Етнографія України

Етнос: поняття, чисельність, виникнення, розселення

Визначальною рисою історії людської цивілізації є те, що вона виникала і розвивалася у формі окремих, відмінних за способом життя, культурою, мовою, частково антропологією спільнот людей.

Залежно від історичного етапу існування, ступеня внутрішньої організації та єдності, чисельності й інших факторів такі спільноти називалися племенами, народностями, народами, націями, або ж узагальнюючим словом етноси. На думку вчених, зараз налічується близько 3500 етносів. До них належать і дуже великі народи чисельністю 100 і понад 100 млн. Це китайці, гінді, росіяни, японці, а також державно-політичні нації, що сформувалися або формуються на основі багатьох етносів — американці, бенгальці, бразильці. Станом на 1978 р. дев'ять народів різної етнічної консолідації мали чисельність від 100 до 50 млн осіб. Це німці, пенджабці, біхарці, яванці, італійці, мексиканці, корейці, телугу і маратхі. Ще п'ять народів в тому ж році налічували від 50 до 40 млн осіб. Серед них після англійців, тамілів, в'єтів, французів були українці (44 млн осіб). Тобто за чисельністю український народ перебував на 21-му місці у світі, на 6-му — в Європі. Після українців за чисельністю йшли турки, араби Єгипту, поляки, гуджаратці, іспанці, каннара, колумбійці та ін. Всього у світі народів, чисельність яких у 1978 р. перевищувала 1 млн, налічувалося 224. Такі народи етнографічна наука називає великими. В Європі після іспанців (28 млн) до них належать румуни (20 млн), угорці (14,5 млн), голландці (12,5 млн), португальці (12 млн), греки (11 млн), чехи (10,5 млн), білоруси (10 млн), а також серби, шведи, австрійці, болгари, каталонці, ірландці, фламандці, татари та ін.

Звичайно, за останні чверть століття співвідношення чисельності етносів світу та їх абсолютна чисельність дуже змінилися на користь багатьох народів Азії, Африки і на шкоду народам Європи, де рівень народжуваності на умовну сім'ю скоротився до 1,4 дитини (для простого відтворення населення необхідно, щоб припадало 2,1 дитини на умовну сім'ю). В Німеччині, наприклад, рівень народжуваності становить 1,3 дитини. При його збереженні населення цієї країни до 2050 р. зменшиться з 82 до 59 млн. В Іспанії рівень народжуваності ще менший — 1,07 дитини. За наступні 50 років це призведе до зменшення населення на одну чверть. Аналогічні явища характерні для демографічного розвитку російського, французького, італійського, польського й інших етносів, у тому числі й українського. Як відомо, чисельність населення України, за даними перепису 5—14 грудня 2001 р. становила 48 457 тис., з яких 37,54 млн (77,8%) припадало на українців, 8,33 млн (17,3%) — на росіян. Порівняно з переписом населення 1989 р. населення України зменшилось на 3,247 млн. При цьому кількість українців, головно внаслідок зміни національної ідентифікації з росіян на українців, навіть дещо зросла — на 120 тис., або на 0,32%, а кількість росіян скоротилась з тієї ж причини на 3006 тис., або ж на 26,9%.

У позаєвропейських країнах у наступні десятиріччя передбачається значне зростання чисельності населення. Наприклад, підраховують, що 2050 р. у США буде 404 млн осіб, в Індії — 1620, Китаї — 1471, Індонезії — 338, Нігерії — 304, Пакистані — 268, Бразилії — 205, Ефіопії — 188, Конго — 182, а в Росії — лише 118 млн.

Безперечно, чисельний склад є дуже важливою ознакою народу. Він творить об'єктивну основу самореалізації етносу в галузі економічної, культурної, наукової творчості, своєї політичної і соціальної організації, історичного поступу. Однак чисельність народу не є запорукою його належного місця в колі інших. В історії відомі випадки, коли невеликі народи чи племена піднімалися до авангардної ролі в об'єднавчих, економічних та культурних процесах цілих регіонів, заселених близькоспорідненими або далекими племенами. Це, наприклад, може стосуватися слов'янського племені дулібів, яке ще в VI ст. виступило творцем Дулібського союзу племен між Карпатами на півдні, Прип'яттю — на півночі, Горинню — на сході.

Ще більшою мірою це стосується племені полян — русі. Від VI ст. воно створило державний союз над Дніпром, котрому судилося перерости в одну з наймогутніших європейських держав ІХ—ХII ст. — Київську Русь.

