Етнографія України

Давні слов'яни — автохтони Східної Європи

Вже йшлося про різні погляди на час виникнення і існування слов'янства як одного етносу. Проте дослідники здебільшого дотримуються того, що праслов'яни і праслов'янська мова з'явилися в І тис. до н. е. і проіснували до першої половини І тис. або ж пізніше — до VI—VII ст. н. е. Давню традицію має дискусія про те, де слід шукати прабатьківщину слов'ян.

Автор "Повісті временних літ" подав першу локалізацію слов'ян по Дунаю: "По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми... Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися". Називає літописець й інші слов'янські народи або племена: білих хорватів, сербів, хорутанів, потім ляхів, які залишили Подунав'я під тиском волохів і поселилися на Віслі. "Слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами". Локалізовані також інші східнослов'янські племена — полочани, ільменські словени, сіверяни, кривичі, бужани ("а потім же волиняни"), розповідається про дулібів, які за часів цісаря Іраклія (початок VII ст.) зазнали насильства від обрів, про радимичів і в'ятичів, котрі нібито походили від ляхів, про уличів і тиверців. Словени названі новгородцями. Одне ж плем'я, можливо, подане під трьома назвами: "Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни", тобто бужани. Літописна версія розселення слов'янських племен і народів, хоча і не в усьому ймовірна, у багатьох випадках підтверджена пізнішими науковими дослідженнями. Так, літописне свідчення, що в давнину слов'яни проживали по Дунаю, підтверджувалося у могутньому впливові слов'янської мови на румунську, що має романську морфологічно-фонетичну основу, але лексика приблизно на 40% взята із слов'янських мов. Таке могло статися лише внаслідок тривалих мовно-культурних контактів між прапредками сучасних слов'янських народів, з одного боку, румунами і молдаванами — з іншого. Однак цей факт підтверджує тільки тривале проживання слов'ян десь на просторі між східною Римською периферією і давнім слов'янством. Його недостатньо для ствердження дунайської прабатьківщини.

Видатний римський письменник Пліній Старший (І ст. н. е.) називав слов'ян венедами і локалізував їх північніше Дунаю та східніше Вісли. В II ст. н. е. про слов'ян писав давньогрецький вчений Птоломей.

Уже на основі писемних джерел простежується міграція слов'янства на південь від Карпат з II ст. н. е. Є слов'янський елемент у гуннській міграції IV—V ст. (вождь гуннів Аттіла пригощає посла візантійського імператора напоєм "мєдос" і на поминках Аттіли споживалась "страва"). Візантійський історик Прокопій із Кессарії (VI ст.) у праці "De aedificus" ("Про будови") згадує про відбудову Юстініаном двох фортець у Добруджі, які раніше були у володінні слов'ян. В іншій праці Прокопія "De bello gothico" ("Про готську війну") наведені цілі сюжети про життя, участь у війнах, пересування слов'янських племен. Автори VI ст. — Іоанн з Єфесу, Маврикій Стратег та інші розповідають про спустошливі слов'янські походи на Візантію, розселення їх на Балканах.

Найвірогідніше, що Подунав'я і Балкани стали об'єктом слов'янського заселення після ймовірного так званого демографічного вибуху на прабатьківщині, що припадав на кінець першої половини І тис. н. е. Тоді ж починалася інтенсивна слов'янська колонізація на землі сучасної Білорусі, до Немана, Північної Двіни, Оки і Верхньої Волги, — тут раніше проживали балтські (летто-литовські) й угро-фінські племена.

