Етнографія України

Доба занепаду національних форм державності та професійної культури

Переяславська рада лише на короткий час забезпечила відносно позитивну зміну становища в Україні. Однак після смерті Б. Хмельницького козацька старшина швидко відчула суворість "високої государевої руки" і спробувала перекреслити рішення Переяславської ради. З цього на довгі десятиріччя в Україні почався драматичний відступ від ледь не осягнутих вершин національної свободи. У вересні 1658 р. І. Виговський, котрий виконував роль гетьмана при неповнолітньому Юрієві Хмельницькому, підписав з Польщею Гадяцькі угоди, за якими Україна отримувала в складі Польщі статус Руського князівства, урівняного з Литовським. Проте через рік Ю. Хмельницький з волі тієї ж козацької старшини, що примусила І. Виговського залишити гетьманство, відмовився від Гадяцької угоди і підписав з російським урядом нові "Переяславські статті". Але минув ще рік і, за наслідками поразки російсько-козацьких військ, Ю. Хмельницький Чуднівською угодою знову визнав залежність від Польщі. Оскільки на цей час у Києві та низці міст Лівобережжя вже були російські військові загони, то Чуднівська угода стала практичним кроком на шляху до поділу України на дві частини. В 1663 р. після зречення Ю. Хмельницьким гетьманської булави відбувся також поділ козацьких адміністрацій на Лівобережну з гетьманом Іваном Брюховецьким і Правобережну з Павлом Тетерею на чолі.

У 1664 р. воєвода київський Стефан Чарнецький наглумився над пам'яттю Богдана Хмельницького, викинувши його тіло з могили в Суботові. У всенародних повстаннях проти Польщі (Ставище, Лисянка) після втечі П. Тетері серед претендентів на гетьманську булаву переміг Петро Дорошенко, який вдався до союзу з турками і татарами. В січні 1667 р. дійшло до замирення (Андрусівське перемир'я) між Росією і Польщею. Поділ України став доконаним фактом. Запоріжжя оголошувалося під подвійною залежністю. Проте і після цього в середовищі козацтва не припинилася боротьба за возз'єднання України. В 1668 р. П. Дорошенко рушив на Лівобережжя і стратив І. Брюховецького, а сам на якийсь час став гетьманом України. Проте вже через рік лівобережне козацтво виступило проти Дорошенка і обрало гетьманом Дем'яна Многогрішного, котрого в ролі наказного гетьмана залишив на Лівобережжі П. Дорошенко. Водночас на Правобережжі Дорошенко не припиняв боротьби проти Польщі. В серпні 1671 р. він поновив союз з Туреччиною.

Правобережну Україну з краю в край проходили турецькі війська і татарські орди як козацькі союзники. Після поразки Польщі від турецько-татарсько-козацьких військ у жовтні 1672 р. був підписаний невигідний для Польщі й відносно вигідний для козаків Бучацький мир, за яким Брацлавське воєводство і південна частина Київського воєводства переходили під управління гетьмана Дорошенка. На інших правобережних землях ще управляв гетьман пропольської політики Михайло Ханенко. Таке становище тривало недовго — вже 1673 р. у битві з польськими військами Яна Собеського турки зазнали поразки, а 1674 р. проти Туреччини вирушили через Правобережжя російські війська. Більшість правобережних полків визнала лівобережного гетьмана І. Самойловича. П. Дорошенко залишився без території і в 1676 p., визнавши владу І. Самойловича, здавшись на ласку воєводи Ромодановського. На бік росіян перейшов і М. Ханенко, після чого наказним козацьким гетьманом від імені Польщі був призначений Євстахій Гоголь (помер 1679). Потім козацьким гетьманом король іменував Стефана Куницького, Андрія Могилу, Самійла Івановича (Самуся). Турки ж витягли з константинопольського монастиря Юрія Хмельницького і нарекли його "князем України малоросійської". Але кількаразові спустошливі походи Ю. Хмельницького закінчувались поразками. У 1681 р. Росія підписала в Бахчисараї мир із Туреччиною. Туреччина визнала за Росією Київ і владу над запорозьким козацтвом. У Ю. Хмельницького було відібрано гетьманську булаву, а 1683 р. його страчено.

Остаточно, аж на ціле майбутнє століття, доля України була визначена підписаним у Москві 1686 р. між Росією і Польщею "вічним миром". Лівобережжя, Запоріжжя і Київ з околицею визнавались за Росією. Спустошені південна Київщина і Брацлавщина оголошувались нейтральною зоною. Решта українських земель на захід від Дніпра визнавалася за Польщею. Після цього наступ польського уряду на елементи української самобутності був безоглядним. У 1696 р. прийнято сеймовий закон про вилучення української (руської) мови із судочинства. У 1699 р. Сейм ухвалив рішення про "знищення козаків у Київському і Брацлавському воєводствах", розпуск козацьких полків упродовж двох тижнів.

