Етнографія України

Громадське життя і звичаї українського села в другій половині XIX — першій половині XX ст.

У цей період життя сільської громади вирізнялося різноманітними формами інтенсивного контактування між її членами, взаємною інформованістю і гласністю. Навіть у дуже великих селах (на 300 чи 500 або й більше дворів) усі мешканці знали один одного, знали, чия дитина чемна, послушна, а чия лінива, задерикувата та ін. Знали людей не лише за прізвищами, а й за прізвиськами. Траплялося, приймак приносив інше прізвище, проте рід, родина селянського дворища мали своє незмінне прізвисько.

Кожне підростаюче покоління "штурмувало" старі назви. Хлопчики, особливо за свої риси характеру чи природні вади, отримували нові "притики". І вже бігали по селу не Власенки, Гринюки, Лящуки і Дем'янці, а Динди, Комашки, Оверки і Царі. Коли дитина виростала, "притика" могла відпасти або замінитися іншим прізвиськом і передатися дітям. Часто "притиками" ставали материнські ласкаві звернення до своїх дітей: Максим — Мацько, Петро — Пепцьо, Йосип — Йонцьо, Тарас — Тарасик тощо.

Більша чи менша громада жила одним життям. Жали жито — всі в "одній руці", згрібали сіно на одному лузі, йшли молитися до однієї церкви, разом збирали гриби, ягоди, співали й жартували на весіллях, сумували та плакали на похоронах. Особливі усталені форми і місця контактування мала кожна вікова або інша група. Якщо у церкві кожної неділі чи свята зустрічалися всі мешканці села, то в кузні, наприклад, майже кожного ранку і впродовж усього року відбувалися розмови між господарями й парубками про життя-буття у рідному селі, зарібки на цукроварнях чи нафтових промислах, про царя і царицю, цісаря й цісареву, давні бувальщини та війни, врожаї і голод. До кузні приходили не лише ті, кому потрібно було "витягнути" леміш, а й ті, котрі хотіли поспілкуватися з ковалем, подивитися на його працю. Крім кузні, були ще млини, вітряки, олійниці, пилорами, без яких жодному господареві не обійтися. Стоячи у черзі, селяни обговорювали і великі податки, і мрії про краще життя... Незмінним предметом обговорення у таких місцях дуже часто були окремі господарі, господині, парубки, дівчата й інші особи. Про кожного члена громади створювалася громадська думка, якою ніхто б собі не дозволив нехтувати.

З-поміж традиційних форм контактування членів громади, а також з членами сусідніх громад були взаємні гостини в дні храмових свят. Зазвичай кожна церковна громада двічі на рік мала храмове свято. Одне — як традиційне від часів давньої церкви, інше — як день посвяти діючої церкви (або як день чудотворної ікони, цілющої сили святої води та ін.). Храмові свята найчастіше припадали на теплу пору року: весняного Миколу, літнього Івана, святих Петра і Павла, святого Іллю, Чесного Хреста, Першу і Другу Пречисту тощо. Таке свято шанувалося не лише мешканцями села — до нього готувалися родичі та знайомі з інших сіл. Вже зранку із сусідніх сіл до села "храмового празника" йшли або їхали підводами святково одягнуті люди. На цвинтарі біля церкви з'являлися торговці дитячими забавками, солодощами, хрестиками, іконками, книжками. Тут сиділи також кобзарі й лірники, ворожки і каліки або й фокусники. Разом зі священиком церкви відправляли службу ще кілька священиків (п'ять-сім) із сусідніх сіл, а інколи й архієрей.

Після відправи селяни запрошували в гості родичів або знайомих із сусідніх сіл. За святковим столом обговорювали взаємні справи, новини, ділилися своїми турботами, радощами.

