Етнографія України

Греки

На українських землях греки з'явилися в різний час і за різних обставин. У період, відомий в стародавній історії як епоха Великої грецької колонізації, головно у VII—V ст. до н. е., на північному узбережжі Чорного моря виникли численні колонії — процвітаючі міста, які вели жваву торгівлю з жителями південних степів та іншими народами. Більшість колоністів з Греції в міста-колонії були переселенцями з Мілета й інших міст в Іонії. Найдавнішою грецькою колонією на землях сучасної України вважається поселення на о. Березань, засноване в другій половині VII ст. до н. е.; у VI ст. виникають грецькі міста-колонії. На правому березі Дністровського лиману мілетяни заснували Тіру, Бузького лиману — Ольвію, на берегах Керченської протоки — Пантікапей, Тіріану, Німфей, Феодосію. Там, де розташована сучасна Євпаторія, в VI ст. до н. е. виникла Керкінікіда, наприкінці V ст. до н. е. з'явився Херсонес Таврійський, заснований дорійцями.

Грецькі поселення зазнали чимало історичних випробувань, але зуміли зберегтись і в пізнішу Візантійську епоху. На Кримському півострові жили греки, котрі називали себе ромеюс або румеюс, румеї, що означає піддані Римської імперії, тобто Візантії. Нащадки ромеюсів проживали в Криму до кінця XVIII ст. Частина з них зберегла свою мову, яка значно відрізняється від тієї, що користуються жителі сучасної Греції, частина грецьких поселенців перейшла на татарську мову. Це переважно населення, котре мешкало в Бахчисараї, його околицях і районах, зв'язаних з центром Кримського ханства. Переселення відбувалося і після падіння Константинополя у 1453 р. в зв'язку з посиленням політичного, національного і релігійного гніту в Османській імперії. Ідея "третього Риму", що визначала Російську імперію спадкоємницею візантійських імператорів, ставила греків в особливе становище порівняно з іншими іноземцями в Росії.

Коли Крим був захоплений Російською імперією, всіх православних жителів півострова за наказом Катерини II переселили в межі Росії. Грекам надали землі на північ від Азовського моря між ріками Мокрі Яли, Кальміус і Азовським узбережжям. Спільність релігії, тісні економічні зв'язки з українським населенням сприяли благополучному існуванню грецької групи. У XVII ст. греки поселились в Ніжині й утворили об'єднання — Ніжинське братство, яке користувалося значними економічними та адміністративними привілеями. В 1779—1783 pp. був створений піхотний полк ("албанське військо") із греків — жителів Таганрогу, Керчі та Єнікале в складі Катеринославського козацького війська, що брало участь у війні проти Туреччини. Потім цей полк чисельністю 1194 осіб став Балаклавським батальйоном. Арнаутський полк турецької армії, котрий складався з греків і албанців, у ході російсько-турецької війни перейшов на бік Росії, його особовий склад був розселений у міжріччі Південного Бугу, Єланця і Мертвих вод. У 1795 р. створене грецьке воєнне поселення в околицях Одеси, відоме як грецький піхотний дивізіон. За царським указом рядові цього формування наділялися землею — 60 десятин, а офіцери відповідно від 80 до 300 десятин кожний.

У 1778 р. грецьким переселенцям з Криму російська влада надала землі на території Самарської паланки з центром у Новомосковську. Грецький митрополит вимагав переселення на вільні землі Кальміуської паланки, що в Приазов'ї. І ці вимоги були виконані.

Греки заснували м. Маріуполь, де серед сучасного населення вони становлять помітну частину, а також 25 сіл. Цю групу часто називають маріупольськими греками (на відміну від греко-татарів).

Грецькі переселенці, вихідці з Балкан і островів Егейського моря, утворили чимало поселень від гирла Дунаю до Азовського моря. Найвідоміша грецька община в Одесі. Тут 1814 р. виникло Дружнє товариство (Філікі етерія), яке очолило підготовку повстання в Греції проти турецького панування (національно-визвольна війна 1821—1829), що привело до проголошення незалежності. Численні за складом общини існували в Херсонській губернії, Миколаєві, Ізмаїлі, Кілії, Аккермані, Рені, на території сучасної Донецької області.

