Етнографія України

Ткацтво

Виготовлення найпростіших тканин зародилося вже на перших ступенях існування людської спільності. На землях України ткацтво було відоме вже в часи Трипільської культури. Саме до цього періоду відносяться найдавніші знайдені археологами такі деталі прядильно-ткацьких знарядь, як глиняні пряслиця та грузила. Ймовірно, існував уже вертикальний ткацький верстат — кросна. Відомості про тогочасну тканину (IV—II ст. до н. е.) можуть дати глиняні статуетки та поліхромна кераміка.

Знаряддя, техніка ткання постійно, хоч і надзвичайно повільно, оскільки були детерміновані натуральним господарством, все-таки вдосконалювалися. Київська Русь (зокрема, Західна Волинь) уже знала ткацький верстат горизонтального виду. Ткали не лише технікою простого переплетення, а й складнішого — комбінованого. Літописи X—XII ст. засвідчують виробництво тканин із льону та конопель, з вовняних шили свити, опанчі, серм'яги. Тканини декорували технікою вибивання (кам'яні штампи-печатки XI—XII ст. з Чернігівщини). Орнамент близький до того, що зображений на фресках Софії Київської та був у Десятинній церкві. Ткачі, котрі працювали в селах, найчастіше поєднували своє заняття з працею на землі. Виробляли переважно полотно на сорочки, хустки, постіль тощо. Розвивалося і виробництво вовняних тканин, з яких шили верхній одяг (гуглі, чугані та ін.). Це було домашнє ремесло. Воно збереглося впродовж віків і подекуди (північ Полісся, окремі райони Карпат, окремі місцевості над Дністром) тривало до середини XX ст. Водночас уже з ІХ—Х ст. з цієї категорії ткачів відокремлюються ті, котрі працюють лише на ринок. Перевиробництво, тобто виготовлення тканин більше, ніж на них було замовлень у селі, привело до виникнення поселень ткачів біля феодальних володінь, монастирів, міст. Часто майстри-ткачі, маючи зобов'язання перед феодалами, користувалися певними привілеями. З XVI ст. було відоме "двірське" ткацтво.

Ткачі обслуговували феодала, а згодом працювали на ринок. Пізніше такі майстерні були організовані на кшталт мануфактур (наприклад, у Рогатинському та Галицькому староствах). Уже в XIII—XIV ст. майстри володіли складною технікою візерункового ткання і плетіння, що вимагало чималих знань і певної майстерності. В XIV—XV ст. ткачі оселялися біля міст, торгових шляхів, феодальних замків, у монастирях. У містах вони почали об'єднуватися в цехи: 1376 р. цех утворився в Самборі, 1445 р. — Львові, відтак у Дрогобичі, Києві, Судовій Вишні тощо. Статут Львівського ткацького цеху був настільки досконалим, що його брали за основу новостворювані ремісничі об'єднання в інших містах (наприклад, у Кам'янці-Подільському). Львівський цех виробляв переважно полотно, скатерки, рушники, сорочки, перемітки, які потрапляли на місцевий ринок і на експорт. У Львові й інших містах постійно існував прошарок позацехових ремісників, так званих партачів.

Економічний розвиток міст, торгівлі зумовив поступове витіснення цехів удосконаленішою формою організації виробників — мануфактурою. В XVII—XVIII ст. вони майже повністю витіснили їх з міст. Важлива роль в економічному житті належала суконним і полотняним мануфактурам, наприклад, Жовківській, Залозецькій, Сокальській (Львівщина), Маньківській (Хмельниччина). З початку XVII ст. в Україні виникали мануфактури з виробництва шовкових і золотолитих (із золотих та срібних "тягнутих" ниток, зокрема, так звані слуцькі пояси) тканин. Славилася Бродівська шовкова мануфактура, яка спочатку працювала на привозній (з Іспанії, Італії та ін.) сировині, а згодом мала власні тутові плантації. Подібні мануфактури були в Києві та Корці. Суконні мануфактури виникли в Славуті, Рівному, Горохові.

Виготовлення тканин у домашніх умовах не припинилося. Воно лише зменшилося за обсягом. Мануфактурні, а згодом (з XIX ст.) фабричні дешеві тканини, з якими не могли конкурувати сільські ткачі, зумовили скорочення видів продукції. Ткачі виготовляли переважно лише традиційні тканини (наприклад, рушники в Кролевці) або ті, які використовували для окремих компонентів одягу ("бавниці" — головний жіночий убір на Яворівщині, крайки на Подніпров'ї, Волині тощо). Поступово формувалися ткацькі осередки такого характеру в Косові, Глинянах, Заліщиках, Кролевці. Для розквіту саме такого ткацтва, основаного на домашньому виробництві, у другій половині ХІХ — на початку XX ст. чимало зробили земства — на землях, що входили до Росії, та різні товариства у Галичині, на Буковині. Перше "Ткацьке товариство" і школа при ньому створені в Косові 1882 p., потім — у Глинянах, Заліщиках, Чорткові та ін. Активно сприяли цьому також окремі ініціативні люди (наприклад, Федорович у с. Вікно на Тернопільщині). Вони, організовуючи різноманітні школи-майстерні, допомогли врятувати не лише ткання як вид народної художньої творчості, а й його традиційні основи. Не остання роль належала й організованим, починаючи з 70-х років XIX ст., промисловим і сільськогосподарським виставкам у Львові, Коломиї, Тернополі. Наприкінці цього ж століття ткацький промисел був найрозвинутішим на Наддніпрянщині, зокрема Лівобережній.

В Галичині осередками виробництва тканин стали Глиняни, Заліщики тощо. У таких відомих центрах ткання, як Решетилівка, Діхтярі, Богуслав, Кролевець, у 20—30-х роках XX ст. цей вид художнього народного ремесла був повністю переведений на засади фабричного виробництва. За останні роки художнім ткацтвом захоплюються поодинокі ентузіасти народного мистецтва — в домашніх умовах тчуть художні тканини різноманітного призначення, передусім декоративного. Відома майстриня — Г. Василащук із с. Шешор на Гуцульщині. Поширеним видом орнаментального ткання є ліжникарство. Живучість традицій, піднесення свідомості народу — запорука збереження ткацтва як домашнього промислу і в майбутньому.