Зближувало людей також паломництво до релігійних святинь, серед яких першість належала Києво-Печерській і Почаївській лаврам. Ішли "на прощу" не поодинці, а групами, брали з собою харчі, трохи грошей, щоб у Києві, Почаєві чи Густині купити внукам хрестики, стрічки або ще якийсь подарунок. Сюди добиралися пішки, проходячи через десятки сіл і містечок, спостерігаючи, як живуть інші люди, які в них двори, поля, сади. Траплялося, що вдавалося бачити храмові свята, весілля, ярмарки, циганські валки. Але найбільше враження справляли величність храмів, краса і неповторність співу, богослужіння. Повернувшись у рідне село, люди розповідали про все почуте й побачене сусідам, дітям, рідним. Збереглися цікаві архівні свідчення, як ходили на богомілля до Почаєва селяни із галицьких греко-католицьких сіл, що були під владою Австрії. Велика господарська й інформативна роль у зв'язках сільської громади зі зовнішнім світом належали ходокам, — своєрідним посланцям громади у різні урядові інстанції, до власника поміщицького маєтку тощо. З кінця XIX ст., а особливо з 1906 p., сільські громади вибирали ходоків у східні губернії та області Російської імперії для з'ясування умов переселення й отримання частки на поселення односельчан. Це було дуже поширене явище. Так, у 1907 р. лише з Волинської губернії через челябінську та сизранську "реєстрації" пройшли до Сибіру 2303 ходоки, 1908 р. — 1645, 1909 р. — 2322, а всього з 1896 до 1909 р. — 9248. У Галичині й Буковині посилали ходоків навіть до цісаря. Щоправда, не відомі випадки, аби такі "походи" мали для селян позитивні наслідки.

Влітку і восени чоловіки та жінки безлісистих місцевостей часто виїжджали в ліси збирати чорниці, гриби. В урожайну пору року вони так заготовляли сушанину (сушені гриби, чорниці, кислиці та ін.).

Колоритом громадського побуту стали ярмарки. Вони відбувалися у відповідні пори року. Сюди з'їжджалися купці, продавці й покупці з великої округи. Були ярмарки повітових містечок і нерідко — окремих сіл. Вони відбувалися у визначений день тижня — від понеділка до суботи. Найчастіше збиралися на ярмарку до найближчого містечка або до повітового центру. Однак при потребі селянин їхав на ярмарок у найвіддаленіше містечко. Із волинського села Русивль, наприклад, їздили на ярмарок у Гощу, Остріг, Корець, Шепетівку, Рівне, Тучин. За підрахунками, на межі XIX—XX ст. лише на території західноукраїнських земель діяло понад 1 тис. ярмарок і близько 9 тис. торгів. Тут збували продукти землеробства, тваринництва, а місцеві ремісники — різні вироби з дерева, металу, шкіри, вовни та ін. Крім цього, можна було збувати сільськогосподарську продукцію, купувати крам, одяг, взуття, забавки, дрібний сільськогосподарський інвентар, окремі товари. Деякі ярмарки мали свій профіль. Так, Остріг славився великим сільськогосподарським реманентом: можна було купити борони, колеса, вози та ін. Широкий асортимент становили бондарські й гончарні вироби. У Тучині, наприклад, продавалися вироби з грубого сукна й овечої шкури, щітки, сушенина, мед тощо.

Окремі ярмарки торгували кіньми й коровами, зокрема молодняком. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід'ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв'язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали "могорич". Однак жодна сторона вже не могла відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл. Тут можна було побачити циганів — торговців кіньми, продавців стельмашними та лимарськими виробами, циганів-ворожбитів, "чудотворців", прохачів милостині та ін.

"Сорочинський ярмарок" Миколи Гоголя з першої половини XIX ст. у безконечності імпровізацій повторював себе в усій Україні ще на початку XX ст., а в Західній Україні — аж до 40-х років. Правобережна Україна особливо славилася бердичівським ярмарком, на який приїжджало також чимало купців із-за кордону.

Однією з форм спілкування і духовного життя громади були церковні хори, що об'єднували по 10—20 найкращих співаків і співачок села.