Проте козацькі повстання початку XVIII ст. під проводом Семена Палія, Захара Іскри, Андрія Абазина привели до відновлення у 1704 р. козацького устрою на Правобережжі. Це відбувалося в умовах, коли під претекстом допомоги королю Августу II у війні проти шведів на Правобережжя вступили війська гетьмана Івана Мазепи. Однак уже 1711 р. Петро І видав указ про переселення козацьких правобережних полків на Лівобережжя. В дусі "Вічного миру" Польща 1712 р. поновлювала повноту своєї влади на Правобережжі. Козацтво було поставлене поза законом. На його місці зародився гайдамацький рух. Мало кращим виявилося становище і перспектива українських земель у складі Росії.

У свій час один з політичних діячів України назвав "возз'єднання України з Росією" зразком для інших окраїнних щодо Росії народів у прагненні свого визволення. Насправді умови, в яких опинилася Україна у складі Росії, не можна назвати "зразком", гідним наслідування. Під впливом російських кріпосницьких порядків поступово нищилися завоювання народних мас у роки визвольної війни, а козацька старшина перетворилася в звичайних кріпосників, які проміняли національну ідею і честь на поміщицьке благополуччя. В 1665 р. за титул боярина гетьман Брюховецький передав у безпосередню економічну залежність російському урядові "всі українські городи". Відбувався наступ на інститути національної державності: систему гетьманату і козацького адміністративного устрою, на запорозьке козацтво.

З українськими гетьманами, якщо вони заявляли про свої права, царизм швидко розправлявся як зі звичайними бунтівниками. Їх катували, засилали до Сибіру, відрубували голови. У 1663 р. відрубали голову гетьманові Якимові Сомку; 1672 р. мордували у Москві, а потім заслали з родиною до Сибіру гетьмана Дем'яна Многогрішного; в тому ж році заслали запорозького кошового отамана Івана Сірка; у 1687 р. разом із сином Яковом заслали гетьмана Івана Самойловича, а його братові Григорію відрубали голову.

Після переходу Мазепи на бік Карла XII війська О. Меншикова вщент зруйнували гетьманську столицю Батурин, а царський загін під командуванням П. Яковлєва зробив те ж із Запорозькою Січчю. Запорожці, котрим пощастило уникнути розправи, пішли вниз по Дніпру під опіку кримського хана і заснували там Олешківську Січ (у районі сучасного Цюрупінська). Лише через 15 років після цього під впливом нових небезпек для Російської держави з півдня запорозьким козакам дозволили повернутись у рідні місця. На р. Підпільна за 5 км від Старої Січі було створено Нову Січ, якій судилося проіснувати ще понад 40 років, щоб у 1775 р. дочекатися своєї остаточної руїни від Катерини II.

Після смерті Івана Скоропадського в 1722 р. уряд Петра І не дозволив обирати нового гетьмана. Призначений наказним гетьманом Павло Полуботок за спроби відстоювати інтереси України був викликаний до Петербурга і посаджений в Петропавловську фортецю, де й помер 1724 р. Після смерті Петра І російський уряд ще двічі дозволяв гетьманське правління Данила Апостола в 1727—1734 pp. і Кирила Розумовського в 1750—1764 pp., після чого гетьманат як такий через 110 років після Переяславської ради був ліквідований. У 1783 р. в Україні було поширене кріпосне право російського зразка. В Лівобережній Україні запроваджувався поділ на губернії, властивий для всіх російських земель. Ще в 1685 р. православну церкву України було підпорядковано московському патріархату. Створений Петром І Синод для управління справами церкви заборонив друкувати в Україні будь-які книги українською мовою, в тому числі церковні. Останні дозволялося видавати лише церковнослов'янською або російською мовами. У 1730 р. заборонили навіть українські букварі. Російська імперія стала для українського народу тюрмою.

Проте порівняно з тією частиною України, яка після "вічного миру" 1686 р. опинилася під Польщею, в Гетьманщині загалом залишилися кращі умови для етнічного розвитку українського народу. Хоча залежність Лівобережної гетьманської України від кріпосницької Росії сковувала самобутній соціальний розвиток, який за умов незалежності міг би швидше наближатися до буржуазних форм, все-таки на Лівобережжі феодальна соціальна структура українського етносу зберігала природний характер. На основі козацької старшини тут витворилась елітна верства народу, що у XVIII ст. набула рис російського дворянства. Великою мірою ця верства залишалася носієм національно-державної української традиції навіть тоді, коли були ліквідовані найменші залишки козацької державності. Важливе значення мало збереження відносно чисельної вільної козацької верстви селянського населення, що в умовах кризи кріпосницького ладу аж до 1861 р. була головним носієм етнокультурної традиції. На Лівобережжі сильніші позиції, ніж на інших землях, мав український елемент у структурі міського населення і, на загал, міста за національним складом залишалися, як і села, українськими. Цим факторам належало важливе значення в середині та другій половині XIX ст., коли почалося нове національне пробудження українського народу.