використовували найрізноманітніші місцеві рослинні барвники (вільхову кору, лушпиння бобу і цибулі, ягоди, березову і дубову кору тощо), а також тваринні барвники (червень).

Пофарбовані, вибілені або сирові основні нитки навивали на "навій" ткацького верстата. У народному ткацтві України ХІХ—ХХ ст. найчастіше використовувався верстат із горизонтальним розміщенням основи. Навіть у найпримітивнішій моделі цього верстата завжди були такі основні його конструктивні компоненти: комплекс "навоїв" (верхній — для основи, нижній — для готової тканини); група механізмів для пуску в дію ниток основи й підткання ("підніжки" і "човник"); "ляда" з "бердом", що регулювали рівномірне укладання ниток основи і прибивали підткання до витканої частини полотнища тканини. Типовою ознакою, характерною для ткацьких верстатів горизонтального виду, була обмежена ширина "берда" (не більше 60—80 см) і "човник", пристосований до ручного метання нитки.

Українські ткалі використовували також вертикальний ткацький верстат. Він складався із рами, яка мала два вертикальні стовпи, з'єднані вгорі та внизу двома перекладинами. Існувало два підвиди цього верстата: один з них — для ткання рогож, другий — кросна для ткання килимів. Кросна складалися з чотирьох частин: двох масивних стовпів ("стояків") і двох горизонтальних перекладин, на які навивали основу за допомогою довгої палиці ("глиці"). За допомогою іншої глиці ("тинки") утворювався перший постійний зів; другий утворювався підтяганням ниток, розташованих у задньому шарі основи за допомогою пальців або груп петель ("пут"). Підткання пробивалося масивною дерев'яною гребінкою з короткими зубцями.

Цими нескладними за конструкцією знаряддями праці українські народні майстрині створили велику кількість видів ткацьких виробів. Зокрема, вони виробляли до 20 сортів полотна. Існувала в Україні також певна спеціалізація виготовлення різних гатунків полотна і виробів з нього. Так, у Східній Галичині виробляли вітрильні полотна, які посідали важливе місце в гданській торгівлі. На міжнародних ринках Європи продавали також чиноване полотно галицьких ткаль, виробництво якого було складним процесом.

Високий технічний рівень полотняного виробництва у галицьких українців засвідчує той незаперечний факт, що відома графиня Жевуська, видаючи заміж дочку, для її приданого замовила полотно саме в місцевих сільських ткачів. Селяни викінчували виготовлення будь-якого готового полотна примітивним способом: спочатку його мочили в теплій воді, де розчиняли попіл, потім — розстеляли, вибілювали на сонці, а відтак — прали. Цей технологічний цикл вони повторювали доти, поки полотно не набувало товарного вигляду. Однак у зв'язку з тим, що в Східній Галичині виробництво полотна мало товарний характер, викінчування полотна здійснювалося тут переважно на "бліхах" — спеціальних мануфактурних підприємствах, яких у 1778 р. налічувалося вже 57. На початку XIX ст. відповідним способом лише у Галичині щорічно випускали 250 000 ц лляного та конопляного волокна. За даними польського дослідника Ф. Буяка, тут виробляли 19200000 м полотна, більшість якого відправляли на експорт у західноєвропейські країни.

Обробка вовни займала менше часу, ніж обробка луб'яних культур. Вовну з овець стригли навесні в теплі погожі дні. Напередодні стрижки овець переганяли через ріку, щоб вони стали чистими. Стригли овець металевими вівчарськими ножицями ("стисками"). Настрижену вовну ("руно") мили, полоскали, сушили і перебирали ("скубли"), а потім вичісували на "гремплярці" — на дошці з набитими в ній залізними цвяхами, на які клали нечесану вовну і "дряпали" її дротяною щіткою. На основі цього приладу потім виникло досконаленіше знаряддя — "драчка". Вовну розпушували за допомогою "лучка". Ділили її на два види: на довгу ("волосінь") і коротку ("шпинь"). Із довгої шерсті виробляли тонку пряжу для декоративних тканин, а з короткої та з "відчосу", що залишався після вичісування вовни, виробляли сукно. Пряли вовну веретеном з кужелів або з дерев'яного гребеня, на які накладали "мичку". У Східних Карпатах та на Півдні України був поширений спосіб прядіння вовни "на ходу": їдучи на коні, кужіль із пряжею тримали між колінами, а під час пересування пішки його прикріплювали до пояса або тримали рукою.

Вовняну пряжу, як і конопляну, снували і ткали, а потім збивали і валяли сукно. При виконанні двох останніх технологічних операцій переважно використовували водяні ступи, що були майже при кожному сільському млині. Принцип дії водяної ступи був дуже схожим на принцип дії простої ножної ступи, але на відміну від неї конструкцію водяної ступи становили не менше чотири-шість молотів-ступарів, що приводилися в дію за допомогою млинового колеса.

Своєрідністю вирізнялася кінцева обробка вовняних постільних тканин — косматих ліжників ("джерг"), зокрема їх ворсували у "валилах" — за допомогою спеціальних приладів, які споруджували також при водяних млинах або окремо на річці.