Відмітною рисою громадського побуту в Україні (а також і в Росії, Білорусі) були толоки як засіб виконання таких видів робіт, котрих сам селянин просто не міг виконати, і як засіб допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям та як форми взаємодопомоги. Це давало змогу перевезти куплену на далекому селі хату, клуню, хлів, молотарку або млин чи вітряк, окремо дубового вала чи дуба на вала, олійню та ін. Наприклад, для перевезення вітряка, розібраного відповідними позначками, необхідно було близько 50 підвод, зокрема під навантаження вала вимагалося робити розвору з двох-трьох возів. Сильні коні та вози потрібні були, щоб перевезти млиновий камінь. До 20 возів брали селяни, аби перевезти хату чи господарську будівлю. Безумовно, одна селянська підвода не спроможна була це зробити. Та й затягнулося б таке перевезення на 20—50 днів. Долучалася і небезпека крадіжок матеріалу. Тому всі члени громади розуміли необхідність виконання робіт толокою, і кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання господаря, котрому необхідна допомога. На таке прохання не випадало відмовляти.

Толока зазвичай розпочиналася вранці. Зі села виїжджала валка пустих селянських возів за потрібними матеріалами. Якщо віддаль до місця призначення давала змогу повернутися до полудня, то валка, навантажившись, зразу ж вирушала у зворотну дорогу. Коли ж, траплялося, ламалося колесо чи розвора, селяни взаємно виручали один одного. Якщо ж зворотна дорога була далеченькою, селяни після завантаження возів полуднували і вже тоді вирушали назад. За участь у толоці господар не платив, але повинен був зробити толоку-гостину. Знову ж таки, коли робота завершувалася, господар і господиня старалися приготувати гарний обід з доброю горілкою. Коли ж толока тривала впродовж дня, тоді обіду не давали, а переносили гостину на неділю — після того, як люди виходили з церкви.

Будівництво хати, стодоли й інших споруд також вимагало чимало робочих рук. Тому іноді селяни влаштовували толоки, але лише на зведення каркасу будови. Всю іншу роботу виконували найняті майстри і помічники та члени сім'ї. Для вдів, сиріт, калік толока проводилася саме як допомога і дуже часто з ініціативи сусідів або сусідок. Такими толоками зорювали й засівали поле, збирали та звозили врожаї, ремонтували хати або господарські будівлі. Частували після таких толок не завжди. Однак вдови чи старші люди намагалися (бодай скромно) це зробити. Зрештою, толоки як форма взаємодопомоги використовували при обмолоті зернових молотарками (необхідно було близько 20 робітників). Обмолот проводився вже з початку XX ст. майже у всіх середняцьких і заможних господарствах. Участь у такій толоці зумовлювалася відповідною кількістю відробітку робочих днів біля молотарки у господарстві. Прийнято було давати учасникам такої толоки сніданок, обід і вечерю з двома-трьома келишками спиртного до обіду і ввечері.

З інших видів толок-взаємодопомог відомі косовиця зернових і лук, якщо ділянки поля або лугу знаходилися в різних місцях і зернові достигали в різний час, зимова молотьба хліба та ін. Щоправда, кількість учасників у таких толоках не перевищувала чотири-п'ять осіб. Відомі також жіночі толоки на відробіток для приготування волокна, плетіння цибулі, вибілення хати, лущення кукурудзи та ін. З обов'язку перед громадою кожен селянський двір час від часу спрямовував робітника на толоки для ремонту чи будівництва доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Подібними до толок за взаємодопомоговим характером були супряги, їх використовували бідніші господарства, котрі мали по одному коневі чи волові, неповний реманент для обробітку ґрунту або ж тяглову силу, а не мали реманенту. Коли в супрягу об'єднувалися господарства з різними за величиною ділянками поля, між ними проводився відповідний розрахунок "пішими" роботоднями або іншим способом. Господар, у якого працювала супряга, за звичаєм годував і всю худобу, і своїх партнерів.

Справою громади була організація випасу худоби у весняно-літній період. Як уже зазначалося, громадського пастуха череди вибирали копа, віче, сход. Вибирали зазвичай бідного селянина, нерідко бідного парубка, але такого, до котрого було довір'я як до чесної людини. Пастухові (у південному районі — чабану) доручали доглядати за коровами, вівцями, іншою худобою. Пастух у свою чергу брав підпасичів, іноді неповнолітніх хлопчиків. У степових і лісостепових зонах випасали худобу до жнив на паровому клині, окремих ділянках громадського лугу, вигону-толоки, в лісі. Після жнив переходили на стерню. Селянські двори за чергою готували й доставляли на місця випасу череди їжу. Навіть у невеликому селі це випадало робити раз на сезон.