Дослідники приділяють велику увагу питанню про період виникнення народів і націй. Очевидно, сучасне людство як таке, сучасна людина беруть начало з того місця, де відбувся або дивовижний еволюційний перехід вищого тваринного виду приматів у давнього предка сучасної людини, або не менш дивовижна якісна стрибкоподібна мутація того самого змісту. Стосовно гіпотез про людей як космічних пришельців, то вони, на наш погляд, не мають достатніх підстав. Досі до найдавніших належать останки людини, виявлені в екваторіальній східній Африці (Кенія) Луїсом Лікі. Їм близько 3,5 млн років. Археологічна ж історія людини на широкому ареалі розселення від Китаю і до Західної Європи налічує сотні тисяч років. Вчені дотримуються думки, що у далекому минулому на різних стадіях історії первісного суспільства був безетнічний період. При цьому, дуже ймовірно, етнічні спільноти не існували. Виникнення етнічних спільностей, зазначали вони, припадає лише на період розвинутого первісного суспільства.

Найдавніші писемні пам'ятки (клинописні й інші епіграфічні написи) сягають IV тис. до н. е. Відкриття цих пам'яток сприяло написанню історії давніх цивілізацій — китайської, давньоєгипетської, шумерської і вавилонської, давньоіндійської та ін. Писемні пам'ятки як пам'ятки різних мов дають змогу значно впевненіше, ніж на основі археологічних культур, визначати етнічну приналежність їх творців. На цій основі ідентифікуються давні етноси і прамови, в їх числі виступала і прамова сучасних індоєвропейських народів, тобто народів тієї сім'ї мов, на яких говорить сьогодні 45,5% населення світу і до якої належить українська мова. Від початків писемної історії збереглися пам'ятки, що фіксують прамови китайсько-тибетської сім'ї (нині на них розмовляє 23,3% людства), семіто-хамітської (4,8%), дравідійської (3,8), алтайської (2,5%) тощо. Розвиток індоєвропейських мов простежується з глибини 3500 років до н. е., коли фіксується індохетська мовна спільність.

За схемою професора В. Сєдова, 1000 років пізніше зі згаданої спільноти виділились індоєвропейці й анатолійці. Поступово в окремі відгалуження від найдавніших індоєвропейців відокремилися мови вірменів (2800 р. до н. е.), індоіранців (2200 р. до н. е.), давньоєвропейців і греків (2000 р. до н. е.). До 1500 р. до н. е. відбулася етнічна диференціація давніх європейців на південних і західних європейців та на середніх європейців і тохарів. За 800—500 років до н. е. у відмінні етнічні утворення виділилися германці і балто-слов'яни. Щоправда, деякі історики заперечують можливість існування в минулому єдиної балтослов'янської прамови. За словами професора Ф. Філіна, нікому не вдалося реконструювати балто-слов'янську прамовну систему на всіх мовних рівнях на зразок праслов'янської чи праіндоєвропейської систем. Помітну ж близькість слов'янських і балтійських мов він пояснює тривалим географічним сусідством їх праносіїв і рекомендує врахувати цей факт при пошуку прабатьківщини слов'ян. Не всі згідні з хронологією наведеної схеми виникнення окремих індоєвропейських мовних відгалужень і мов. Є дослідники, котрі відносять зародження слов'ян і слов'янського говору як особливої етномовної одиниці до епохи неоліту (III тис. до н. е.), інші — до середини II тис. до н. е., ще одні — до другої половини І тис. до н. е. Все це, однак, гіпотези. Навіть час розпаду праслов'янської мови визначається неоднаково (від IV—III ст. до н. е. — до VI—VII ст. н. е.). Отже, у сучасній історичній науці, історичній лінгвістиці картина походження народів (етногенез) і мов уподібнюється до розгалуження дерева. Тобто вважають, що прамови відомих нині сімей мов — індоєвропейської, китайсько-тибетської, семіто-хамітської, алтайської, дравідійської, кавказької, малайсько-полінезійської та інших, можливо, в глибоку давнину формувалися на основі первісної мовної практики людей, набутої ще до їх розселення на планеті. З часом прамови диференціювалися, а мови, що виникли, в свою чергу розмежовувалися. Майже всі дослідники етнотворчих процесів вважають, що розселення етносів на великих просторах є одним із вирішальних факторів їх розпаду та виникнення нової етнічної спільноти. Водночас у науці про генеалогію мов не відкидається і принцип конвергенції, тобто утворення нової мови на основі кількох контактуючих між собою. Однак домінуючим принципом у світовому мовотворчому й етнотворчому процесі був принцип диференціації.