Крім літописної версії, про дунайську прабатьківщину висувалися гіпотези стосовно віслоодерської прабатьківщини, середньодніпровсько-західнобузької, а також компромісна гіпотеза про прабатьківщину між Дніпром і Віслою. Ю. Кухаренко, І. Русанова шукали її на західному Поліссі, І. Ляпушкін — на Прикарпатті, І. Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри, А. Попов — на нижній течії Дунаю, М. Рудницький — на південному побережжі Балтійського моря. М. Грушевський був прихильником не лише праслов'янської батьківщини десь у Східній Європі, а й дотримувався думки, що Східна Європа була навіть прабатьківщиною індоєвропейців. "...Все більше правдоподібним... стає погляд, що індоєвропейці жили десь в Східній Європі ще перед своїм розселенням, а їх культурна еволюція на правітчизні іде ген в глибину неолітичної культури". Допускаючи турянську (кіммерійсько-скіфську. — С. М.) домішку, — писав автор, — "зістається в цілості можливість, що від неолітичних часів до вповні історичних IV віка людність полудневої і полуднево-західної частки Східної Європи в головнім була з індоєвропейської родини і значить стрічались тут одноплеменні етнографічні групи".

Наступні та сучасні наукові дослідження, по суті, підтверджують цей погляд. "Туранські" індоєвропейці, що у VI ст. до н. е. прийшли в Північне Причорномор'я, в тому числі на Подніпров'я, формувалися як етнокультурна спільність у VIII—VII ст. до н. е. на широких просторах Поволжя, Південного Приуралля, Середньої Азії, Казахстану, Семиріччя, Паміру, Тянь-Шаню, Південного Сибіру, Алтаю. У рухові на захід ці індоєвропейці десь в VII—VI ст. до н. е. з'явилися на іранському плато, а їх передові загони — в Передній і Малій Азії. Тут вони були фіксовані давньогрецькими авторами як кіммерійці та скіфи. Звідси у VI ст. до н. е. через Кавказ і Кубань вторглися в південні степові простори Східної Європи і в лісостеповій смузі зіткнулися та вступили в багатовікові культурно-господарські контакти з місцевими спорідненими племенами, що, напевно, представляли давньослов'янську спільноту. Сусідське співжиття слов'ян зі скіфами, а пізніше — зі спорідненими до них сарматами тривало близько тисячоліття — до IV ст. н. е. і закінчилось перемогою слов'янського елементу. Залишки в минулому тих гучних скіфів відійшли на південь, залишивши на Передкавказзі та Кавказі невеликі відламки своєї спільноти (осетини та ін.).

Сьогодні для розв'язання проблеми етногенезу слов'ян, у тому числі питання про їх прабатьківщину, використовують не тільки писемні пам'ятки, а й матеріали історичної лінгвістики, археології, антропології, топоніміки, інших наук. Реконструйована праслов'янська мова, як і сучасні живі слов'янські мови, зазнавали найбільше впливів, з одного боку, балтських мов, з іншого — іранських, тобто скіфської і сарматської. Причому найбільш близькі до праслов'янської іранські та летто-литовські мови між собою далекі. "Давній пласт сепаратних слов'яно-іранських мовних зв'язків в багато разів перевищує сепаратні балто-іранські зв'язки", — пише Ф. Філін. Це засвідчує, що слов'янська прабатьківщина перебувала між давніми іранцями (скіфами і сарматами) і балтами. Оскільки ж історична локалізація скіфо-сарматських племен і народів понад тисячоліття фіксувалася в багатьох писемних пам'ятках і так само не підлягає сумніву доісторична локалізація балтів, південна межа яких проходила по Верхньому Подніпров'ї і Надвінні, то історична лінгвістика дає змогу точніше локалізувати прабатьківщину слов'ян між Середнім Дніпром на сході та Західним Бугом та Віслою на Заході. Лінгвісти також давно помітили (про це писали ще М. Грушевський, К. Мошинський), що прабатьківщина слов'ян лежала в лісистій місцевості з поміркованим кліматом, ріками, озерами, болотами, була рівнинною, віддаленою від моря і високих гір.

Багатовікове проживання на південних кордонах давньослов'янського світу скіфо-сарматських племен, а на північних — балтських залишило після себе численну кількість топонімів, зокрема гідронімів, які органічно ввійшли в слов'янські мови і навіть в їх усний і писемний фольклор: Дон (осетинське — вода), Донець, Дніпро, Дністер (вода бистра, стрімка), Стрий (стрімкий), Стир, Дунай (велика вода). Очевидно, і в українській народнопісенній творчості Дунай виступає не як назва конкретного Дунаю, а як збірний образ (символ) великої ріки. Скіфська вода — дън у близькоспоріднених слов'янських мовах набула значення дна.

