Етнографія України

Обробка металів. Ковальство

В Україні впродовж Середньовіччя виробляли залізо із болотної руди. Як пам'ятки минулого залишились тут відповідні назви населених пунктів: Рудка, Рудки, Рудно, Рудавки та ін. Болотну руду виплавляли примітивним способом у "димарках", біля них будували ще кузні для виготовлення знарядь праці. До речі, наприкінці XIX — на початку XX ст. кузня у вигляді однокамерного приміщення була майже в кожному селі, споруджувалась вона на вигоні або навіть у центрі самого поселення. Обладнання такої кузні становили горн з міхом, ковадло, закріплене на дерев'яній колоді, корито з водою та різні ковальські інструменти: щипці, молотки, ножівки, ключі тощо. Перед кузнею обов'язково був влаштований навіс і стовп, до якого прив'язували коней під час підковування.

Кування було холодним і гарячим. У ковальському горні, де горіло дерев'яне вугілля, залізо або сталь розжарювали. Полум'я у горні роздмухували за допомогою ковальського міха зі вставленим у ньому соплом. Коваль працював переважно з помічником-молотобійцем. Притримуючи кліщами предмет або шматок розжареного металу на ковадлі, коваль ударами малого за розмірами молотка показував молотобійцеві місце, куди він мав бити молотом, щоб надати залізному виробу потрібної форми. Виготовлену таким способом річ загартовували у воді, що наливали у корито. Так кували сокири, долота і різці, різні сільськогосподарські знаряддя (лемеші, наральники, сошники, мотики, серпи тощо). Ковалі виготовляли також багато елементів для господарських возів та літнього і зимового виїзного транспорту.

Порівняно з куванням технологія лиття була складнішою. Крім того, відповідний спосіб найчастіше застосовувався для обробки кольорових металів. Зокрема, для відливання мідних та олов'яних речей спочатку виготовляли із глини, змішаної із піском, ливарну форму. Потім у цю форму наливали розплавлений метал, а після його остигнення форму розбирали або розбивали, внаслідок чого отримували бажаний предмет.

Отже, галузева структура селянських ремесел і промислів відповідала основним потребам сільського населення у предметах побуту та знаряддях праці. Наприкінці XIX початку XX ст. у середовищі українського села займалися щонайменше 30 видами ремісничих спеціальностей. У 1857 р. кореспондент "Додатку до Львівської газети", аналізуючи різні заняття верховинців Східних Карпат, з цього приводу писав: "Одні з них в лісах, а інші з них у хатах з доставленого взимку дерева виробляють ґонти, які повезуть продавати в міста. Інші (місцеві селяни) займаються бондарством, токарством та стельмахством, виготовляють вози, деякі — плуги та жорна. Багато (тутешніх жителів) займається взимку іншими ремеслами: одні з них сидять за верстатами і тчуть полотно, інші — тчуть сукно, ліжники, дерги. Є між ними кушнірі, кравці, рушникарі, слюсарі, римарі, годинникарі. В кожному селі є стільки ремісників, що шукати їх по інших селах немає потреби".