В окремих місцевостях кожної неділі пастухів (також за чергою) змінювали на день представники від двох-трьох хат. Чи не звідси і назва — череда? У Карпатах, де розвивалося відгонне полонинське господарство — полонини, його організатором виступав на Гуцульщині орендар (в окремих випадках — власник), котрого називали депутатом, а на буковинській Гуцульщині — завідцею, ліверантом, на Бойківщині — полонинником, полонинським газдою. Депутата обирала громада. Він укладав угоду на оренду полонини з її власником, називав суму внеску за випас з кожного господаря (залежно від кількості худоби), наймав пастухів на різні роботи, встановлював черговість відправлення тваринницьких продуктів із полонини окремим господарям, контролював функціонування всіх ланок полонинського господарства: випас, доїння, стриження, переробку молока і вовни, "ветеринарний" догляд за тваринами, охорону загінок від вовків, харчування пастухів на чолі з їх ватажком тощо. Восени депутат проводив остаточний розрахунок з усіма своїми полонинськими помічниками — вівчарями, бовчарами, короварями, вакарями, котрі випасали велику рогату худобу — маржинку, телятниками, волярами, маєрками, які доїли корів, та з іншими робітниками.

Пастуше господарство гуцулів, що було їх основним заняттям, супроводжувалося багатьма звичаєвими правилами й обрядами. Загальногромадський і яскравий характер мав так званий полонинський хід, полонинський вихід або ухід, коли виганяли худобу на гірські полонинські пасовища. Це відбувалося на день святого Юрія (6 травня за новим стилем). У церемонії виходу брали участь всі мешканці села, навіть бідаки, котрі не мали власної худоби. Ватаги, інші пастухи і господарі стріляли з рушниць і пістолів, вигукуючи: "Би літо боже повитати!" Депутат, кілька господарів, інші люди були святково одягнені. Два пастухи грали на трембітах. За ними йшла худоба, обіч якої — пастухи. Завершували цю церемонію власники худоби і мешканці села. Дзвонили церковні дзвони, лунали коломийки. Провівши "хід" за село, жінки та діти поверталися додому, а чоловіки йшли аж до пасовища. Коли "хід" зливався з такими ж "ходами" з інших сіл, відбувалися веселі взаємні вітання. Люди обнімалися, цілувалися, частували одне одного.

На полонині робили "доїння на міру", після чого проводилося перше вгощання пастухів. Підраховували можливі результати випасу за літо. Перед поверненням до села відбувалося знову частування вином, горілкою, різноманітними продуктами, які приносили господарі.

В низинних лісостепових місцевостях традицією став нічний випас коней. Після робочого дня парубки та підпарубчаки виганяли коней на кращі лугові громадські пасовища,зазвичай неподалік лісу. Розводили вогонь і підтримували його впродовж недовгої літньої ночі. Звечора хлопці варили куліш. Коли ж у заздалегідь поставлене сільце попадалася дичина, її також долучали до вечері. При вогнищі старші парубки розповідали чимало бувальщин, казок, співали пісень. Парубчаки проходили тут своєрідну школу гарту й громадської солідарності. Часто вночі на коней нападали вовки. Парубки відганяли їх, лякаючи залізним пруттям, головешками. Такі нічні випаси потім обростали всілякими розповідями про незвичайні пригоди, лісовиків, відьом.

Громадське життя у селі характеризувалося так званою автономією за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити). Особливими формами і традиціями вирізнялося життя парубочих і дівочих громад. Соціально-звичаєва своєрідність становища неодруженої молоді полягала у її меншій відповідальності за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім'ї. Це створювало об'єктивну основу її відносної свободи, можливостей дозвілля, вибору ціннісних пріоритетів. Безперечно, і фізіологічні особливості молодого організму також впливали на спосіб життя: "Старий хоче спати, а молодий гуляти", "Молодий кінь — до бою, а старий — до гною". Хлопці починали парубкувати з 16—18 років, а дівчата дівувати — з 15—16 років. Спрямовували дозвілля молоді парубочі й дівочі громади. У невеликому селі було по одній парубочій і дівочій громаді, у великому — декілька. Парубочу громаду очолював найавторитетніший, зазвичай, сильний юнак (старий парубок, отаман, береза, заводій), а дівочу — дівчина, котра вміла гарно співати (заспівувати), легко вступала у контакт з господинею хати, де найчастіше проводилися вечорниці та досвітки, при потребі могла присоромити парубка за непристойний вчинок чи слово або й вигнати з хати. Така дівчина показувала приклад і в праці.

