Етнографія України

Болгари

Переселення болгар до України розпочалося з кінця XVIII ст. і активно проводилося до середини XIX ст. Як і гагаузи, болгари, рятуючись від сваволі турецьких гнобителів, шукали на українських землях порятунку і кращих умов життя. Серед переселенців переважали селяни, були також ремісники, купці, лихварі. Більшість з них потрапляли на південь України із володінь Османської імперії морем. Вони йшли на рибні промисли, матросами на торгові кораблі, ставали пастухами, виноградарями, городниками, ремісниками, військовими поселенцями.

Перші групи болгар — військових поселенців з'явилися в Україні 1752 р. у Новосербії і в складі Бугського козацького війська. Болгари заселяли долини рік Вись і Синьоха на півдні України, землі сучасної Одещини, Запорізької, Кіровоградської та Миколаївської областей. У 70-х роках XVIII ст. виникло с. Олышанка й інші болгарські поселення, що входили до територій Бугського козацтва, а потім — військових поселень так званої Новоросії. Коло Одеси в 1801—1806 pp. болгари заснували села Великий Буялик, Малий Буялик, Кубанка, Катаржино. У XIX ст. вони оселялися в Приазов'ї, де отримували засоби на будівництво житла і господарських будівель. Російський уряд роздавав переселенцям землю (50 десятин на сім'ю) і звільняв від податків та військових повинностей.

Царизм, намагаючись забезпечити імперії престиж на Балканах і серед слов'янських народів, демонстрував зацікавленість у влаштуванні болгар на півдні України, в Бессарабії, на Кримському півострові. Було видано урядові постанови про влаштування колоній задунайськими переселенцями. Ця політика призвела до створення чотирьох округів — Прутського, Кагульського, Ізмаїльського і Буджацького, на які не поширювалася влада місцевих поміщиків. Для управління цими територіями Міністерство внутрішніх справ призначало окремого попечителя. Водночас адміністративні справи вирішували окружні старшини з болгарських поселенців. На відміну від Приазов'я у названих округах на сім'ю переселенця виділялось 60 десятин землі, а також, як і на інших територіях, переселенці звільнялися від міських і земських повинностей, сплати податків, отримували право вільного поселення в так званій Новоросії.

Ці заходи та гарантії царизму сприяли притоку нових колоністів з Болгарії на південь України.

На початку XIX ст. болгарські переселенці заснували поселення в Південній Бессарабії з центром у Болграді. Колоністський статус отримало болгарське поселення Тернівка біля м. Миколаєва. В Приазов'ї болгари заснували поселення Преслав, Інзовка, Гюнівка, Петрівка, Корсак, Андроновка. Не всі землі, що віддавалися під заселення болгарам, були однаково родючі. Це призвело до соціального розмежування серед колоністів. На приазовські землі, починаючи з 60-х років XIX ст., переселялися переважно болгари із захопленої турками частини Бессарабії та Румунії, де вони заснували 38 сіл.

Значна болгарська колонізація Криму розпочалася з 1830 p., переважно втікачами від турецького іга. Вони заснували поселення Балточокрах, Кишлав, Старий Крим. До середини XIX ст. в Україні налічувалося 92 болгарські колонії, організовані вихідцями з Андріанопольського вілаєта. Це були шопці, рупці, тирновці, лясковці, вайсальці, влашківці та ін. Болгарські переселенці принесли з собою десять говорів: чаншійський, чушмелійський, ольшансько-фракійський, східнородопський тощо.

В 20—30-х роках XX ст. болгари в Україні мали національний район, 28 сільських рад, а також 53 національні школи, шість культурних установ. У Криму було відкрито 12 болгарських шкіл. У республіці виходило сім болгарських газет. Сталінський тоталітарний режим заборонив наприкінці 30-х років розвиток освіти і культури на національній основі, в тому числі й болгарської національності.

У 80—90-х роках XX ст. більшість болгарського населення проживало в Одеській області, Комінтернському й Ізмаїльському районах, де 1989 р. налічувалося близько 150 тис. болгар із 170 тис., що мешкали в області. Болгари компактно проживають у селах Ольшанського району на Кіровоградщині.

Всього в Україні, за даними перепису 1989 p., було 234 тис. жителів болгарської національності, у 2001 р. — 205 тис: 72% болгар — громадян України зберегли рідну мову. В них багато спільного з українцями і молдаванами у назвах сільськогосподарських знарядь, плануванні сільського житла, господарських будівель та ін. Переселенці-болгари завозили з батьківщини мотики, плуги. Для них були спільні з українцями такі знаряддя, як серп, коса, вили, ціп, молотьба кіньми, катками (кам'яними, пізніше — бетонними). Для прокатування ріллі застосовувався дерев'яний каток.

На території Криму і Одещини є чимало змішаних болгаро-грецьких сіл. Тип болгарського житла схожий з грецьким. Зазвичай, це комплекс двох будівель напівземлянки або хати і літньої кухні, які будували з лампачу (саману), а також із каменю. Дах хати міг бути дво- або чотирисхилим і накривався соломою чи очеретом. Як і в гагаузів, у болгарському житлі могло бути відкрите вогнище (огніщето). Аж до початку XX ст. житло та господарські будівлі були глинобитними. Двір обносили мурованою огорожею.

Чимало спільного в болгарському костюмі з українським і молдавським. Шерстяний жіночий очіпок, прикраси (коралі, намисто, кульчики, обручки) багато в чому аналогічні з деталями костюма в українців і молдаван. Подібні також тунікоподібні жіночі сорочки, вишивки тощо.

З другої половини 80-х років XX ст. у болгарській меншині в Україні відбулися процеси, які засвідчують прагнення до духовного та національного самоусвідомлення, відродження забутих традицій, фольклору, мови. Лише в Одеській області виникло 140, а в Запорізькій — 21 етнографічний ансамбль. Ведуться радіопередачі національною мовою. У вищих навчальних закладах України на багатьох філологічних факультетах вивчається болгарська мова і література.