Етнографія України

Ідеологічні засади русифікаторської політики царизму

Російський царизм намагався (і небезуспішно) підвести теоретичну основу під політику насильницької русифікації українського народу, зрештою, як і всіх народів імперії. Наприкінці 50-х років XIX ст. між українськими вченими й офіційними, придворними істориками розгорнулася дискусія про національно-культурну приналежність України. "Стовп" офіційної російської історичної науки Михайло Погодін, керуючись реакційними підходами, взагалі заперечував існування українського народу, його мови і культури. Його фальсифікації історичної правди опиралися на горезвісну "теорію", яка проголошувала: під час татаро-монгольського нашестя на територію Середнього Наддніпров'я тамтешнє населення переселилося на північ Росії, а на опустілі землі аж у XIV—XV ст. з-під Карпатських гір прийшли малороси. Отже, посягання московських правителів на Україну, як нібито на їх "споконвічну прабатьківську вотчину", є, мовляв, правомірними. Цю шовіністичну теорію підтримували інші російські історики, в тому числі М. Карамзін, який взагалі вважав українців "зайдами на власній землі".

Пізніше, в 70—80-х роках, коли імперія була охоплена різночинним рухом, а кращі представники революційного народництва шукали шляхів ліквідації "тюрми народів", якою була Російська імперія, нові поборники "единой и неделимой", намагалися доказати правомірність ліквідації української державності, порушення й ігнорування Переяславської угоди. Серед них філолог Олексій Соболевський, який писав, що великороси заселяли Київщину вже у XIV—XV ст. Особливу нелюбов до українства виявляв В. Бєлінський. У листі до П. Анненкова він писав: "...Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой на государыню императрицу. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал.... но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок. Шевченко послали на Кавказ (!) солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьей, я сделал бы не меньше". Таке розуміння творчості українського національного поета, на жаль, було непоодиноким.

Той же Бєлінський стверджував, що історія Малоросії — це побічна ріка, що впадає у "велику" ріку російської історії. Малоросіяни, за його словами, завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим паче — державою. Тому і мови української, за Бєлінським, не існує, а є лише "обласне малоросійське наріччя". Російський революційний демократ не милував також Гетьманщину і Запорозьку Січ, які, за його розумінням, "нітрохи не були ні республікою, ні державою", а козаки "у житті знали тільки дві втіхи: різню і горілку".

Монархо-великодержавні концепції проводилися в життя наполегливо і послідовно. Виданий 20 липня 1863 р. Валуєвський указ забороняв видавати книжки українською мовою, завозити їх в Україну, здійснювати театральні вистави українською мовою. "Малороссийского языка не было, нет и быть не может", — головний принцип цього документа.

Аналогічним був політичний курс до українського народу і російських політиків початку XX ст.

Царський міністр А. Столипін визначав національну політику царизму стисло: "Нам потрібна велика Росія". О. Суворін, видавець чорносотенної газети "Новое время", в опусі "Хохлы и хохлушки" висловлював надію, що, зрештою, всі слов'яни заговорять по-російськи, відмовившись від рідного слова. Інший ідеолог чорної сотні, видавець реакційної газети "Киевлянин" В. Шульгін дотримувався такої самої думки.

Полтавський губернатор Багговут 4 лютого 1914 р. надіслав таємного листа до міністра внутрішніх справ Росії. Високий царський адміністратор пропонував звернути увагу на вивчення російської історії в середніх навчальних закладах, щоб не дати змоги дітям сприймати ідеї українського руху. Особливо турбувало Багговута те, що в школі, незважаючи на категоричну вимогу говорити лише по-російськи, педагоги навчають дітей українською мовою. Тому в рекомендаціях наголошувалось на необхідності учителями земських шкіл ставити "тільки великоросів" і так само поступати з призначеннями інспекторів народних училищ. Стосовно викладання історії додавалися інструкції: діяти так, щоб "внедрять в сознание молодежи понятие о единой й неделимой России" і роз'яснювати, ніби "Украина" означає "окраину", а "украинского народа никогда не было". Нарешті Багговут ратував за якнайчастішу появу статей у газетах про необхідність загальнодержавної мови, а нею, зрозуміло, вважав "только великороссийское наречие". Вже після краху царизму в середовищі білої російської еміграції висувалася ідея вмістити українську культуру в культуру російську.

Видатний філософ Г. Федоров, який, здавалося б, повинен би мислити цивілізованішими поняттями і категоріями, в 1929 р. стверджував; зародження нової української національної свідомості, по суті, нової нації — небезпечний для Росії процес; його вбити неможливо, але працювати над тим, щоб самосвідомість нової нації утверджувалася як "особлива форма російської самосвідомості" — необхідно.

Проте не слід нехтувати і тим, що частина російського населення ревно підтримували русифікаторські ідеї та дії, поповнювала "чорні сотні", інші подібні погромні організації. Для цих справ вербувалися різні декласовані елементи.

Як засвідчує багатолітня історія України, люди праці різних національностей, у тому числі росіяни, котрі проживають в Україні, завжди знаходили спільну мову, розвивали між собою всебічні взаємини, глибоко поважали традиційні цінності один одного, національні звичаї, традиції. На різних етапах історії, її крутих і часто трагічних поворотах люди різних національностей знаходили те, що їх об'єднувало, допомагало вистояти в життєвих та історичних випробуваннях.