Етнографія України

Основні ознаки фольклору

Фольклорові властиві усна форма поширення (передача між людьми способом прямої контактної комунікації). Його функціонування пов'язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, певними переживаннями, настроями. В цьому процесі відбувається і саме творення фольклору. Починається воно в кожному конкретному випадку від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких у минулому майже повністю загубилися. Лише в декотрих випадках народні легенди чи писані джерела зберегли наймення авторів поодиноких пісень, наприклад, дівчини-козачки Марусі Чурай з XVII ст. і козака Климовського з XVIII ст., якому приписується створення широковідомої пісні "Їхав козак за Дунай".

У новіший час таких авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Проте щоб індивідуальний твір набув статусу фольклорного, він, по-перше, повинен створюватись в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, по-друге, неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки, переробки — навіть дуже істотної. Не становлять винятку і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань в усний народний обіг і часто зазнають при цьому помітних змін порівняно з первісним авторським текстом. Зрештою, проблема авторства мало цікавить усну народну традицію, виконавців тих чи інших творів.

Отже, характерна ознака фольклору — його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що є водночас і процесом колективного творення, додавання "до чужого прекрасного свого кращого".

Яскравим виразом колективності творення у фольклорі та вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів — їх варіантів. Збирачами фольклору записані в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш відомих пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо. Варіативність фольклорних творів добре примітна навіть у звичайному побуті. Самі виконавці з народу нерідко констатують, що ця пісня чи казка інакша "в нас", ніж "у сусідньому селі" або навіть на другому кутку села. Варіантність чи навіть багатоваріантність — одна з головних ознак фольклору — стосується всіх його родів, видів і форм: віршових, поетичних і прозових (оповідних).

Різноваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб — імпровізує. Імпровізаційність властива всім формам народної словесності, зокрема характерна для похоронних голосінь і коротких пісенних форм — приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку.

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронне і діахронне передання, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасове передання від покоління до покоління. Значна роль при цьому належить пам'яті. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців зафіксовано весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми, стабільні стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам'яті в утвердженні традиції народної усної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор — це мистецтво пам'яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняє її від інших ділянок народної культури, зокрема від такої близько спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значущість пам'яті у творенні, побутуванні та переданні фольклорних творів, колективний характер народної творчості, невизначеність індивідуального авторства — анонімність: пов'язаність побутунання і розвитку із певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями — тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами — імпровізаційністю, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різновидність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність.

У новіший час, у наші дні ознаки фольклорності змінюються. Скажімо, поширення фольклорних творів може відбуватись не лише в усній, а й у письмовій формі, а також за допомогою сучасних засобів комунікації — преси, радіо, телевізії. Частіше фіксується авторство, оскільки творець може записати свій твір, і в письмовому вигляді він потрапляє у фольклорний обіг. Сюди ж нерідко входять і твори літературного походження, зокрема тих авторів, котрі творять у дусі фольклорної поетики. У цьому процесі новітнього фольклоротворення може більш чи менш виразно простежуватись співвідношення та співзалежність індивідуального і колективного, традиційного і нового. Неодмінною умовою входження твору до фольклору — його фольклоризації — є його життя, побутування за законами усної традиції, законами, що вже незалежні від первісного творця.

Фольклор живе, діє у широкому народному середовищі, за його активною участю. Водночас у цьому процесі винятково важлива роль належить особистості виконавців і так званих носіїв фольклору — обдарованих співаків, оповідачів, мудрих, дотепних людей, котрі мають у пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють яскраво донести їх до ширшої аудиторії. І сьогодні нерідко спостерігаємо, що в тому чи іншому колективі, гурті вирізняються люди, які вміють заспівати, щось розказати цікаве, дотепне, добре володіють народним словом. Колись роль і значущість таких людей були набагато вагомішими. Вони мешкали у кожному селі, були бажаними в кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних урочистостей і розваг, наділялися гідностями обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружбів, їх цінували, поважали. Такі талановиті особистості, зокрема народні співці, кобзарі, лірники, казкарі, часто виступали найактивнішими співтворцями фольклору. Наприклад, знамениті виконавці українських народних дум та історичних пісень — кобзарі — напевне, як вважають дослідники, були також їх основними творцями.