Громади, зокрема парубочі, мали свої каси, що поповнювали за рахунок зборів під час колядування й щедрування, разових внесків тих, кого приймали до громади, добровільних пожертвувань парубків, які заробляли гроші в місті чи панському дворі. Кошти громади використовували на оплату музик, молодіжне відзначення традиційних свят Івана Купала, Покрови, Андрія. "Колящини" — святкові молодіжні гуляння на різдвяні свята — влаштовувалися за рахунок частини зборів під час "колядування на церкву".

На свята парубки й дівчата збиралися лише для розваг і побачень. Грала музика, парубки запрошували дівчат до танцю. Музики відпочивали — парубки і дівчата співали про кохання і зраду, про козаченька, котрий не вернувся додому, про те, як мати дочку віддала у чужу сторононьку. Потім знову скрипка, бубен і сопілка зазивали до танцю. Саме на "вулиці", зимових вечорницях не один парубок освідчувався дівчині у коханні. Проте не кожне кохання було щасливим. І про це розповідала пісня:

Практично повсюди в Україні були поширені ночівлі хлопців з дівчатами. Лягали спати після вечорниць. До хати вносився куль або кілька околотів. Солому розстеляли на земляній долівці, покривали ряднами. Лягали парами відповідно до взаємних симпатій. "Дозволялось" лише цілуватись, обніматись. На світанку хлопці піднімалися і спішили у свої господарства "порати" худобу чи до іншої роботи. Дівчата тут же у хаті, де ночували, проводили "досвітки": пряли, вишивали...

Парубочі громади захищали інтереси молоді перед поміщиками, орендарями, підприємствами. Вони погоджували такі важливі питання, як оплата праці за тимчасовим, особливо сезонним наймом. При необхідності брали окремих своїх членів на поруки, даючи при цьому відповідний грошовий заклад. Парубочі та дівочі громади в повному складі були присутні на проводах до війська. Дарували рекрутові якусь дещицю із громадської каси, частину грошей виділяли на самі проводи.

В процесі вікового досвіду життєдіяльності сільської громади виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки. В особистих вчинках, громадському спілкуванні кожна людина повинна була завжди пам'ятати про Бога, незалежно від того, була вона глибоко віруючою, чи навіть ходила рідко до церкви. Істина "без Бога — ні до порога" не піддавалася сумніву. Селянин день починав молитвою, будівництво хати — освяченням місця; Богові присвячували хресні походи, коли довго не випадали дощі, хрестилися, проходячи біля церкви, віталися: "Помагай Біг", "Слава Йсу". Проводжали сина в дорогу промовляючи: "З Богом, сину", застерігали від даремного нарікання на життя: "Не гніви Бога", небезпечного вчинку: "Побійся Бога". "Слава Богу!" говорили, коли завершували справу або коли якусь біду пронесло.

Ставлення ж до служителів культу, зокрема до сільських священиків, було неоднозначним, траплялося — і критичним. Священик повинен був заслужити собі авторитет у громади не лише знанням законів, а й своєю поведінкою. Доходи священика значною мірою контролювала церковна рада на чолі зі старостою. Вона могла мати свою думку стосовно поділу церковного доходу між священиком та потребами церковної общини (ремонт церкви, придбання реквізитів), стосовно суми оплати селянами обрядів вінчання, хрестин, похоронів, освяти місць, сповіді тощо. З цього питання інколи староста, громада і священик не доходили згоди. Якщо на бік церковної громади ставала сільська громада (копа, віче), доходило до скарг чи депутації до архієрея. Громада зазвичай перемагала, і священик змушений був залишити приход.

