Етнографія України

Більшовицька політика асиміляції українського народу

Події 1917 р. привели до утворення на руїнах імперії Романових незалежних держав (серед них і України), яким силою була нав'язана радянська форма державного правління.

Комуністична партія, що успадкувала багато постулатів російського шовінізму, повністю контролювала український радянський уряд, однак не могла ним цілком нехтувати, бо й серед українських більшовиків існували угруповання, що виступали за українську радянську державність — переважно боротьбисти й укапісти. Найвпливовішими були боротьбисти на чолі з О. Шумським, котрі мали тісніші зв'язки з українським селянством, ніж більшовики. Після провалу другого радянського уряду в Україні наприкінці літа 1919 р. боротьбисти навіть зробили спробу замінити більшовиків на чолі комуністичної революції в Україні. На початку 1920 р. вони звернулися з проханням прийняти їх до Комуністичного Інтернаціоналу як окрему партію. Та Комінтерн, підпорядкований Москві, відмовив їм у цьому. Боротьбисти змушені були саморозпуститися. Проте більшовики, відчуваючи потребу в україномовних активістах, прийняли декого з колишніх боротьбистів у партію і призначили на високі посади в радянському українському уряді. Це дало змогу національно свідомим лівим проводити боротьбу за українську державність.

Така ж історія трапилася з багатьма укапістами.

Були також старі українські члени більшовицької партії, котрі щиро прагнули перемоги комунізму в Україні. Вони хотіли "українізувати" більшовизм, щоб зробити його прийнятнішим для українців. Це означало, що український уряд мав бути українським. М. Скрипник був найвидатнішим представником цієї групи. Нарешті, у збереженні самоврядування України були глибоко зацікавлені деякі більшовики-неукраїнці, наприклад, X. Раковський — голова українського радянського уряду, котрий 1919 р. ставився до національних прагнень українців з презирством, а в 1922 р. дійшов висновку: чим більший авторитет матиме український уряд, тим більше влади охопить він особисто. Тому Х. Раковський також став оборонцем української автономії.

У зв'язку з тяжкою хворобою Ленін брав у обговоренні цих питань обмежену участь. Сталін — комісар у справах національностей і генеральний секретар партії — виконав тут ключову роль. Сталінська ідея "автономізації", а точніше — гіпертрофованого централізму, який багато в чому повторював імперські традиції "единой и неделимой", була реалізована з жорстокою послідовністю і доведена до політичного абсурду. Сталін та його оточення нещадно розправилися з усіма, хто не погоджувався з ними, в тому числі й з "націоналами", котрі виступали за суверенітет своїх республік.

Паралельно з конструюванням тоталітарної держави успішно розвивалася командно-адміністративна система як важлива складова частина гіпертрофованого централізму і політичних переслідувань інакомислячих, нелюдського насильства і жахливих репресій. Становлення культу особи відбувалося водночас зі зростанням культу сили. Ідейну пропаганду насильства широко схвалювало партійне керівництво і в "низах". Відомий російський філософ М. Бердяев писав: "Виник новий тип "мілітаризованої людини", завжди готової до насильства, захопленої волею до влади і могутності".

Невисокий політико-культурний рівень членів партії, котрі звикли до примусу, вказівок зверху, "забезпечили універсалізацію насильства як методу" розв'язання соціальних і національних проблем. Класовий підхід і насильство, зведене до рангу державної політики, породили таку жорстокість і безкарну злочинність, які не мають аналогій в історії.

Кривава різня в Києві 1918 р., "червоний терор" у Полтаві 1919 p., розстріл бранців у Криму 1920 p., багато інших подібних акцій засвідчили, що так званий класовий підхід і нечуване насильство стали основою нової держави. Такий небезпечний розвиток подій передбачили передові російські письменники.

В. Короленко вже у грудні 1917 р. писав А. Луначарському: "Ви святкуєте перемогу, але ця перемога погибельна для тієї частини народу, котра перемогла з вами, погибельна, можливо, і для всього російського народу загалом".

Із завершенням громадянської війни репресії не припинилися, — навпаки, стали постійними в соціальній практиці. Ними позначені всі 20-ті роки XX ст. Майже щороку в Україні відбувався показовий політичний судовий процес (найперший відбувся 1921 р. над українськими есерами). Карали не лише ворогів, а й тих, хто "припав до вподоби" творцям розправ, політично нейтральних осіб і навіть випадкових людей. Тисячам невинних людей, котрі потрапляли під регулярні чистки, давали "тавро" "класово чужі", "ворожі елементи". Чергова чистка 1930 р. у складі ЦК КП(б)У призвела до масового переслідування "націонал-ухильників". Проводилась чистка державних і громадських установ 1931 р.