Історичне контактування між скіфо-сарматами і слов'янами Подніпров'я позначилося на антропологічному типі українців. Деякі історики стверджують, що скіфський субстрат виконав важливу роль у складанні антропологічного типу українців. О. Єфименко ще 100 років тому допускала: термін Русь є скіфського (аланського) походження, і саме племя під такою назвою було асимільоване слов'янами. У наш час на основі антропологічних спостережень Т. Алексєєва зробила припущення, що поляни "у своїх антропологічних особливостях ідуть від скіфів лісостепової смуги". Поляни, отже, є ослов'яненим спочатку, напевне іраномовним населенням, що брало участь водночас із слов'янськими племенами в генезисі українців.

Археологічні матеріали на території найранішого розселення слов'ян, зокрема східних, дають змогу простежити наступність культур населення того чи іншого регіону або ж їх якісну зміну, контактування і взаємовпливи з сусідніми народами.

Водночас археологічні культури не завжди можливо ідентифікувати з конкретними історичними етнокультурними спільностями. З погляду завдань дослідження етногенезу слов'ян, українців зокрема, археологічний матеріал з території України, особливо з території Середнього і Правобережного Подніпров'я, цінний тим, що він дає змогу простежити культурну еволюцію населення. Елементи культури київського зразка, що формувалися на зарубинецькій традиції, розвинулись ще у дочерняхівський період, але в наступному (середина І тис. н. е.) спостерігається взаємопроникнення культурних зразків зарубинецької традиції і черняхівської. Такими виявилися археологічні матеріали, виявлені в Обухівському і Васильківському районах Київської області. Саме тут ще наприкінці XIX ст. В. Хвойка відкрив пам'ятки, які дали назву кільком археологічним культурам, у тому числі черняхівській. Розкопки в 60—70-х роках XX ст. допомогли виявити на цій території кілька типів Обухівського комплексу, що в хронологічній послідовності відображають культуру місцевого слов'янського населення, яке сформувалося на основі місцевих зарубинецьких прототипів і розвивалися від першої половини І тис. до часу виникнення Київської Русі. Комплекс третього типу — Обухів-II датується початком третьої чверті І тис. н. е. і вказує на "спільність основних рис культури цього етапу із загальнослов'янською культурою празького типу", що, очевидно, засвідчує високий ступінь загальнослов'янської єдності (Славяне и Русь. — К., 1979. — С. 91). Одночасно обухівські старожитності виявляють спільні риси з багатьма археологічними пам'ятниками на території України. Комплекс VI зразка Обухів-II має вже безсумнівні східнослов'янські риси.

Дуже важливо, що Середнє Подніпров'я майже упродовж всього археологічного періоду історії, тобто до періоду Київської Русі, було густонаселеною територією. Найкраще це підтверджують розкопки в районі Києва, де вже на межі ер знайдено римські монети Августа (27 p. до н. е. — 14 р. н. е.) й Антоніна Пія (131 — 136 р. н. е.). З тих часів на території Києва постійно проживало місцеве слов'янське населення.

При висвітленні етногенезу слов'ян не можна поминути питання про те, коли слов'янство почало поділятися на окремі народи і племена. Зрештою, це питання цікавило в давнину наших предків. На нього намагався дати відповідь літописець Нестор (або Сильвестр); його пояснювала давня польська історична легенда, що вважала прабатьківщиною слов'ян Середнє Подунав'я. За легендою, сини володаря Паннонії, "старший Лех, другий Рус, а третій на ім'я Чех", походили від одного батька — Слави, ім'я якого дало назву слов'янам.

Певні відмінності серед слов'янства вже зазначали римські та візантійські автори, коли називали їх різними іменами: венедами, спорами, склавінами, антами. У другій половині І тис. н. е. назва склавенів (славенів) закріпилася за їх західними і південними племенами, назва ж антів — за тими, котрі проживали на сході. Практично всі історики дотримуються того, що антські племена були предками східного слов'янства.