В приазовських степах греки здебільшого займалися скотарством. З часом, однак, їх основним заняттям стало землеробство. Разом з іншими пільгами, грекам, переселеним на землі Приазов'я, давали будівельний матеріал (дерево) на спорудження помешкання. У зв'язку з колоністським статусом помітні особливості побуту грецького населення. Більшість мали гарні хати з каменю або з суміші глини й соломи — "чамури", пізніше — з лампача (цегли-сирцю), а також так звані тирлучні будинки (каркас з дерева, а стіни заповнювалися глиняними вальками). Такі будівлі виникли у першому грецькому поселенні — с. Старий Керменчик. У XIX ст. зводилися споруди з випаленої цегли. Зазвичай, грецькі житлові будинки мали відкриті галереї, отоплювані стіни. Спочатку їх покривали соломою й очеретом, пізніше — в другій половині XIX ст. — черепицею. Збільшилася кількість кімнат. У сінях грецькі селяни мали комору для зберігання посуду, припасів та ін.

Характерним в інтер'єрі було домашнє приладдя з червоної та жовтої міді, декоративні рушники, домоткані килими, покривала, різьблені сволоки, побілені стіни.

З 60-х років XIX ст. у грецьких поселеннях житло значно диференціювалось внаслідок соціального розшарування. Біднота мешкала в землянках і напівземлянках. Чимало рис традиційного житла греки запозичили у кримських татар. У свою чергу еллінська культура помітно вплинула і на тюркське населення Криму. Хоч грецькі житлові будинки мають багато спільного з такого типу будівлями болгар, молдаван, українців, білорусів і росіян, однак вони відрізнялися вищою комфортністю, кам'яним фундаментом, чисельністю кімнат тощо.

Своєрідні орнаменти, прикрашування одягу металізованими нитками були характерними для грецьких поселенців. У побуті використовувалося чимало речей з шерстяних тканин, сукна, шкіри. В жіночому костюмі (шаровари, халат, відповідний головний убір) практично не було вишивки. Сучасний грецький костюм в Україні мало чим відрізняється від молдавського чи українського.

В Києві, Ніжині, інших містах діяли грецькі церкви. В топоніміці поселень у Приазов'ї існує чимало грецьких назв, а також назв, принесених з Криму.

В 20—30-х роках в Україні існувало три грецькі райони і 30 сільрад, в Криму діяла 21 національна школа. На румейській і греко-татарській мовах розвивалася література, видавалися газети, а в школах вивчалися грецька і татарська мова. Однак з 1937 р. такий хід національного побуту був перерваний. Газети були закриті, діячі культури репресовані, школи переведені на російську мову. Масовому насильницькому переселенню піддалися кримські греки під час Другої світової війни.

В сучасній Україні проживає 92 тис. греків. І хоч вони розмовляють різними мовами і навіть називають себе по-різному, у них збереглася еллінська самосвідомість і національна культура. Наприкінці 80-х років XX ст. до 10% радянських греків виїхало із СРСР. Елліни — це самоназва всіх греків світу, етнонім греки вживається тільки у європейських, у тому числі в українській мовах.

Існує назва тати. На думку деяких дослідників, це греки-елліни, котрі переселилися з Криму до Приазов'я. Щоправда, татами називали себе і кримські татари на відміну від греків-татар, так званих базаріотів. Російський мовознавець В. Міллер назву тати трактує як спосіб життя. Він вважає, що це просто осіле населення на відміну від кочового.

Поступово відроджується література рідними мовами, яку жорстоко придушували в 30—80-х роках, створюються умови для оволодіння справжньою еллінською мовою. Грецька культура живе в різних фольклорних ансамблях, розвивається пісенне і хореографічне народне мистецтво, відновлюються і поновлюються відповідні відділи етнографічних і краєзнавчих музеїв, діють чотири грецькі етнографічні колективи в Донецькій області. В Україні організовано чотири грецькі національно-культурні товариства. Наприкінці лютого 1991 р. відбулася перша конференція представників грецького населення колишнього Союзу, яка визначила напрями національно-культурного відродження.