У зв'язку з традицією "загальноруськості" у Російській Православній церкві чимало священиків ставали провідниками русифікаторської політики щодо українського селянства. За даними перепису населення 1897 р., у семи повітах західної частини Волинської губернії з 3093 служителів православного культу 1425, або понад 46%, були російськомовними.

Вироблялися також традиційні форми співіснування громади з паном. До 1848 р. у західних землях і до 1861 р. — у східних, коли поміщики найчастіше вважалися власниками землі, якою користувалися селяни, над тим співіснуванням постійно тяжіли панщизняні повинності. Поширеними у деяких місцевостях були вшанування панів перед різдвяними і великодніми святами через принесення їм "каплунів, курей, гусей і курчат". Це, як писав Боплан, робилося з примусу. Відомі випадки, коли такого принесення вимагали від селян князі, війти, посесори.

Дослідник селянської громади у Карпатах Ю. Гошко виявив у архівах судові справи громади с. Вовче, що засвідчували відмову селян "давати почт" посесору. Аналогічне явище спостерігаємо і в судових процесах громади с. Яблінка з орендарем князя О. Чернецького, громади с. Сивині Монастирської з війтом.

При капіталізмі відносини громади з паном були зазвичай напруженими. Соціальні протиріччя, зумовлені антагонізмами між селянським безземеллям і панськими латифундіями, селянським зубожінням і панським багатством, найманим робітником і капіталістичним роботодавцем, тісно перепліталися з національними протиріччями. Якщо на Лівобережжі більшість поміщиків вела свій родовід від української козацької старшини і в низці випадків продовжувала виконувати роль меценатів національної справи, то на Правобережжі аж до 1863 р. поміщиками здебільшого були поляки. "Треба було аж двох фактів великого історичного значення — знесення кріпацтва 1861 р. і повстання 1863 p., — писав І. Франко у статті "Нові причинки до історії польської суспільності на Україні в XIX ст.", — щоб зламати на Правобережній Україні сю перевагу польщини".

Після того як багато польських поміщиків за участь у повстанні були позбавлені своїх володінь і заслані до Сибіру, їх місце частково зайняли російські дворяни. Але поляки і далі становили близько 45% поміщиків Поділля та Волині. На багато тисяч десятин розтягувалися латифундії Потоцьких, Заславських, Тишковичів, Лєдиховських та інших панів. Ще більшим було засилля польського поміщицького стану в Галичині, якому належало близько 90% великої земельної власності.

З розвитком українського національного руху, розширенням діяльності культурноосвітніх товариств, з одного боку, і політизацією польського населення під гаслами відродження Польської держави — з іншого, стосунки між українськими сільськими громадами і польськими поміщиками набули вибухового характеру.

Окрім панів, наприкінці ХІХ — початку XX ст. до роботодавців в українському селі вже належали багаті селяни, так звані багатирі. У найбільших господарствах постійно працювали один-два наймити, в деяких наймали сезонних робітників, зокрема під час жнив, ручного обмолоту жита з метою отримання прямої соломи (кулів) для виготовлення "снопків" як покрівельного матеріалу та ін. Іноді заможніші селяни організовували толоки на роботи, що вимагали термінового виконання.

Громадська думка (що люди скажуть?) вважалася головним гарантом при укладанні умов найму, оплати та виконання тих умов. Наймит знав: працювати необхідно чесно і тяжко, часто від зорі до зорі. Господар повинен був оплачувати працю найманого робітника згідно з попередньою домовленістю. Наймити зазвичай харчувалися в сім'ї господаря. Той, хто порушував оплату праці або погано харчував робітника, підлягав громадському осуду. Вдруге йому було нелегко знайти доброго наймита. Багаті селяни прагнули посісти домінуюче місце в громадському житті. Тому вони організовано підтримували заможнішого при виборах старости чи солтиса, провідні становища у "Просвітах", "Сільському господарі", кооперативах. І все-таки не багатство поважали люди передусім, а життєвий досвід, вік, мудрість. Громада визнавала за окремими селянами славу і честь найбагатших — "селянських філософів", котрі зазвичай були грамотними, начитаними, не боялися висловлювати свою думку і про царя, і про цісаря, і про війта.

