Етнографія України

Художня обробка дерева

Ще на початку І тис. ліси займали величезні простори українських земель, їх південна лінія заходила далеко у теперішню степову зону. Дерево було найдоступнішим матеріалом не лише для спорудження житла, а й для виготовлення знарядь праці, предметів побуту, культу. Оскільки дерево — матеріал відносно нетривкий, удокументовані речові пам'ятки з нього здебільшого походять з ХІ—ХІІ ст. Це виготовлені з липи миски, тарелі, деталі меблів, вирізані ложки, черпаки, зроблені з клепок бочки тощо. Вони засвідчують про широкий набір інструментів, якими виконувалися ці речі, — одноручну пилу, точильний пристрій, свердла, долота з лезами різного профілю, декілька різновидів тесел — сокир.

Давні ремісники володіли багатьма способами обробки дерева. До найскладніших належало різьблення. Мистецтво творення рельєфних і фігурних зображень відоме на землях України задовго до утворення Київської держави. Існують літописні відомості про язичеських ідолів антропоморфних форм. Об'ємно-образне трактування, технологія виконання кам'яних рельєфних та фігурних зображень, що збереглися, переконують, що їх творці мали попередній досвід такої роботи по дереву. Різьбярство як дуже давнє ремесло в Україні має декілька основних видів. Об'ємне, або ж скульптурне, належить до найскладніших. Воно вимагає від того, хто ним займається, крім володіння відповідними технологічними знаннями, навичками, ще й вродженого хисту. В побуті скульптурне різьблення не набуло ширшого розповсюдження, — виготовляли забавки, подекуди деталі вжиткових речей, наприклад, фігурні ручки-держаки ковшів тощо. Переважно воно мало утилітарне призначення.

Для церковного інтер'єру, капличок, подекуди і житла вирізували зображення святих, біблійних та євангельських персонажів. Рідше створювали об'ємні й рельєфні скульптури на світські мотиви. Історія зберегла дуже мало імен обдарованих різьбярів XVI—XVIII ст. З-поміж них — Василь з Києва, Григорій Гальченко з Полтави, Федір Сніцер із Миргорода, з дещо ближчих до нас часів ХІХ — початку XX ст. — В. Бідула з Тернопільщини та В. Турченяка з Івано-Франківщини. На початку XX ст. фігурна різьба — передусім сувенірного характеру — стала популярною на Лемківщині, с. Вільна та Балутянка. Згодом лемківська різьба завоювала широке визнання. (Відомі різьбярі: Орисики, Сухарські, Одрехівські, Стецаки).

Проте поширювалася різьба обмежено, — менше її було на землях України, де панувала Православна церква, яка традиційно стримано ставилася до фігурних зображень святих. Дуже популярною вона була на Галичині.

Вже в Середньовіччі існували цехові об'єднання різьбярів, хоча частіше вони перебували у цехах столярів. Рукотворність стала основою неповторності різьбярських виробів, як і традиційність форм та декору.

Більш розвинутішою була орнаментальна різьба. Найдавнішим її видом є так звана плоска різьба. Різновиди останньої — контурна, нігтевидна, тригранновиїмчаста. Така різьба притаманна Подніпров'ю, зокрема Полтавщині. Традиції її збереглися дотепер.

Складнішою є плоскорельєфна різьба. До неї належать прорізна, або ажурна. Інколи ці техніки поєднують. Плоскорельєфною різьбою здавен прикрашали речі культового призначення, наприклад, ручні хрести. Збереглися виконані цією технікою ікони з кінця XVII — початку XVIII ст. (Львівський музей етнографії та художнього промислу). Дотепер нею декоруються окремі знаряддя праці: кісся — ручки до кіс, кушки — невеликі довбані футляри-посудини на брусок та воду, які косарі прикріпляють до пояса, та ін. Ажурна, пропильна різьба, використовується в іконостасах, зокрема царських воротах — основному їх компоненті, а також обрамленні ікон.

У XIX ст., зокрема у другій його половині, на Прикарпатті, Буковині, Полтавщині (менше Чернігівщині) було поширене виробництво речей різноманітного призначення — точених, різьблених, прикрашених техніками інкрустації, інтарсії, випалювання. До трьох останніх вдавалися переважно різьбярі з Карпатського краю.

Інкрустацією називається такий спосіб прикрашування предмета, коли на його поверхню наноситься візуренок з шматочків дерева іншого кольору (переважно природного), перламутру, вставляється бісер, метал. Коли ж орнамент або зображення (наприклад, букет квітів) виконуються через вставлення на декоровану річ лише кусочків різноколірного дерева — це інтарсія. У Львові в інтер'єрі каплиці Боїмів (початок XVII ст.) збереглося обладнання, виконане цією технікою. В народному різьбярстві обидві техніки широко застосовувалися тільки з другої половини XIX ст. Виробництво таких речей у Карпатському краю пов'язане з творчістю Шкрібляків із с. Яворів, що біля Косова. Юрій Шкрібляк (1821—1884), його сини Василь, Микола та Федір були причетні до популяризації гуцульських різьблених тарелів, рахв, шкатулок, хрестів, трійці, цукерничок, ваз, декорованих технікою інтарсії й інкрустації. Майстри з династії Шкрібляків та Корпанюків продовжують і розвивають народні традиції. Підтримують їх багато майстрів у різних карпатських селах (наприклад, Ванджурак із с. Шешори) та ін.

Поширене декорування дерев'яних різьблених, точених речей випалюванням. Декоративні мотиви, композиції наносяться на поверхню предмета декількома способами, найпростіше — розпеченим штампиком. На Яворівщині (Львівська область) поширене контррельєфне різьблення на покритому відповідним барвником (бейцом) тлі. Виконані так тарелі, плакетки, шкатулки й інші предмети, переважно сувенірного призначення, — неповторні в своїй красі.