У 1933 р. під гаслом "боротьби проти націоналізму" в Україні була здійснена "велика чистка". "Вичищали" партію, профспілки, стару інтелігенцію. Сталінська людожерська селекція досягла апогею 1933 p., коли голод, штучно створений тоталітарним режимом, забрав, як вважають, мільйони людей. Зацьковували, а також виморювали голодом мільйони в сталінських концтаборах, на каторжних роботах.

Звірячі закони про тюремне ув'язнення за "три колоски" до десяти років і розстріл за інше розкрадання державної власності, прийняті в 1932 р., для охопленої голодом України були лютим терористичним актом. Під дією згаданих законів і практичної антинародної політики радянського режиму зменшувалася чисельність населення республіки, вимирали цілі регіони.

Не вагаючись, сталінці віднесли до політичних ворогів Українську автокефальну православну церкву, яка в 1930 р. була закрита, а тисячі її прихильників заарештовані.

"Тереном" ідеології вважалася українська культура. Уже в 1929 р. розгорнулася "резолюційна кампанія" проти академіка С. Єфремова. З кінця 20-х років значну частину української інтелігенції почали переслідувати і репресувати. В 30-х роках знищили членів групи письменників-"неокласиків" (М. Зерова та ін.).

З 1920 р. в Україні вступила в дію жорстка цензура друку, а дещо пізніше — і цензура видовищ. Злочинність і абсурдність цих заходів особливо очевидна стосовно дитячої літератури. Один із пунктів "керівних" документів оголошував: "Казки про царів та королів — цілком викреслюються; всі ж казки, що мають вийти до дитячого читання, піддаються дуже суворому відбору". Восени 1922 р. проведено перше масове вилучення "ідеологічно шкідливої літератури" з книжкової торгівлі, складів і бібліотек. Надалі ці дії набули планового регулярного характеру. Чимало творів українських письменників були таким способом вилучені з користування. Суцільна одноманітність у галузі культури і духовному житті проводилась зусиллями гігантського державного, партійного і репресивного апарату. Ярлик "націоналістичні осередки" навісили на організацію "Просвіта". У 1923 р. її діяльність заборонили. Роком раніше відбулася чистка студентства, яка викинула з вузів декілька тисяч української молоді. Класовий принцип і тут торжествував.

Національна політика Сталіна призвела до запеклої боротьби проти так званого місцевого націоналізму. У 1925 p., з приходом в Україну Лазаря Кагановича, який був обраний першим секретарем ЦК КП(б)У, дещо пожвавилася політика українізації, що здійснювалась адміністративними методами. Скоро, однак, позитивні результати національного розвитку були витлумачені як посилення місцевого націоналізму. В 1926 р. той самий Каганович уже говорив про український шовінізм та його носіїв. Прагнення секретаря ЦК КП(б)У позбутися наркома освіти України О. Шумського призвели до боротьби проти "шумськізму". Шумський вимагав усунення Кагановича з України та українізації державного і партійного апарату, виступив проти русифікації державних структур.

Наприкінці 20-х років розгорнулася боротьба з "хвильовизмом". Виступи письменника М. Хвильового проти русифікації були піддані осуду. Звинуватили й економіста М. Волобуєва, котрий говорив про те, що стан України — колонії царської імперії — був кращий, ніж стан УРСР, і обґрунтовував право виходу України із Союзу РСР.

У 1929—1930 pp. була інспірована боротьба з "яворщиною". М. Яворський — відомий в той час історик України, прагнув у творах розкрити оригінальні риси української історії, певні особливості, відміни від історії Росії. Це було використано для кампанії його переслідування, звинувачення у націоналізмі. Погляди українського вченого трактувалися як ворожа концепція, проти неї і розгорнулася боротьба. В березні 1931 р. Яворського заарештували у справі "Українського національного центру", від початку і до кінця сфальсифікованої органами ДПУ (Державного Політичного Управління). Жертвою боротьби проти націоналістичного ухилу став і голова Раднаркому М. Скрипник, котрий покінчив життя самогубством. М. Яворський, засланий на Соловки, не "перековувався", не боготворив "геніального, рідного вождя всіх народів", тому 1937 р. під надуманим приводом за "антирадянську націоналістичну агітацію серед в'язнів" був розстріляний.