Загальноетичні норми поважання старших і жінок визначали порядок взаємного вітання. При зустрічі першим вітався молодший до старшого і навіть багач до старшої жінки. Існував своєрідний "патріотизм села". Діти, юнаки і дівчата виховувались у пошані до традицій села. Громада прагнула, аби мати гарну церкву і доброго священика, культосвітні установи — народні доми, "Просвіти", школи, торговельні кооперативи.

Дбали також про цікаве дозвілля молоді, не кажучи вже про якісне виконання тих чи інших робіт. На багато кілометрів навкруги знали про особливі риси кожного села: одне славилося співучістю, інше — добрим ковалем або гончарем, ще одне — неперевершеними рибалками або мисливцями. Однак траплялося, що якесь село мало лиху славу, і позбутися її було дуже важко.

Таке громадське бачення соціального довкілля визначало і неоднакове сприйняття шлюбу між молоддю різних сіл, ставлення до приймаків і невісток з іншого села. З часом таке ставлення могло змінюватись. В одній народній пісні розповідається, як плаче мати, віддаючи донечку заміж в чужу сторону. "А хто ж тебе, доню, буде шанувати?" — запитує мати. А доня відповідає їй великою життєйською мудрістю:

Звичаєвих етичних норм і громадської думки, однак, не вистачало для того, щоб зберегти устої сільського життя. Тому сільські сходи і віча, а тим паче громадські управи часто розглядали судові справи. Іван Франко проаналізував характер справ за 1867—1873 pp., які розглянула громадська управа с. Добровляни поблизу Дрогобича. Незважаючи на відмінності у громадсько-побутових відносинах між східноукраїнськими і західноукраїнськими селами, у питанні характеру злочинів, "вироки" стосовно яких приймала сама громада, значної різниці не існувало. За сім років управа згаданого села розглянула 146 судових справ. І. Франко поділив їх на вісім категорій: 1. За образу словом або вчинком приватних осіб (сварка, бійка, обмовлення, образа честі тощо) розглянуто справ — 51; 2. За польові злочини (орання, косіння тощо) — 35; 3. За порушення приватної власності (крадіжки, пошкодження) — 24; 4. За зневагу громадської управи — 18; 5. За поліційні злочини (необережність з вогнем, недогляд на залізниці, при нічному сторожуванні на селі, забруднення річки) — 8; 6. За аморальність життя на віру (збезчещення дівчини, пияцтво) — 6; 7. За порушення громадської власності — 3; 8. За чари і ворожіння — 2.

Всі злочини засуджувалися "на гроші". Якщо ж хтось був неспроможний виплатити суму, то повинен був відсидіти в арешті. Із 144 гульденів, внесених засудженими, 20 надійшли до церковної каси.

Мабуть, дуже довго і в моральному, і в звичаєво-правовому сенсі суворим залишалося покарання дівчини за дошлюбні статеві зв'язки. В обряді українського весілля моральний осуд виливався у різні форми громадської ганьби не лише нареченої, а й її матері, що не вміла виховати доньки. Ця суворість осуду також відображена у народних піснях.

Загальному осуду піддавалися злодії, хоч для них було і часткове виправдання: мовляв, має "злодійську кров", "не може жити, як не вкраде", "зі злодійського роду" та ін. Злодіїв курей, зерна, реманенту й інших дрібних речей карали грошовим штрафом, зобов'язували повернути вкрадене і презирливо-співчутливо говорили: "Злодій злодієм". Найжорстокішим було покарання конокрадів. Над ними чинили самосуд і часто — жахливо безжалісний. Це пояснюється тим, що кінь у сільському господарстві був вкрай необхідним. Не було коня — не було й господаря. Крадіжка коня зупиняла нормальне життя господарства. Під час самосуду конокрадів на смерть не карали, але робили таку шкоду його здоров'ю, що той залишався калікою або помирав через деякий час.

Сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності становила велику силу. Вона могла переконати кожного, що кращої долі поза громадою не знайти. Символи первинної сільської громади український народ переніс і на свою національну справу.