Сталінська кривава машина вимагала постійно нових і нових жертв. Приклеювання ярликів націонал-ухильників українській інтелігенції, державним і партійним діячам стало складовою частиною геноциду щодо українського народу.

Здебільшого партійні та державні діячі все українське асоціювали з націоналістичним. У КП(б)У прошарок комуністів-українців був незначним (наприкінці громадянської війни — лише 24%). Г. Зінов'єв, член так званого керівного ядра Політбюро ЦК РКП(б), запропонував у 1920 р. обмежити вживання української мови — нею могли користуватися лише сільські жителі. Інші діячі вважали: національні культури існують у відсталих та капіталістичних країнах. Проповідувалась думка, що радянська федерація обов'язково має бути "російською". Проти таких примітивних підходів виступило чимало партійних і державних керівників України. Як наголошував на XII з'їзді РКП(б) Х. Раковський, необхідно "забрати від союзних комісаріатів дев'ять десятих їхніх прав і передати їх національним республікам".

Українізацію ж ні Сталін, ні Каганович не сприймали всерйоз. Головним у цьому процесі, вважав Каганович, є нагляд за українізацією і гарантія її розвитку в бік диктатури пролетаріату. Тому 1926 р. обстеження працівників окружкомів партії дали такі результати: із 37% українців, котрі там працювали, лише 30% добре володіли українською мовою, але в житті й на роботі нею не користувалися. В середині 1926 р. розгорнулася критика "крайнощів українізації", поширювались провокаційні чутки про тиск на російську мову. Тоді ж Сталін у листі до Кагановича писав: український рух приховує в собі небезпеку боротьби "проти Москви, взагалі проти росіян і російської культури та її вищого досягнення — ленінізму". Це був сигнал для розправи з усіма, хто виступав за українізацію. В резолюції листопадового (1933) пленуму ЦК ВКП(б) і ЦК Компартії України зазначалося, буцімто головну небезпеку становить місцевий націоналізм.

Боротьба з міфічним ворогом продовжувалась. Невинними жертвами ставали видатні діячі української культури і літератури, передова інтелігенція і навіть ті, хто інспірував цю брутальну кампанію. Їх оголошували "ворогами народу" і знищували.

Жорстокі репресії 30-х років завдали непоправних втрат народові України. Буквально напередодні Великої Вітчизняної війни каральні органи СРСР репресували сотні тисяч жителів Західної України, серед яких немало інтелігенції, студентської й учнівської молоді. В 1945—1950 pp. масове насильне переселення людей із західноукраїнських областей мало завершити розпочату перед війною злочинну справу. Ось що згадує один із переселенців: "Німці везли в неволю молодих, здорових. А нас сталінці виривали з корінням. Везли жінок з маленькими дітьми, літніх людей з онуками. Багатьох везли на загибель". У цих людей забирали все — рідну домівку, сім'ю, землю, Батьківщину.

Продовження репресій проти української інтелігенції, всіх інакомислячих у повоєнні роки, голод 1946—1947 pp. ще раз довели: Сталін та його оточення не могли і не бажали змінювати методи політичного управління. Грубе командування, викачування ресурсів з України, зневажливе ставлення до умов життя народу, духовних потреб не лише не змінилися, а ставали дедалі підступнішими і витонченішими. Нелюдські умови вважалися нормою, а насильство — методом побудови "світлого майбутнього". В 40—50-х роках були заарештовані й осуджені нові групи українських письменників, діячів науки і культури. Серед них А. Кримський, Д. Гордієнко, О. Бердник, І. Гнатюк та інші, яким інкримінували звинувачення в антирадянській діяльності, контрреволюційній агітації та пропаганді, українському буржуазному націоналізмі. Засуджені у 1949—1952 pp., українські письменники були реабілітовані тільки на початку 60-х років.

Смерть у 1953 р. Сталіна, період так званого потепління приніс певне послаблення попередніх методів розправи з інакомислячими. Зменшились масштаби переслідувань під прапором боротьби з націоналізмом. Сталінські репресії, потворні деформації в національній політиці, культ особи були осуджені на найвищому рівні. Однак уже в 70-х роках, у період діяльності Брежнєва — Суслова розпочалися нові чорні дні України, її мови і всієї національної культури.